Конфлікт особистості й держави в поемі Пушкіна “Мідний вершник” – Пушкін Олександр

За всіх часів взаємини особистості із владою турбували людей. Одним з перших тему конфлікту особистості й держави в Літературі ще в V столітті до нашої ери підняло Софокл. Конфлікт цей був неминучий, проблема ця залишалася актуальної й в XIX столітті, у часи Пушкіна, актуальна вона й по цей день

У творчості Пушкіна особливе місце займає Поема “Мідний вершник”. Особливість ця полягає в тім, що теперішній читач може побачити в ній пророкування, що збулися в сучасній йому історії. Конфлікт держави й особистості має місце й сьогодні. Як і колись, особистість ризикує в ньому своєю волею й життям, а держава, своїм авторитетом

Поема починається чудесною картиною Петербурга, представленого перед читачем як “опівнічних країн врода й диво”. Зовсім іншим з’являється Петербург перед нами в поемі “Мідний вершник”, написаної Пушкіним в 1833 році. Це столиця сильної європейської держави, блискуча, багата, пишна, але холодна й ворожа для “маленької людини”. Вид неймовірного міста, по людській волі вставшего “на брегах Неви”, захоплює. Здається, що він сповнений гармонії й високого, чи не божественного, змісту. Проте, побудований він людьми, що виконували людську волю. Ця людина, волі якого слухняні мільйони, що втілив у собі ідею держави, – Петро. Безсумнівно, Пушкін ставиться до Петра як до великої людини. Тому – Те, у перших рядках поеми, він і з’являється таким. Потіснивши вбогу природу, одягши берега Неви в граніт, створивши місто, яких ще не було, він воістину величний. Але Петро тут ще й творець, а виходить, людина. Петро стоїть на березі “дум великих полн”. Думи, думки – ще одна риса його людського вигляду

Отже, у першій частині поеми ми бачимо двоїстий образ Петра. З одного боку, він – уособлення держави, майже Бог, своєю державною волею казкове місто, що створює, на порожнім місці, з іншого боку – людина, творець. Але, один раз ставши таким на початку поеми, Петро далі буде зовсім іншим

У часи, коли відбувається дія поеми, людська сутність Петра стає вже надбанням історії. Залишається мідний Петро – бовдур, об’єкт поклоніння, символ державності. Самий матеріал пам’ятника – мідь – говорить багато про що. Це матеріал дзвонів і монет. Релігія й церква як стовпи держави, фінанси, без яких воно немислимо, усе поєднується в міді. Дзвінкий, але тьмяний і віддає в зеленцу метал, дуже підходить для “державного вершника”.

На відміну від його Євгеній – жива людина. Він – повна антитеза Петру й у всім іншому. Євгеній не будував міста, його можна назвати обивателем. Він “не пам’ятає споріднення”, хоча прізвище його, як уточнює автор, зі знатних. Плани Євгенія прості:

“Ну що ж, я молодий і здоровий,

Трудитися день і ніч готова,

Уж абияк собі влаштую

Притулок смиренний і простий

И в ньому Парашу заспокою…”.

Щоб пояснити суть конфлікту в поемі, необхідно розповісти про її третього головного персонажа, стихію. Вольовий напір Петра, що створив місто, був не тільки творчим актом, але й актом насильства. І це насильство, змінившись в історичній перспективі, тепер, у часи Євгенія, вертається у вигляді буйства стихії. Можна навіть побачити зворотне протиставлення між образами Петра й стихії. Як нерухливий, хоча й величний, Петро, так неприборканий, рухлива стихія. Стихія, що, в остаточному підсумку, він сам і породив. Таким чином, Петру як узагальнений образ, протистоїть стихія, а конкретно – Євгеній. Здавалося б, яким образом незначний обиватель може бути навіть порівнюємо із громадою мідного велетня?

Щоб пояснити це, необхідно побачити розвиток образів Євгенія й Петра, що відбулося до моменту їхнього прямого зіткнення. Давно переставши бути людиною, Петро тепер – мідна статуя. Але на цьому його метаморфози не припиняються. Прекрасний, чудовий вершник виявляє властивість стати чимсь, що найбільше нагадує сторожового пса. Адже саме в такій якості він ганяється по місту за Євгенієм. Євгеній теж міняється. З обивателя індиферентного він перетворюється в обивателя переляканого (розгул стихії!), а потім до нього приходить розпачлива сміливість, що дозволила йому крикнути: “Ужо тобі!” Так зустрічаються в конфлікті дві особистості (тому що тепер і Євгеній – особистість), пройшовши до нього кожна свій шлях

Перший результат конфлікту – божевілля Євгенія. Але чи божевілля це? Напевно, можна сказати, що є істини, повного значення яких не може витримати слабкий людський розум. Великий імператор, як сторожовий пес, що ганяється за дрібним зі своїх підданих, – фігура смішна й жахлива одночасно. Тому зрозуміло сміх Євгенія, але зрозуміла і його щиросердечна хвороба: він зштовхнувся віч – на – віч із самою державою, з його мідною, безжалісною особою

Отже, конфлікт між особистістю й державою: чи дозволяється він у поемі? І так, і немає. Звичайно, гине Євгеній, гине та особистість, що безпосередньо протистояла державі в образі Мідного Вершника. Бунт подавлений, але застереженням, що турбує, залишається образ стихії, що проходить через всю поему. Руйнування в місті величезні. Число жертв – велико. Стихії повені ніщо не може протистояти. Сам Мідний Вершник коштує, омиваний мутними хвилями. Він теж неспроможний зупинити їхній натиск. Все це наводить на думку, що будь – яке насильство неминуче спричиняє відплата. Вольовим, насильницьким образом Петро затвердив серед дикої природи місто, що вічно тепер буде піддаватися атакам стихії. І як знати, чи не стане Євгеній, так зрячи й мимохідь погублений, маленькою краплею гніву, велетенська хвиля якого один раз змете мідного бовдура?

Неможлива держава, що нескінченно придушує підданих в ім’я своїх цілей. Вони, піддані, важливіше й первичнее самої держави. Образно говорячи, “ворожнечу й полон стародавній свій” фінські хвилі забудуть тоді, коли Євгенію, для щастя зі своєю Парашею, не потрібно буде нічиїх дозволів. А інакше стихія народного бунту, не менш страшна, чим стихія повені, здійснить свій суд, не розбираючи правих і винуватих. Така, на мій погляд, суть конфлікту між людиною й державою

Існує ряд розхожих думок щодо того, яка ж основна ідея поеми “Мідний вершник”. В. Г. Бєлінський, що затверджував, що головна думка поеми полягає в торжестві “загального над часткою”, при явному співчутті автора до “страждання цієї частки”, мабуть, був прав. А. С.Пушкін співає гімн столиці держави Російського:

Люблю тебе, Петра створіння,

Люблю твій строгий, стрункий вид,

Неви державне теченье,

Береговий її граніт,

Твоїх огорож візерунок чавунний…

“Пишно, гордовито” піднісся “з тьми лісів і драговини блат” місто й став серцем могутньої держави:

Красуйся, град Петров, і стій

Неколебимо, як Росія