Комедія Н. В. Гоголя «Ревізор» має своєрідний характер драматургічного конфлікту. У ній немає ні героя’ідеолога, ні свідомого ошуканця, що водить усіх за ніс. Чиновники самі обманюють себе, нав’язуючи Хлестакову роль значної особи, змушуючи його грати її. Хлестаков перебуває в центрі подій, але не веде дію, а як би мимоволі утягується в нього й віддається його руху. Групі негативних персонажів, сатирично зображених Гоголем, протипоставлений не позитивний герой, а плоть від плоті тої ж чиновницької касти ― легковагий, але претензійна людина’пустышка, що має незвичайну властивість застосовуватися до навколишньої, не затрачаючи на це ніяких зусиль, абсолютно нездатний ні на які самостійні рішення й усвідомлені наміри. «Він ― як вода, що приймає форму будь – якої посудини», ─ зауважує Ю. Манн
По своєму службовому становищу Хлестаков займає саму скромну сходинку на сходах чинів: він колезький реєстратор, чиновник найнижчого класу. Нічого він не вислужив, всі прокутил, і тепер батько його вимагає додому, у Саратовскую губернію. Зупинка в повітовому місті в нього змушена: всі гроші програні, але навіть скрутний стан не може змусити Хлестакова всерйоз задуматися над чим’або. Нічого він не розуміє під час зустрічі з городничим: обороняється скаргами на трактирника, гарячиться, безглуздо й смішно гневается, прикриваючи свій страх і розгубленість. А після одержання грошей і запрошення приїхати в будинок до городничему починає звикати до ролі люб’язного й освіченого гостя, якого нарешті’те оцінили по достоїнству
Відвідавши богоугодний заклад, де Хлестаков чудово поснідав, він перебував на верху блаженства. « ЩоОбривається й обрізува_ досі у всім… він розговорився, ніяк не знаючи на початку розмови, куди піде його мова.».
Зусиллями навколишніх створені чудові умови, щоб розкрилося з повною відвертістю все, що таїлося в душонке цього «пустейшего» чоловічка, що рисувалося в його безглуздих мріях. Життя, що розкривається перед приголомшеними слухачами хлестаковской балаканини, не тільки ідеальна реалізація хлестаковского життєвого принципу: «Адже на те й живеш, щоб зривати квіти задоволення», це ще й межа всіх прагнень правлячого кола цієї губернії: всі блага здобуваються вже тому, що ти є й ти цього хочеш
Хлестаков мобілізує весь свій убогий запас відомостей про життя петербурзької знаті, про події й Літературу й робить центральною діючою особою себе. Охоплений непереборним бажанням зіграти роль хоч небагато вище тої, котра приготовлена йому долею, у цю «кращу й саму поетичну мінуту в його житті» Хлестаков жадає стати не тільки світською людиною, але й людиною «державним». Н. В. Гоголь бажав представити в цьому персонажі «людини, що розповідає небилиці з жаром, із захопленням, що сам не знає, яким образом слова вилітають у нього з рота…»
Ні городничий, ні чиновники не беруть під сумнів те, про що бовтає Хлестаков. Його слова, навпроти, зміцнюють їхню віру, що присланий до них ревізор ― значна особа, «державна людина», вельможа
У сценах офіційного подання місцевих чиновників Іван Олександрович уже починає смутно догадуватися, що прийнято за «начальницьку особу». Це не тільки не бентежить його, але й спонукує його до більше рішучих дій: прохання про гроші стають схожими на вимоги, а, вислухуючи відвідувачів, обіцяючи й дозволяючи, він тримає себе анітрошки ні гірше будь – якого дійсно важливого чиновника
Цікаво, як же зрештою пояснює Хлестаков для себе причину омани городян у листі до Тряпичкину, він пише: «Раптом по моїй петербурзькій фізіономії й по костюму все місто прийняло мене за генерал’губернатора». По своїй звичці він сильно перебільшив можливу посаду й ранг тої особи, за яке прийнятий (це лестить його марнославству), і при цьому досить комічно мотивує помилку чиновників. Адже саме зовнішній вигляд Хлестакова («точно муха з порізаними крильми») і викликав здивування городничего своєю невідповідністю з важливістю й значущістю чина й посади ревізора
Хлестакову «ще хочеться пожити тут…» І тільки нагадування про гнів батька й приваблива перспектива одержати гарних коней, і щоб ямщики «як фельдъегеря котили! і пісні співали!» змушує його погодитися на від’їзд
Вирішивши виїхати, він із ще більшою впевненістю грає роль викритого владою державної особи й важливо приймає скарги купецтва й міщанства на сваволю городничего. Однак вигуки Хлестакова («Ах, який він шахрай!.. Так це просто розбійник!.. Так за це просто в Сибір») зовсім не означають якого’або збурювання самоправністю городничего: Хлестаков любується собою, приміряючись до ролі генерала’губернатора, ― і тільки.
Але довго витримувати натиск скаржників і прохань він не може, це йому набридає, тим більше що представляється випадок блиснути своєю світськістю й столичними манерами перед дамами. І от Хлестаков у новій ролі ―у ролі божевільного закоханого. Але в кого: у маменьку або дочку ― неважливо, про це адже думати треба, а думок’те в голові немає.
Тому й зумів Хлестаков обдурити городничего, що не обманював свідомо, а діяв щиросердно й відверто. І виконав всі, чого з побоюванням чекали «батьки міста» від справжнього ревізора: нагнав страху, зібрав хабара й зник так само раптово, як і з’явився. Однак його явище дуже знаменно. Воно розкриває фіктивність, внутрішню порожнечу російської дійсності, у якій місце й значення людини визначаються не його талантами й достоїнствами, а який’те безглуздою грою в «важливих» і «неважливих» осіб
