“Гротеск – найдавніший художній прийом, заснований, як і гіпербола, на перебільшенні, заострении якостей і властивостей людей, предметів, явищ природи й фактів громадського життя” – так пояснює поняття гротеску більша шкільна енциклопедія літератури. Однак не всяке перебільшення є гротеском. Тут воно має особливий характер: зображуване абсолютно химерно, нереально, неправдоподібно й ні в якому випадку не можливо в справжнім житті
Сам термін “гротеск” з’явився ще в XV в. для позначення незвичайного типу художньої образності. Поряд з гіперболою, гротеск широко використовувався в різних міфах, легендах і казках (наприклад, можна згадати такого казкового героя, як Кощій Безсмертний).
Ефект гротескних образів підсилюється тим, що вони звичайно показуються нарівні зі звичайними, реальними подіями
Якщо говорити про повість Н. В. Гоголя “Ніс”, те тут також спостерігається сполучення абсурдної фантасмагоричной історії зі зникненням носа й буденної реальності Петербурга. Гоголівський образ Петербурга якісно відрізняється від тих, що були створені, наприклад, Пушкіним або Достоєвським. Так само як і для них, для Гоголя це не просто місто – це образ – символ; але гоголівський Петербург – це осередок якоїсь неймовірної сили, тут трапляються загадкові події; місто повниться слухами, легендами, міфами
Для зображення Петербурга Гоголь використовує такий прийом, як синекдоха – перенесення ознак цілого на його частину. Таким чином, досить сказати про мундир, шинель, вуси, бакенбардах – або носі – щоб дати вичерпне подання про ту або іншу людину. Людина в місті знеособлюється, втрачає індивідуальність, стає частиною юрби, що сприймає навколишніх “починовничьи” – відповідно до їх посадою
Здається, Гоголь недарма зробив місцем дії повести “Ніс” Петербург. На його думку, тільки тут могли “відбутися” позначені події, тільки в Петербурзі за чином не бачать самої людини. Гоголь довів ситуацію до абсурду – ніс виявився чиновником п’ятого класу, і навколишні, незважаючи на очевидність його “нелюдської” природи, поводяться з ним як з нормальною людиною, відповідно його статусу. Та й сам Ковальов – хазяїн носа, що втік, – поводиться точно так само. “По капелюсі із плюмажем можна було укласти, що він [ніс] уважався в ранзі статського радника”, і Ковальова саме це дивує більше всього
Гоголь побудував свій сюжет таким чином, що ця неймовірна подія – раптове зникнення з особи носа й подальша його поява на вулиці у вигляді статського радника – або не дивує персонажів зовсім, або дивує, але не тим, чим повинне, по логіці речей. Наприклад, поважний сивий чиновник з газетної експедиції вислухує прохання Ковальова абсолютно равнодушно, так само як він приймає оголошення про продаж дачі або двірської дівки. Єдине, що викликає його цікавість (навіть не інтерес!), це те, як виглядає тепер місце колишнього розташування носа – “зовсім гладке, начебто б тільки що випечений млинець”. Квартальний, котрий повертав Ковальову його ніс, також не побачив у цій ситуації нічого дивного й навіть по звичці просив у того грошей
А що ж Ковальов? Його хвилює аж ніяк не те, що без носа, у принципі, він повинен бути не має змоги дихати, і першою справою майор біжить не до лікаря, а до обер – поліцмейстера. Він турбується тільки про те, як же він тепер з’явиться в суспільстві; протягом повести дуже часто зустрічаються сцени, коли майор заглядається на симпатичних дівчин. Завдяки невеликій авторській характеристиці ми знаємо, що він зараз займається вибором собі нареченої. До того ж у нього є “дуже гарні знайомі” – статська радниця Чехтарева, штаб – офіцерша Пелагія Григорівна Подточина, мабуть, що забезпечують йому корисні зв’язки. При спробі порозумітися з носом у Казанському соборі Ковальов дає зрозуміти, чому дана ситуація неприпустима для нього: “Якій – небудь торговці, що продає на Воскресенськом мосту очищені апельсини, можна сидіти без носа; але, маючи на увазі одержати…притім будучи в багатьох будинках знаком з дамами…”. Безсумнівно, це перебільшення, щоб показати читачеві, що ж є реальною цінністю для петербурзького чиновника
Ніс поводиться так, як і личить “значній особі” у чині статського радника: робить візити, молиться в Казанському соборі “з вираженням найбільшої побожності”, заїжджає в департамент, збирається по чужому паспорті виїхати в Ригу. Нікого не цікавить, звідки він узявся. Усі бачать у ньому не тільки людини, але й важливого чиновника. Цікаво, що сам Ковальов, незважаючи на свої старання його викрити, зі страхом підходить до йому в Казанському соборі й взагалі ставиться до нього як до людини. Так, наприклад, ніс молиться, сховавши “особу своє у великий стоячий комір”. Дуже показова також ситуація, коли Ковальов вирішує, куди ж йому скаржитися: “…шукати… задоволення по начальству того місця, при якому ніс оголосив себе службовцем, було б нерозважливо,…для цієї людини нічого не було священного й він міг також збрехати й у цьому випадку…”.
Гротеск у повісті полягає ще й у несподіванці й, можна сказати, безглуздості. З першого ж рядка добутку ми бачимо чітке позначення дати: “Марта 25 числа” – це відразу не припускає ніякої фантастики. І відразу – зниклий ніс. Відбулася якась різка деформація щоденності, доведення її до повної нереальності. Нісенітниця ж полягає в настільки ж різкій зміні розмірів носа. Якщо на перших сторінках він виявляється цирюльником Іваном Яковичем у пирозі (тобто має розмір, що цілком відповідає людському носу), то в той момент, коли його вперше бачить майор Ковальов, ніс одягнений у мундир, замшеві панталоны, капелюх і навіть має при собі шпагу – а виходить, ростом він зі звичайного чоловіка. Остання поява носа в повісті – і він знову маленький. Квартальний приносить його загорненим у папірець. Гоголеві неважливо був, чому раптом ніс виріс до людських розмірів, неважливо й чому він знову зменшився. Центральним моментом повести є саме той період, коли ніс сприймалася як нормальна людина
Сюжет повести умовний, сама ідея – безглузда, але саме в цьому й складається гротеск Гоголя й, незважаючи на це, є досить реалістичним. Чернишевський говорив, що справжній реалізм можливий лише при зображенні життя в “формах самого життя”. Гоголь надзвичайно розсунув границі умовності й показав, що ця умовність чудово служить пізнанню життя. Якщо в цьому безглуздому суспільстві все визначається чином, то чому ж не можна цю фантастично – безглузду організацію життя відтворити у фантастичному сюжеті? Гоголь показує, що не тільки можна, але й цілком доцільно. І в такий спосіб форми мистецтва в остаточному підсумку відбивають форми життя
