У чому трагізм долі й поезії Костянтина Миколайовича Батюшкова? – Батюшков Костянтин

Костянтин Миколайович Батюшков був творцем російського романтизму й реформатором нашого вірша, що подготовили появу Пушкіна. Протягом двадцяти років він ішов рука об руку з Жуковським по життю, залишаючись його другом і однодумцем

В 1815 році Батюшков писав Жуковському: “Дружба твоя для мене скарб”. Але й поезію Жуковського Батюшков цінував надзвичайно високо й не раз доводив, що щирий талант далекий заздрості. Батюшков – один з тих численних письменників, які були зобов’язані Жуковському й турботами перед сильними миру цього, і підбадьорливим словом у важку годину

У Бєлінського ми знаходимо високу оцінку ролі Батюшкова в Російській літературі: “Батюшков, як талант сильн і самобутній, був винятковим творцем своєї особливої поезії на Русі”. Йому “небагато бракувало, щоб він міг переступити за рису, що розділяє великий талант від геніальності”. За цю рису переступив Пушкіна…

Можливо, якийсь парадокс укладений у тім, що один з жагучих і темпераментних ліриків російської поезії, “ідеальний епікуреєць” (вираження Бєлінського) і співак насолод, Костянтин Миколайович Батюшков народився й прожив довгі роки й закінчив свої дні на сніжній півночі Росії, у краях вологодських. Батько його, Микола Львович, був людиною похмурим і відлюдним, хоча й досить утвореним: у родовому маєтку селі Даниловском зберігалася прекрасна французька бібліотека. Мати поета незабаром після його народження занедужала невиліковним щиросердечним розладом і вмерла Батюшков завжди носив у душі це горе:

Відторгнений був долею від матері моєї,

Від сладостных обіймів і цілувань, –

Ти пам’ятаєш, скільки сліз дитиною пролив я!

Чотирнадцяти років він був привезений у Петербург і визначений у приватний пансіон. Тут майбутній поет осягав премудрості мов, історії, статистики, ботаніки й інших наук. До останнього року пансіону (1802) ставиться перший відомий вірш Батюшкова “Мрія” Поет згодом багато разів його переробляв, але досить глянути на два заключні рядки цього учнівського ще вірша, щоб угадати майбутнього Батюшкова. От вони:

Так хатину свою поет палацом уважає

И щасливий – він мріє!

В одній зі статей Батюшков сформулював головне у своєму відношенні до мистецтва й, мабуть, саму суть своєї особистості: “Поезія, насмілюся сказати, вимагає всього людини… Живи, як пишеш, і пиши, як живеш”. Вся біографія Батюшкова, не настільки вже багата зовнішніми подіями, все розвиток його характеру, зміна настроїв і світовідчування – у його віршах. Він писав, як жив: замолоду – світлий і безтурботно, передаючи в яскравих образах всю повноту радості:

Моє століття спокійне, ясний,

У злиденності з тобою

Мені милий курінь простій;

Без злата милий і червоний

Лише принадністю твоєї!

Або:

Об полум’яний захват!

Про страсті упоенье!

Об хтивість…

Усього себе забвенье!

Свого роду маніфестом романтичної лірики був вірш “Вакханка”. “Філософ жвавий і пиит” – так назвав Пушкіна Батюшкова в юнацькому посланні

Сучасниця згадувала про молодого Батюшкове: “Дружба була його кумиром, безкорисливість і чесність – відмітними рисами його характеру. Коли він говорив, риси особи його й рухи пожвавлювалися, натхнення світилося в його очах. Вільна й чиста мова надавала більшу принадність його бесіді”.

На жаль, особисті негоди, жахи пережитих воєн і тяжка спадкоємна хвороба рано підточили сили поета й перемінили характер лірики Батюшкова. Його обтяжували постійне безгрішшя, матеріальна залежність – спочатку від батька, потім від старших сестер; не вдалася й особиста доля: кохана дівчина погодилася на заручини з ним, не випробовуючи відповідних почуттів. Хіба міг він прийняти згоду без любові, – він, що писав: “Жертвувати собою дозволене, жертвувати іншими можуть одні злі серця”. І він пожертвував собою, тому що жив, як писав. Сумні рядки залишилися пам’ятником цієї любові:

Я бачив, я читав

У твоєму мовчанні, у перериваній розмові,

У твоєму сумовитому погляді,

У цією таємницею прикрості потуплених очей,

У посмішці й у самій веселості твоєї

Сліди серцевого терзанья…

В 1813 – 1814 роках Батюшков брав участь у закордонному поході російської армії проти Наполеона. Він був ад’ютантом генерала Раєвського. Сприйняття поетом війни відрізнялося від сприйняття сучасників. Війна для нього – досить виродлива картина

Все пусто… Подекуди на снігу труп чорніє,

И кинутих багать вогонь, дымяся, жевріє,

И хладный, як мрець,

Один серед дороги

Сидить замислений утікач

Нерухомий, неясний погляд вперив на мертві ноги

Реалізм цієї замальовки надзвичайно новий для тодішньої поезії. Нетрадиційним виявився в поета й образ воїна, “ратника”. От герой елегії “Перехід через Рейн”, російський солдат, оказавшийся на великій ріці, на границі Франції:

… Бути може, він воспоминает

Ріку своїх рідних місць –

И на груди свій мідний хрест

Мимоволі до серця притискає…

Вернувшись через границю, Батюшков ще два роки прослужив в армії, а потім (1816 р.) вийшов у відставку. Але колишнє відчуття радості життя, що переповняло його елегії й дружніх послань, уже не повернулося до поета. Йому стали властиві зміни бурхливої радості й глибокої туги, запальність і мінливість намірів

Минутны мандрівники, ми ходимо по трунах,

Всі дні втратами вважаємо;

На крилах радості летимо до своїх друзів,

– И що ж?.. їхньої урни обіймаємося

Батюшков не знаходив собі місця: те він прагнув у Петербург, то в Москву, то надовго їхав в улюблене Хантоново, маєток матері в Череповецком повіті тодішньої Новгородської губернії. Нещадна характеристика, дана Батюшковым самому собі (у третій особі), показує, що він розумів свій стан: “Йому біля тридцяти років… Особа в нього точно добре, як серце, але настільки ж непостійне. Він тонкий, сухий, бліде як полотно. Він переніс три війни, і на біваках бував здоровий, у спокої – умирав!.. Він запальний, як собака, і лагідний, як ягничка. У ньому два чоловіки.”

Так, характер Батюшкова був витканий із протиріч. Це відзначив і його друг Жуковський у жартівному вірші: “Крихітка Батюшков, гігант по дарованью…”

Пушкін винятково високо оцінив роль Батюшкова в історії російської літератури. Він писав: “Батюшков, щасливий сподвижник Ломоносова, зробив для Російської мови те ж, що Петрарка для італійського”.

От перед нами визнаний шедевр батюшковской звукописи:

Ти пробуджуєшся, про Байя, із гробниці

З появою Аврориних променів,

Але не віддасть тобі багряна зоряниця

Сяйва минулих днів,

Не поверне убежищей прохолоді,

Де ніжилися рої крас,

И ніколи твої порфирны колонади

Із дна не встануть синіх вод

Весь вірш побудований на мажорному сполученні звуків “ро” – “ра”, які оттеняются звуками “б”, “п”, “в”. До кінця цей мажор загасає, і фінал оркестрований під носове “н”. У вірші взагалі відсутній звук “м”, що найчастіше зустрічається в російських словах. Але тут для “чуйного вуха” Батюшкова цей звук виявився зайвим, і поет обійшовся без нього. Можна зрівняти тут роботу віршотворця з роботою древніх тесль, які будували храми “без єдиного цвяха”.

Цікаво, що Італія завжди здавалася Батюшкову щирим притулком мистецтва, щирою батьківщиною поетів, не говорячи вуж про те, що все в Італії дихало повітрям античності, що він боготворив. Великі італійці – Данте, Петрарка, Ариосто – завжди були для Батюшкова недосяжним зразком. Але особливо близький йому був Торквато Тассо

Гірка доля Тассо надихнула Батюшкова на знамениту його елегію “Умираючий Тасс”. Це найдужчий, найглибший добуток Батюшкова на одну з його улюблених тем: поет і мир. Дивне пророцтво Батюшкова в цьому вірші, сам вибір сюжету був уже передбаченням. У примітці до елегії автор писав: “Тасс як страждалець скитался із краю в край, не знаходив собі пристановища, усюди носив свої страждання, усіх підозрював і ненавидів життя свою як тягар. Тасс зберіг серце й уяву, але втратив розум” Батюшков немов дивився на кілька років уперед. Усього на кілька років!

“Загинув Торквато наш! – викликнув із плачем Рим. – Загинув співак, гідний кращої частки!” Ранком смолоскипів побачили похмурий дим: И жалобою покрився Капитолий.

Хвороба брала своє, Батюшкову ставало усе гірше… Жуковському вдалося домогтися наприкінці 1818 р. призначення Батюшкова до складу Російської місії в Неаполе. Друзі сподівалися, що поїздка в Італію благотворно вплине на поета. Але той писав з Італії: “Посередині цих чудес зачудуйся зміні, що у мені зробилася: я зовсім не можу писати віршів”.

У квітні 1821 р. Батюшков одержав безстрокову відпустку й невигойно хворим відвертав у Росію. Перші роки хвороби були жахливі: скитаясь по Кавказу й Криму фактично в повній самітності, вона в припадках божевілля знищив рукопису багатьох нових віршів, він не міг бачити книг і спалив свою улюблену дорожню бібліотеку

Медики виявилися неспроможні. В 1833 р. поетові була виклопотана довічна пенсія, і Батюшкова відвезли на батьківщину, у Вологду. В 1834 р. були видані збори його творів, так і не стало відомим живому ще авторові. Друзі й родичі Батюшкова розповідали, що в рідному краї поетові стало краще. Там прожив він до 7 липня 1855 року

Слава одного з найтонших російських ліриків, чистого душею людини із трагічною долею надовго пережила Батюшкова. В XX столітті поет Осип Мандельштам писав про нього у своїх віршах:

Наше мученье й наше багатство,

Недорікуватий, із собою він приніс

Шум віршування й дзвін братерства

И гармонійний проливень зліз

“Дзвін братерства” і “говір валів” поезії, настільки гармонійно й настільки що ніжно звучали у віршах Батюшкова, не замовкли й понині.