Вірш Пастернаку «Лютий. Дістати чорнила й плакати!..» – Пастернак Б. Л

1 варіант

Вірш Б. Л.Пастернаку «Лютий. Дістати чорнила й плакати!..» присвячено природі

М. Цветаева писала про Пастернак: «Його груди заповнені природою до межі… Здається, з першим подихом він зітхнув, втяг її всю… і все наступне життя з кожним новим віршем видихає її, але ніколи не видихне».

У цьому вірші поет передає ту тонку грань, коли зимовий місяць лютий починає поступатися місцем весні. Але ліричний герой, видимо, більше любить зиму, від того й вийшли рядки;

Лютий. Дістати чорнила й плакати!..

Писати про лютий ридма,

Поки гуркітлива сльота

Весною черною горить

Але все – таки перше весняне почуття, що прокидається ще в лютому бере гору й тому хочеться:

Дістати пролетку. За шість гривень,

Чрез благовіст, чрез клич коліс

Перенестися туди, де злива

Ще шумней чорнила й зліз

Де, як обвуглені груші,

З дерев тисячі граків

Зірвуться в калюжі й обрушать

Сухий смуток на дно очей

У цьому вірші все зливається в єдине ціле, створюється ілюзія руху, круговороту. Ліричний герой стає невід’ємною частиною цього руху, і ми самі, того не підозрюючи, стаємо учасниками, свідками цієї казкової дії

Відчуття руху у вірші створюється завдяки використанню дієслів теперішнього часу (зірвуться, обрушать).

Цей вірш дуже емоційно, останні його рядки – це вже гімн весні:

Під нею таловини чорніють

И вітер лементами поритий,

И чим случайней, тим вірніше

Складаються вірші ридма.

Весна – символ відновлення, тому навесні й вірші «складаються ридма».

У вірші використовуються цікаві метафори, епітети й порівняння: «гуркітлива сльота», «як обвуглені груші», «злива ще шумней чорнила й зліз», «обрушать сухий смуток на дно очей», що, безсумнівно, надає віршу яскраву індивідуальність

Емоційність, почуття ліричного героя відбиває також і звукова організація вірша

2 варіант

У віршах Б. Л. Пастернаку завжди заворожує його особливе відношення до миру, його вміння у всякій картині побачити красу й передати це неуследимое почуття милування життям. Ахматова зауважувала, що Пастернак описує мир до шостого дня утвору, коли в ньому ще немає людини, а є тільки природа. Цветаева також писала поетові: «Ви не людина… а явище природи… Бог помилково створив Вас людиною…». Глибокі людські переживання Пастернак передавав через проникливі пейзажні замальовки, захоплюючись чудом мирозданья й відчуваючи себе його частиною. Тому кожне з віршів майстра ми сприймаємо як розвиток однієї загальної теми – теми краси миру, «згущення якоїсь «енергії», що розгортається в будь – якій крапці часу й простору» (Л. Аннинский).

Пастернак часто у віршах пристосовував пейзаж до певного моменту – пори року або часу доби, начебто позначаючи реальність що відбувається. Так і у вірші «Лютий. Дістати чорнила й плакати…» ліричний герой немов зупиняє для себе миті результату зими, вона гостро почуває зміну сезону, надлам, що відбувається в природі. Все це пронизливо озивається в душі поета й вірші його складаються «ридма». Визначення «ридма» повторюється двічі – у першій і останній строфах, визначаючи загальну тональність добутку. Однак чіткі тимчасові рамки підкреслюють кінцівка будь – якого явища. Аналізований вірш перегукується з віршем «Зимова ніч», де остання строфа («Мело весь місяць у лютому, / И раз у раз / Свіча горіла на столі, / Свіча горіла») повторює першу, але в неї вводиться згадування місяця, начебто орієнтуючи читача на те, що зимова бура не нескінченна, їй на зміну прийде інший стан природи

Поет буквально впивається предметністю миру, поетична реальність збирається в нього із дрібних і конкретних деталей: «дістати пролетку», «шість гривень» візникові. Образні ряди Пастернаку допомагають впустити в природу буденність і простоту з повсякденного життя. Але з конкретністю парадоксально сусідить хаотичність буття, де всі неуследимо: «…Поки гуркітлива сльота / Весною черною горить». Стихія сприймається ліричним героєм не як щось таємниче й вічне у своїй неминучості (це було властиво поезії Блоку), а, скоріше, як гра, забава:

Дістати пролетку. За шість гривень,

Чрез благовіст, чрез клич коліс,

Перенестися туди, де злива

Ще шумней чорнила й зліз

Блискавична зміна вражень народжує в поета зовсім несподівані асоціації й образи:

Де, як обвуглені груші,

З дерев тисячі граків

Зірвуться в калюжі й обрушать

Сухий смуток на дно очей

Порівняння граків з обвугленими грушами вносить своєрідний хаос в опис лютневої негоди, надає віршу емоційну безпосередність. Ми дивуємося свіжості сприйняття поетом пейзажу. Природа в нього не просто одушевлена, у ній упізнаються живі риси те бешкетниці й пустухи, то людини з «сухим смутком» у душі. Цікаво, що Пастернак майже ніколи не надає неживим предметам вигляд живих істот, але в його поезії олюднені дії, «звички» природи (наприклад, «вітер лементами поритий»). У словосполученні «гуркітлива сльота» епітет, привласнений пересічному природному явищу, виражає енергію, що хльостає через край, що поет умів відчути в навколишнім житті

Дійсність в очах Пастернаку повна безладдя, і опис зовнішнього миру допомагає розібратися в щиросердечному сум’ятті. Шум за вікном, де «гуркітлива сльота / Весною черною горить», де «з дерев тисячі граків / Зірвуться в калюжі й обрушать…», де «вітер лементами поритий», перегукується з риданнями душі ліричного героя. Алітерація [р] зближає голос природи з голосом поета, що складає «вірші ридма». Але поруч із плачем звучить благовіст, «клич коліс», «злива ще шумней чорнила й зліз». І звук [л] народжує в нас відчуття доброти, умиротворення

Така суперечливість світосприймання взагалі була властива Пастернаку. Звідси невипадковість у його поезії прийому антитези. Наприклад, образ «сухого смутку», що обрушується «на дно очей», припускає народження в нас асоціації з очами, вологими від сліз. У рядках «И чим случайней, тим вірніше / Складаються вірші ридма» протиставляються на понятійному рівні випадковість і впевненість, плавність і надрывность, а на звуковому – різкий, грубий [р] з м’яким, плавним [л]. Синтез зорових, слуховых, нюхових і дотикальних відчуттів зближає творчість Пастернаку з поезією А. А. Фета, вони надають віршу пристрасність, шаленість, тремтливість

Крім предметного й звукового паралелізму, ми бачимо, як співвідносяться колірні образи чорної весни, обвуглених груш, чернеющихся таловин і образ чорнила, якими виплакані рядки віршів. Тут, замість протиставлення, поет шукає гармонію між веліннями свого серця й настроями природи. Міфологічний мотив дощу, традиційний у лірику Пастернаку, а в цьому вірші сочетающийся з мотивом плачучи, покликаний ознаменувати з’єднання землі й піднебіння, тіла й душі. Опорою для поета завжди є вірші, і остання строфа вірша стає підсумкової в розвитку думки про місце людини у світі природи, його почуттів, переживань, які з найбільшою повнотою можуть бути виражені тільки у творчості. Улюблена метафора Пастернаку: стих – губка: реальність усмоктується, а потім вижимається на папір. І читач слідом за поетом учиться дивитися на мир широко розкритими очами, пленяясь його розмаїтістю й дивуючись його багатству