Повний зміст Діамант у три карати Аверченко А. Т

Недавно я міг розбагатіти. И я с високо піднятим чолом пройшов повз це багатство, до якого буквально коштувало тільки простягнути руку.

Що мене удержало? Думаю, винятково тільки ті принципи, яким ще в дитинстві навчила мене мама, так та лагідна особа коханої дівчини, що глянуло на мене з небес.

На Пері біля Російського посольства в 4 години дня до мене підійшла бідно одягнена людина з відкритою особою й запитав:

– Де банкірська контора Іванова?

– Не знаю, голубчик, – чемно сказав я, розглядаючи вітрину книгарні.

Тоді він звернувся до іншого пана, що стояли поруч, – солідному, привітного виду панові.

– Де банкірська контора Іванова?

– А навіщо вам банкірська контора?

– Так от хочу росіянин золотий продати.

На особі солідного ясно віддрукувалося ненаситне користолюбство.

– Скільки хочете? – запитав він, підморгуючи мені…

– П’ять лір.

– Давайте.

Я пішов уперед, але солідний наздогнав мене й, мабуть, не змігши стримати радості, що розпирав його зсередини, оголосив:

– Видали ви такого дурня? Золотий коштує сім з полтиною, а він за п’ять віддав.

– А чи добре користуватися недосвідченістю ближнього? – м’яко дорікнув я.

– Ну, от ще! Дурнів учити треба.

У цей час людин, так жорстоко охарактеризований солідним, наздогнав нас і сказав, таємниче озираючись:

– А в мене ще вещички є… Чи не купите?

Мій новий знайомий захвилювався й штовхнув мене по – сообщнически ліктем: « чиНе буде, мов, поживи»?

– Тільки зайдемо під ворота.

И отут у напівімлі воріт перед нашими зачарованими очами блиснули з оксамитової коробочки два чудових великих діаманти…

– Скільки хочете? – істерично захвилювався солідний, навіть облизнувши запечені губи. – Я куплю.

И шепнув мені на вухо:

– Розумієте… Трехкаратники. Чиста вода. Лір по семистах. Якщо хочете – поступлюся вам.

Моя вроджена шляхетність не дозволила мені скористатися такою щедрою пропозицією.

– ПРО, що ви! Вам першому запропоновано…

– Ну, добре, я триста лір дам за пару! – заметушився солідний… – Тільки зараз у контору збігаю. У мене отут комісійно – ювелірна контора. Почекайте хвилинку…

Продавець виявився примхливим, як розпещена кокетка:

– Ну, от ще: чекати! Хочете – беріть, немає – не треба.

И, замкнувши в самого себе, побрів уперед.

Мій новий знайомий схопив мене за руку й умоляюще зашептав:

– Не упускайте його з виду! Затримаєте хоч на п’ять мінут, поки я за грошима змотаюся. Двісті вам дам за комісію!.. Ідіть за ним. Адже отут на півтори тисяч.

Я наздогнав продавця й, посміхаючись, сказав:

– А цей суб’єкт здорово розгорівся на ваші діаманти. Він просить почекати.

– А ну його!.. Не продам я йому, – тужно промурмотав таємничий бриллиантщик.

– Чому?

– Не хочу з жидами справа мати.

– Фи! Соромитеся! – засмучено помітив я. – При чому отут ця расова ворожнеча, коли кращі розуми…

– Купите краще ви. Я вам за сто віддам.

Суєтна гордість наповнила мою душу.

– От, – подумав я. – Виходить, є ж у мені щось, до того привабливе, що навіть незнайома людина під впливом цієї гіпнотичної чарівності готова віддати скарб за десяту частку вартості.

– На жаль, голубчик, – зітхнув я. – У мене й усього – тобто п’ятдесят лір.

– Ну, давайте.

– чи Красиво це буде, – закричав я в шляхетному пориві, – якщо я скористаюся вашою непоінформованістю! Знайте ж, про продавець, що той пан оцінив ваші діаманти в півтори тисяч!.. Він говорить: чиста вода.

– А Бог з ними… Куди я їх діну!..

ПРО, бідне непрактичне дитя! Серце моє здригнулося жалістю…

– Ну… підемо із мною в магазин! У мене є знайомий ювелір!.. Я попрошу, він вам заплатить не менш тисячі!

– Ні, які там магазини… Не піду я… Почнуться розпити: що так як?

– Послухайте, – прошептав я, і моя чесна кров застигла в не менш чесних жилах. – чи Чесним способом придбані ці коштовності?!

– Ну, що ви, пан! За кого ви мене приймаєте…

– ПРО, простите, простите, – кинувся я до нього, у каятті потискуючи його руку. – Я, було, усумнился, але адже це так зрозуміло… І, повірте, якби в мене було лір вісімсот…

– Беріть за п’ятдесят одну штук!..

– ПРО, ні, немає. Це було б неблагородно стосовно вас! Адже я ж бачу, що ви можете одержати в десять разів більше… От зайдемо в цей ювелірний магазин, я влаштую…

– У цей? Саме в цей? Зайдемо.

Перед наміченим нами магазином стояла людина без шапки, мабуть, прикажчик, що вийшов подихати свіжим повітрям.

– Куди ви? – розчепірив він руки. – Магазин на півгодини закритий. Перевірка. Приходите через півгодини. А що ви хотіли?

Мій супутник довірливо розкрив коробочку.

– Ах, яка принадність! – закричав прикажчик, зовсім осліплений. – Каратов по п’яти! Постійте, куди ж ви?!

Власник діамантів пішов уперед, а людина із зовнішністю ювелірного прикажчика схопила мене за руку й зашептав:

– Заради Бога, не упускайте! Це пятикаратники! Чиста вода! Купите в нього, наш магазин дасть вам тисячі півтори! Приходите тільки через півгодини. Не випускайте!

Багатство блискало відразу, можна сказати, перед самим моїм носом, засліплювало мене, але… чи мав я моральне право користуватися наївністю довірливого простака?

– Ну, що?.. Купуєте, чи що? – звернувся до мене цей дивак. (Він бачив, що я коливався.)

– Але… у мене тільки п’ятдесят лір!..

– Беріть! Однаково, – безтурботно махнув він рукою. Тремтячи від таємної радості, я засунув руку в кишеню й вийняв п’ятдесят лір… ПРО, що мені зараз ці жалюгідні гроші, коли через годину я буду власником сотень…

– Ви мені дайте той, котрий побільше, – жадібно прошептав я.

– Будь ласка!

Я простягнув руку до діаманта, і раптом… лагідний образ моєї померлої нареченої начебто заглянув з неба мені в душу. « чиПрав ти, обманюючи свого ближнього», – пролунав голос із небес.

– Про Мэри, – викликнув я внутренно. – Простиш літи мене? Про Мэри, це була тільки мінута слабості!

Погляд мій просвітлів… Я сховав гроші назад у кишеню й твердо сказав:

– Ні, друг мій, це було б злочином у відношенні вас! Така дорогоцінна річ за гроші… про, немає!.. Я дам вам рекомендаційний лист до одного мого багатого приятеля, а для нього півтори – дві тисячі лір по справедливій оцінці ювеліра… Куди ж ви?! Він глянув на мене непередаваним поглядом і замішався в юрбі. ПРО, Мэри! Тільки заради тебе відіпхнув протягнену руку, повну розкоші, краси й багатства. Нічого не розумію. Учора один знайомий захоплено розповідав мені про те, що купив з нагоди на Пері «четырехкаратник» за 35 лір… – Це щось дивне! – кричав він. – Це перлина природи! Пішли ми обоє збувати перлину природи в ювелірний магазин – хазяїн запропонував за «перлину» 15 піастрів. Як катастрофічно падають ціни на діаманти!