Повний зміст Скрипка Ротшильда Чехов А. П

Скрипка Ротшильда

Городок був маленький, гірше села, і жили в ньому майже одні тільки старі, які вмирали так рідко, що навіть прикро. У лікарню же й у тюремний замок трун було потрібно дуже мало. Одним словом, справи були кепські. Якби Яків Іванов був трунарем у губернському місті, те, напевно, воно мав би власний будинок і кликали б його Яковом Матвеичем; тут же в містечку кликали його просто Яковом, вуличне прізвисько в нього було чомусь – Бронза, а жив він бідно, як простий мужик, у невеликій старій хаті, де була одна тільки кімната, і в цій кімнаті містилися він, Марфа, піч, двоспальне ліжко, труни, верстат і все господарство.

Яків робив труни гарні, міцні. Для мужиків і міщан він робив їх на свій ріст і жодного разу не помилився, тому що вище й міцніше його не було людей ніде, навіть у тюремному замку, хоча йому було вже сімдесят років. Для шляхетних же й для жінок робив по мірці й уживав для цього залізний аршин. Замовлення на дитячі гробики приймав він дуже неохоче й робив їх прямо без мірки, із презирством, і щораз, одержуючи гроші за роботу, говорив:

– Зізнатися, не люблю займатися нісенітницею.

Крім майстерності, невеликий дохід приносила йому також гра на скрипці. У містечку на весіллях грав звичайно жидівський оркестр, яким керував лудильник Мойсей Ілліч Шахкес, що брав собі більше половини доходу. Тому що Яків дуже добре грав на скрипці, особливо росіяни пісні, те Шахкес іноді запрошував його в оркестр із платою по п’ятдесяти копійок у день, не вважаючи подарунків від гостей. Коли Бронза сидів в оркестрі, то в нього насамперед потіло й багровіло особу; було пекуче, пахнуло часником до духоти, скрипка взвизгивала, у правого вуха хрипів контрабас, у лівого – плакала флейта, на якій грав рудий худий жид із целою мережею червоних і синіх жилок на особі, що носила прізвище відомого багатія Ротшильда. І цей проклятий жид навіть саме веселе умудрявся грати жалібно. Без усякої видимої причини Яків помалу переймався ненавистю й презирством до жидів, а особливо до Ротшильду; він починав чіплятися, сварити його негарними словами й раз навіть хотів побити його, і Ротшильд образився й проговорив, дивлячись на нього люто:

– Якби я не поважав вас за талант, то ви б давно полетіли в мене у віконці.

Потім заплакав. Тому Бронзу запрошували в оркестр не часто, тільки у випадку гострої потреби, коли бракувало кого – небудь із євреїв.

Яків ніколи не бував у гарному настрої, тому що йому постійно доводилося зазнавати страшних збитків. Наприклад, у неділі й свята грішно було працювати, понеділок – важкий день, і в такий спосіб у році набиралося біля двохсот днів, коли поневоле доводилося сидіти сложа руки. Але ж це який збиток! Якщо хто – небудь у місті грав весілля без музики або Шахкес не запрошував Якова, то це теж був збиток. Поліцейський наглядач був два роки хворий і марнів, і Яків з нетерпінням чекав, коли він умре, але наглядач виїхав у губернське місто лікуватися й взяв так там і вмер. От вам і збиток, щонайменше рублів на десять, тому що труна довелася б робити дорогою, із глазетом. Думки про збитки дошкуляли Якова особливо по ночах; він клав поруч із собою на постелі скрипку й, коли всяка нісенітниця лізла в голову, торкав струни, скрипка в темряві видавала звук, і йому легшало.

Шостого травня минулого року Марфа раптом занедужала. Баба важко дихала, пила багато води й похитувалася, але все – таки ранком сама перетопила пекти й навіть ходила по воду. До вечора ж злягла. Яків весь день грав на скрипці; коли ж зовсім стемніло, взяв книжку, у яку щодня записував свої збитки, і від нудьги став підбивати річний підсумок. Вийшло більше тисячі рублів. Це так потрясло його, що він вистачив рахунками об підлогу й затупотів ногами. Потім підняв рахівницю й знову довго клацав і глибоко, напружено зітхав. Особа в нього було багрово й мокро від поту. Він думав про те, що якби цю пропащу тисячу рублів покласти в банк, то в рік відсотку нагромадилося б найменше – сорок рублів. Виходить, і ці сорок рублів теж збиток. Одним словом, куди не повернися, скрізь тільки збитки й більше нічого.

– Яків! – покликала Марфа зненацька. – Я вмираю!

Він оглянувся на дружину. Особа в неї було рожеве від жару, незвичайно ясне й радісне. Бронза, що звикла завжди бачити її особу блід, боязким і нещасним, тепер зніяковів. Схоже було на те, начебто вона справді вмирала й була рада, що нарешті йде навіки із цієї хати, від трун, від Якова… І вона дивилася в стелю й ворушила губами, і вираження в неї було щасливе, точно вона бачила смерть, свою рятівницю, і шепотілася з нею.

Був уже світанок, у вікно видно було, як горіла ранкова зоря. Дивлячись на бабу, Яків чомусь згадав, що за все життя він, здається, жодного разу не приголубив неї, не пошкодував, жодного разу не догадався купити їй хусточка або принести з весілля чого – небудь солоденького, а тільки кричав на неї, сварив за збитки, кидався на неї з кулаками; правда, він ніколи не бив її, але все – таки пугал, і вона щораз ціпеніла від страху. Так, він не велів їй пити чай, тому що й без того витрати більші, і вона пила тільки гарячу воду. І він зрозумів, отчого в неї тепер така дивна, радісна особа, і йому стало моторошно.

Дочекавшись ранку, він взяв у сусіда кінь і повіз Марфу в лікарню. Отут хворих було небагато, і тому довелося йому чекати недовго, години три. До його великого задоволення, цього разу приймав хворих не доктор, що сам був хворий, а фельдшер Максим Николаич, старий, про який усе в місті говорили, що хоча він і питущий і б’ється, але розуміє більше, ніж доктор.

– Здоров’я бажаємо, – сказав Яків, уводячи бабу в приймальню. – Вибачите, усе турбуємо вас, Максим Николаич, своїми пустяшными справами. От, изволите бачити, занедужав мій предмет. Подруга життя, як це говориться, вибачте на слові…

Насупивши сиві брови й погладжуючи бакени, фельдшер став оглядати бабу, а вона сиділа на табуреті згорбившись і, худа, гостроноса, з відкритим ротом, походила в профіль на птаха, який хочеться пити.

– М – Так… Так… – повільно проговорив фельдшер і зітхнув. – Инфлуэнца, а може, і гарячка. Тепер по місту тиф ходить. Що ж? Бабуся пожила, слава богові… Скільки їй?

– Так без року сімдесят, Максим Николаич.

– Що ж? Пожила бабуся. Пора й честь знати.

– Воно, звичайно, справедливо изволили помітити, Максим Николаич, – сказав Яків, посміхаючись для ввічливості, – і відчутно вас дякуємо за вашу приємність, але дозвольте вам виразитися, усякій комасі жити хочеться.

– Мало чого! – сказав фельдшер таким тоном, начебто від нього залежало жити бабі або вмерти. – Ну, отож, люб’язний, будеш прикладати їй на голову холодний компрес і давай от ці порошки по двох у день. А зацим досвиданция, бонжур.

По вираженню його особи Яків бачив, що справа погано й що вуж ніякими порошками не допоможеш; для нього тепер ясно було, що Марфа помре дуже незабаром, не завтра. Він злегка штовхнув фельдшера під лікоть, підморгнув оком і сказав напівголосно:

– Їй би, Максим Николаич, банки поставити.

– Ніколи, ніколи, люб’язний. Бери свою бабу й іди з богом. Досвиданция.

– Зробіть таку милість, – заблагав Яків. – Самі изволите знати, якщо б у неї, скажемо, живіт боліла або яка внутрішність, ну, тоді порошки й краплі, а то в ній застуда! При застуді перша справа – кров гнати, Максим Николаич.

А фельдшер уже викликав наступного хворого, і в приймальню входила баба із хлопчиком.

– Ступай, ступай… – сказав він Якову, суплячись. – Нема чого тінь наводити.

– У такому випадку поставте їй хоч пьявки! Змусьте вічно Бога молити!

Фельдшери розлютив і крикнув:

– Поговори мені ще! Ддубина…

Яків теж розлютив і почервонів весь, але не сказав ні слова, а взяв під руку Марфу й повів її із приймальні. Тільки коли вже сідали у віз, він суворо й глумливо подивився на лікарню й сказав:

– Насажали вас отут, артистів! Богатому мабуть поставив би банки, а для бідної людини й однієї пьявки пошкодував. Іроди!

Коли приїхали додому, Марфа, увійшовши в хату, мінут десять простояла, тримаючись за грубку. Їй здавалося, що якщо вона ляже, то Яків буде говорити про збитки й сварити її за те, що вона все лежить і не хоче працювати. А Яків дивився на неї з нудьгою й згадував, що завтра Іоанна Богослова, післязавтра Миколи Чудотворця, а потім неділя, потім понеділок – важкий день. Чотири дні не можна буде працювати, а, напевно, Марфа вмре в який – небудь із цих днів; виходить, труна треба робити сьогодні. Він взяв свій залізний аршин, підійшов до баби й зняв з її мірку. Потім вона лягла, а він перехрестився й став робити труну.

Коли робота була кінчена, Бронза надяг окуляри й записав у свою книжку:

«Марфі Іванової труна – 2 р. 40 к.».

И зітхнув. Баба увесь час лежала мовчачи із закритими очами. Але ввечері, коли стемніло, вона раптом покликала старого.

– Пам’ятаєш, Яків? – запитала вона, дивлячись на нього радісно. – Пам’ятаєш, п’ятдесят років тому нам бог дав дитинча з білявими волосиками? Ми з тобою тоді все на річці сиділи й пісні співали… під вербою. – И, гірко посміхнувшись, вона додала: – Умерла дівчинка.

Яків напружив пам’ять, але ніяк не міг згадати ні дитинча, ні верби.

– Це тобі ввижається, – сказав він.

Приходив панотець, прилучав і соборував. Потім Марфа стала бурмотати щось незрозуміле й до ранку помер. Баби сусідки обмили, одягли й у труну поклали. Щоб не платити зайвого дячкові, Яків сам читав псалтир, і за могилку з його нічого не взяли, тому що цвинтарний сторож був йому кум. Чотири мужики несли до цвинтаря труна, але не за гроші, а з поваги. Ішли за труною баби, злиденні, двоє юродивих, зустрічний народ набожно хрестився… І Яків був дуже задоволений, що всі так чесно, благопристойно й дешево й ні для кого не кривдно. Прощаючись востаннє з Марфою, він поторкав рукою труна й подумала: «Гарна робота!»

Але коли він вертався зі цвинтаря, його взяла сильна туга. Йому щось нездужався: подих було гаряч і тяжке, ослабшали ноги, тягло до питва. А отут ще полізли в голову всякі думки. Згадалося знову, що за все своє життя він жодного разу не пошкодував Марфи, не приголубив. П’ятдесят два роки, поки вони жили в одній хаті, тяглися довго, але якось так вийшло, що за все це час він жодного разу не подумав про неї, не звернув уваги, начебто вона була кішка або собака. Але ж вона щодня палила пекти, варила й пекла, ходила по воду, рубала дрова, спала з ним на одному ліжку, а коли він вертався п’яний з весіль, вона щораз із благоговінням вішала його скрипку на стіну й укладала його спати, і все це мовчачи, з боязким, турботливим вираженням.

Назустріч Якову, посміхаючись і кланяючись, ішов Ротшильд.

– А я вас шукаю, дяденька! – сказав він. – Кланялися вам Мойсей Ілліч і веліли вам зараз приходити до них.

Якову було не до того. Йому хотілося плакати.

– Відстань! – сказав він і пішов далі.

– А як же це можна? – стривожився Ротшильд, забігаючи вперед. – Мойсей Ілліч будуть ображатися! Вони веліли зараз!

Якову здалося огидно, що жид задихався, моргає й що в нього так багато рудого ластовиння. І було паскудно дивитися на його зелений сюртук з темними латками й на всю його тендітну, делікатну фігуру.

– Що ти лізеш до мене, часник? – крикнув Яків. – Не приставай!

Жид розсердився й теж крикнув:

– Але ви, будь ласка, потише, а те ви в мене через забір полетите!

– Ладь із око геть! – заревів Яків і кинувся на нього з кулаками. – Життя немає від пархатих!

Ротшильд змертвів від страху, присів і замахав руками над головою, як би захищаючись від ударів, потім підхопився й побіг ладь що є духу. На бігу він підстрибував, сплескував руками, і видно було, як здригалася його довга, худа спина. Хлопчиськи зраділи випадку й кинулися за ним з лементами: «Жид! Жид!» Собаки теж погналися за ним з гавкотом. Хтось зареготав, потім свиснув, собаки загавкали голосніше й дружніше… Потім, мабуть, собака вкусила Ротшильда, тому що почувся розпачливий, хворобливий лемент.

Яків погуляв по вигоні, потім пішов по краї міста куди ока дивляться, і хлопчиська кричали: «Бронза йде! Бронза йде!» А от і ріка. Отут з писком носилися кулики, крякали качки. Сонце сильно припікало, і від води йшло таке сверканье, що було боляче дивитися. Яків пройшовся по стежці уздовж берега й бачив, як з купальні вийшла повна червонощока дама, і подумав про неї: «Ишь ти, выдра!» Недалеко від купальні хлопчиська ловили на м’ясо раків; побачивши його, вони стали кричати зі злістю: «Бронза! Бронза!» А от широка стара верба з величезним дуплом, а на ній вороньи гнізда… І раптом у пам’яті Якова, як живий, виріс младенчик з білявими волоссями й верба, про яку говорила Марфа. Так, це і є та сама верба – зелена, тиха, смутна… Як вона постаріла, бідна!

Він сіл під неї й став згадувати. На тім бережу, де тепер заливний луг, у ту пору стояв великий березовий ліс, а геть на тій лисій горі, що видніється на обрії, тоді синів старий – старий сосновий бор. По ріці ходили барки. А тепер все ровно й гладко, і на тім бережу коштує одна тільки берізка, молоденька й струнка, як панянка, а на ріці тільки качки так гусаки, і не схоже, щоб тут коли – небудь ходили барки. Здається, проти колишнього й гусаків стало менше. Яків закрив очі, і в уяві його одне назустріч іншому понеслися величезні череди білих гусаків.

Він дивувався, як це вийшло так, що за останні сорок або п’ятдесят років свого життя він жодного разу не був на ріці, а якщо, може, і був, то не звернув на неї уваги? Адже ріка чимала, не дріб’язкова; на ній можна було б завести рибні лови, а рибу продавати купцям, чиновникам і буфетникові на станції й потім класти гроші в банк; можна було б плавати в човні від садиби до садиби й грати на скрипці, і народ усякого звання платив би гроші; можна було б спробувати знову ганяти барки – це краще, ніж труни робити; нарешті, можна було б розводити гусаків, бити їх і взимку відправляти в Москву; мабуть одного пуху в рік набралося б рублів на десять. Але він проґавив, нічого цього не зробив. Які збитки! Ах, які збитки! А якби всі разом – і рибу ловити, і на скрипці грати, і барки ганяти, і гусаків бити, то який вийшов би капітал! Але нічого цього не було навіть у сні, життя пройшла без користі, без усякого задоволення, пропала зрячи, ні за понюх тютюну; спереду вже нічого не залишилося, а подивишся назад – там нічого, крім збитків, і такий страшних, що навіть озноб бере. І чому людина не може жити так, щоб не було цих втрат і збитків? Запитується, навіщо зрубали березняки й сосновий бор? Навіщо даром гуляє вигін? Навіщо люди роблять завжди саме не те, що потрібно? Навіщо Яків все своє життя сварився, ричав, кидався з кулаками, кривдив свою дружину й, запитується, для якої потреби давеча налякав і образив жида? Навіщо взагалі люди заважають жити один одному? Адже від цього які збитки! Які страшні збитки! Якби не було ненависті й злості, люди мали б друг від друга величезну користь. Увечері й уночі ввижалися йому младенчик, верба, риба, биті гусаки, і Марфа, схожа в профіль на птаха, який хочеться пити, і бліда, жалюгідна особа Ротшильда, і якісь морди насувалися з усіх боків і бурмотали про збитки. Він ворочався з боку на бік і раз п’ять вставав з постелі, щоб пограти на скрипці. Ранком через силу піднявся й пішов у лікарню. Той же Максим Николаич наказав йому прикладати до голови холодний компрес, дав порошки, і по вираженню його особи й по тоні Яків зрозумів, що справа погано й що вуж ніякими порошками не допоможеш. Ідучи потім додому, він міркував, що від смерті буде одна тільки користь: не треба ні їсти, ні пити, не платити податей, не кривдити людей, а тому що людина лежить у могилці не один рік, а сотні, тисячі років, те, якщо порахувати, користь виявиться величезна. Від життя людині – збиток, а від смерті – користь. Це міркування, звичайно, справедливо, але все – таки кривдно й гірко: навіщо на світі такий дивний порядок, що життя, що дається людині тільки один раз, проходить без користі? Не шкода було вмирати, але як тільки вдома він побачив скрипку, у нього стислося серце й стало шкода. Скрипку не можна взяти із собою в могилу, і тепер вона залишиться сиротою, і з нею трапиться те ж, що з березняками й із сосновим бором. Усе на цьому світлі пропадало й буде пропадати! Яків вийшов з хати й сіл у порога, притискаючи до грудей скрипку. Думаючи про пропаще, збиткове життя, воно заграв, сам не знаючи що, але вийшло жалібно й зворушливо, і сльози потекли в нього по щоках. І чим міцніше він думав, тим сумніше співала скрипка. Скрипнула клямка раз – інший, і у хвіртці здався Ротшильд. Половину двору пройшов він сміло, але, побачивши Якова, раптом зупинився, весь скулився й, мабуть, від страху став робити руками такі знаки, начебто хотів показати на пальцях, що тепер година. – Підійди, нічого, – сказав ласкаво Яків і понадив його до себе. – Підійди! Дивлячись недовірливо й зі страхом, Ротшильд став підходити й зупинився від нього на сажень. – А ви, зробіть милість, не бийте мене! – сказав він, присідаючи. – Мене Мойсей Ілліч знову послали. Не бійся, говорять, мабуть знову до Якова й скажи, говорять, що без їх ніяк неможливо. У середовище швадьба… Так – А! Пан Шаповалів видають дочку жа гарної людини… І швадьба буде багата, в – в! – додав жид і прищулив одне око. – Не можу… – проговорив Яків, важко дихаючи. – Занедужав, брат. І знову заграв, і сльози бризнули з очей на скрипку. Ротшильд уважно слухав, ставши до нього боком і схрестивши на груди руки. Перелякане, здивоване вираження на його особі помалу змінилося скорботним і страждальницьким, вона закотив очі, як би випробовуючи болісний захват, і проговорив: «Ваххх!..» І сльози повільно потекли в нього по щоках і закапали на зелений сюртук. І потім весь день Яків лежав і тужив. Коли ввечері панотець, сповідаючи, запитав його, чи не пам’ятає він за собою якого – небудь особливого гріха, то він, напружуючи пам’ять, що слабшає, згадав знову неща
сну особу Марфи й розпачливий лемент жида, якого вкусив собака, і сказали ледь чутно: – Скрипку віддайте Ротшильду. – Добре, – відповів панотець. І тепер у місті всі запитують: звідки в Ротшильда така гарна скрипка? Купив він її або украв, або, бути може, вона потрапила до нього в заставу? Він давно вже залишив флейту й грає тепер тільки на скрипці. З – під смичка в нього ллються такі ж жалібні звуки, як за старих часів із флейти, але коли він намагається повторити те, що грав Яків, сидячи на порозі, то в нього виходить щось таке сумовиті й скорботне, що слухачі плачуть і сам він під кінець закочує ока й говорить: «Ваххх!..» І ця нова пісня так сподобалася в місті, що Ротшильда запрошують до себе наперерыв купці й чиновники й змушують грати її по десяти разів. 1894