Повний зміст Із вулиці Куприн А. И.
Так, цілком правильно. Це ви зовсім правильно визначили, пан… вибачите, не маю високої честі знати ваше ім’я, по батькові… Головна причина, отчого я загинув і тепер так низько плазую, – це слабість мого характеру. Так і присяжний повірник пояснював на суді, коли мене судили. «Перед вами, добродії присяжні засідателі, яскравий приклад фізичного й морального виродження на ґрунті спадкоємного алкоголізму, поганого харчування, виснаження й дурних хвороб». Перед цим мене троє професорів оглядали, і вони т же саме сказали в один голос. Я тоді ж ці слова заніс собі в записну книжку. Тому що, повинен зізнатися: я хоч і втратив вигляд і подоба інтелігентної людини, але люблю людей з утворенням і поважаю науку.
Подивившись на мене, ви адже, звичайно, не скажете, що цей самий, сидячий перед вами суб’єкт теж у свій час стояв на гарній дорозі й міг зробити собі ім’я й кар’єру. Але це воістину так. Виражуся символічно. Отут є на Перевисипці один трактирчик, за назвою «Ягідка», із правами міцних напоїв, самий – вибачите – вертеп. І в цьому трактирі висять за буфетом дві картини, неначебто б вказівка або нагадування, якщо хто ще у тверезому виді. На одній зображений якийсь обірваний чоловік, скажемо, начебто мене; спить у бруді під забором, і відразу поруч хрюкає свиня. І підписано: «Міг би бути людина» зі знак оклику. А на іншій картині написано: «Купував за готівку, – купував у кредити», і намальовані два індивідууми. Одні худі, обсмиканий, штани знизу собачки обкусали, схопив себе за голову, і ока в нього назовні вилізли – це який у кредит. А іншої сидить до нього задом, этакий, знаєте, товстий буржуй з бакенбардами, розвалився із сигарою й сміється, а перед ним каса, і вся набита золотими стовпчиками. Картини ці – лубочні, дешевка, і я сам по торговельній частині ніколи не займався, але уваги заслуговують. Тому що це начебто натяку на моє власне життя. Ха ха! Буфетником там Вакула Наумыч. Жорстокий старий. Я йому раз говорю: "Ти б, Вакула Наумов, замовив би ще й третю картину намалювати. Начебто б цей обскубаний схопив цього самого банкіра однією рукою за манишку, а іншою рукою пірнув у неспаленну касу. А внизу підпис: «И що із цього вийшло». Але звичайно, буфетник жартів не розуміє. Я йому сказав просто для алегорії, а він хотів городового кричати. Що начебто б я його самого загрожував таким способом. Відомо – хам.
Про третю картину, тобто це про мою фантазію, я вам, милостивий мій государ, не дарма зробив приклад. Тому що я сам один раз спробував такою практикою зайнятися, і через це викреслять із писку життя. Слава ще богові, що коронний суд, за участю присяжних засідателів, визнав мене в стані неосудності й відпустив на волю. А те довелося б мені йти добувати «мідь і злато» у місцях настільки віддалених.
Якщо вже до цього підійшло, то, дозвольте, я краще все один по одному. Ви мене вибачите, пан, але по вашій зовнішності й по розмові я всього скоріше укладу, що ви, мабуть, співробітник. Ну, що ж, може бути, моя автобіографія придасться вам для недільного фейлетону або для популярно наукової статті. Я із задоволенням. Наприклад, озаглавте: «До питання про тім, як деякі особистості безглуздо влаштовують своє життя». Або, ще краще – просто: «Сповідь злочинного типу». Можна, до речі, вас розорити ще на парочку? Тільки вже дозвольте запитати звичайного, за вісім копійок. Воно по крайності без гліцерину. Агов, псст! чижик!.. Пари пива. Чого ти дивишся, дурень, як козел на нові ворота? Це пана пригощають. Не бачиш, кому служиш, дурень?
Не довіряє, холуй. Правда, я тут як те один раз великий тарарам наробив. Ну, крім того, і екіпірування моя. Знаєте, як в «Гранд отеленні» одна шансонетка співає:
Арри гі налиный мій костюм,
Блискучий мо ой убрання,
Тара тара, тири тири…
Слухаю з, пан буфетник. Винуватий, сам знаю, у такому місці й раптом – куплети. Не буду більше, мовчу. Так. Отож. Ви мене вибачите, будь ласка, пан. Якщо по сьогоденню міркувати, то я з вами й в одній кімнаті бути недостоин. Хто ви – і хто я! Але ви почуваєте жаль до людини, убитій долею, і навіть не побрезговали посадити із собою поруч. Дозвольте, я вам за це ручку поцілую. Ну, ну, ну, не буду… Не гніваєтеся, вибачите.
Так. Отож. Давеча я вам назвався колишнім студентом, але це все неправда. Просто побачив, що ви – людина інтелігентний, і думаю: він усього скоріше клюне на студента. І стрельнув. Але ви обійшлися із мною по шляхетному, і тому я з вами буду зовсім відверто… Був я в університеті тільки один раз у житті, і те на археологічному з’їзді, коли служив репортером у газеті. Був, не приховаю, сильно намочившись, і що там таке бурмотали, нічого не зрозумів. Об яких те кам’яних бабах якого те періоду…
Однак дозвольте вам помітити, я всі таки не без утворення. Помилуйте, дотепер пам’ятаю: Алкивиад був багатий і знатний, природа щедро наділила його розумовими здатностями… і там ще про собаку, як він їй відрубав хвіст… виключення на is і все таке інше…
Батько мій був шпалерник і драпірувальник, мав власну майстерню в Кудрине, у Москві. А мати я погано пам’ятаю. Пам’ятаю тільки, що була вона жінка товста й з одним оком, а іншим всі начебто підморгувала кому те. Пам’ятаю ще, але це вуж точно в сні, як її при мені обіймав наш старший майстер Шикунов і говорив: «Нічого. Андрюшка маленький, він нічого не розуміє, от ми йому копійку дамо…» Пили вони, мабуть, шпарко, мій папаша з мамашей, – завжди від них вином пахнуло, – і лупили мене чим потрапило, як говориться: ціпком, качалкою, тіпалкою. Вихованням моїм неглижировали note 1, і ріс я, як бур’яниста трава, на вулиці й надворі. Сьогоденням же моїм вихователем був наш хлопчик подмастерье; його кликали Юшка.
Повинен я вам сказати, видал я в моєму житті безліч самих різних фігур. Досить того одного, що сидів у в’язниці. Але от, їй богові, такого безобразника й безстидника, як він, я жодного разу не зустрічав. Чому він нас, хлопчиськ, учив, що змушував нас робити там, за каретним сараєм, між дровами, я вам навіть не смію сказати – совісно. Їй богові. Але ж був він сам майже дитина…
Це ще дрібниці, що курили, пили горілку, грали в орлянку й у карти – ліворуч, праворуч – і що я тягав у батька потихеньку гроші. Батько й сам по святах, коли в нас бували гості, бавився тим, що накачував мене доп’яна й змушував танцювати… З Юшкою гірше бувало. Одинадцяти років довідався я жінку; це було знову таки на задворках, під руководительством тої ж самої Юшки. Дивно, право! Ця людина зовсім зникла з мого обрію, і я не знаю, де він: на каторзі або його вбили де нибудь, як собаку… Але ніхто ніколи не мав на мене такого пекельного впливу. Боявся я його до надзвичайності. Чи повірите: навіть тепер іноді бачу його в сні, начебто він мене дубасить, і від страху прокидаюся… За ваше здоров’я! А ви самі? Немає? Ну, як изволите. Добре! Холодне.
Однак я тим часом підріс. Не знаю вуж, який чудотворець пропхнув мене в гімназію, у підготовчий клас. Думаю, що не обійшлося тут без баранчика в папірці, – сунули, мабуть, кому треба. От отут те й почалося ходіння моєї грішної душі по митарствах. У три роки я, здається, у всіх навчальних закладах побував, у класичні й реальні. Де вчителеві жованого паперу в кишеню напхав, де попався п’яним на вулиці. В одному місці в товариша украв колекцію перинок… е цетера, е цетера note 2, у тім же роді.
Прийду, бував, додому – батько відразу по очах бачить. «Вибили?» Я мовчу. «Ах ти с… син! От перегоди, віддам я тебе в шевці, тоді завиєш. Ступай принеси мотузку».
Нарешті більше надходити стало нікуди. Залишилася всього тільки одна приватна гімназія Хацимовского. Може бути, чули? Зам меч чательнейшее було, доповім вам, установа, одним словом – замок чудес і волшебств. Який нибудь купецький телепень до п’ятнадцяти років голубів ганяв, тата маму без помилки написати не може, а, дивишся, від Хацимовского років через п’ять вийшов з атестатом зрілості. Це правда: сиділи там в останніх класах дуже зрілі мужики, років по двадцяти п’яти, – бородаті, поважні люди. Про один такого ефіопа розповідали, що він у гімназію разом із сином ходив. Син у підготовчий, а він у сьомий. І обом їм удома робили на сніданок бутерброди.
Поміщали туди більше купецьких синів і дворянчиков – все исключительно тих, котрих отовсюду вже викинули. Гроші брали за навчання солідні. І був цей заклад начебто звіринцю: архаровці, скандалісти, обломи; всі як один в один – самі розбещені хлопчиськи. На вчителях верхи їздили. Ну, уже й учителі в нас були! Та акие гусаки!..
У Хацимовского я остаточний лиск одержав. Але й звідти мене незабаром – фить! За що? Так за різне. Довга історія. Почалося це з того, що відібрав у мене наглядач альбом отаких, знаєте, карток з віршованими поясненнями моєї власної музи, ну й так далі… Що згадувати! Пассонnote 3, як говорять французи.
Прийшов я додому. Батько знову було за мотузку, але побачив, що я сильніше його став, і осікся, – стоп! Розсердився дуже.
– Одна, – говорить, – тобі дорога залишилася, орясина ти непутяща. Ступай у солдати!
Надійшов я вольноопределяющимся. Чотири роки підряд складав іспит у юнкерське училище, ніяк не міг здолати безодні премудрості. Нарешті набридла, мабуть, моя фізіономія екзаменаторам, – пропустили.
Так з училища в полк назад відраховували три рази за всякі мистецтва. З училища був випущений підпрапорщиком, протрубив у цьому кислому званні два роки й був зроблений в офіцери.
II
Ну, про те, що я в офіцерських чинах выкомаривал, не буду поширюватися. Подробиці листом. Скажу коротко: пив, буянив, писав векселя, танцював кадриль у публічних будинках, бив жидів, сидів на гауптвахті. Але одне скажу: от вам чесне моє шляхетне слово – у картах завжди бував коректний. А викинули мене все таки із за карт. Втім, теперішня те причина була, мабуть, і гірше. Эх, не варто було б. Ну, так усе єдино – розповім.
Була в мене в полицю коханка, дружина одного офіцера. Знаєте: глухомань, кепський південний містечко, туга, бруд – тільки й було в нас у всіх розваги: служба – солдатів по мордасам клацати, так горілка, так ще карти, так ще ці самі романи. І так ми ретельно романсовали, що всі, як є, доводилися родичами один одному. І ніхто в цьому не бачив нічого особливого. Так всі й знали: такий те живе з такою те, а її чоловіка застали з такий те, а з нею живе поручик Іванов, а раніше поручик Іванов жив… словом – маседуан.
Кликали її Марьей Миколаївною. Була вона тоненька, тендітна, особа, як у сумного ангела, – худеньке, нежненькое, ротик маленька, рожевий, блондинка, очі величезні, світлі, блакитні. Утворена. Скінчила інститут з медаллю, грала напам’ять пана Шопена, гарного дворянського прізвища була й із засобами. Багато в нас навколо її народу вертілося, як тетеревей на току, але – нікому нічого. А я, знаєте, підійшов і взяв її нахабністю, так ще так ненавмисно вийшло це, що я й сам не очікував. Двоє дітей у неї було, дві дівчинки.
Робив я на паску візити. Власне кажучи, візити – це просто був прийменник для сугубого пияцтва. Наймеш на цілий день фаетон і жариш із одного будинку в іншій. Приїдеш куди нибудь, а там цілий стіл випивки й закуски: баранчики ці самі з вершкового масла, мазурки, баби з розанами, шинка в паперових завитках, тернівки, зубрівки, сливовиця. Трах, трах, чарок п’ять шість ляснув, набрехав набрехав і поїхав до наступним знайомим. «Ах, що ви, ми ні з ким не цілуємося!» – «Ні, па азвольте з, які ж ви, панянки, після цього християнки? Не ет. Навіть і у Священному писанні співається: один одного осягнемо, рцем»… і так далі. Програма відома.
Приїхав я до Марье Миколаївни вже надвечір. Сиджу – і нічого не міркую, що їм, що п’ю, що бовтаю. Чоловік її, підполковник, поруч хропе в спальні, теж з візитів повернувся. Час таке сіреньке був, не те день, не те вечір, надворі дощик, нудьга, годинник стукають, розмова не клеїться. Туга на мене знайшла. Став я Марье Миколаївні про своє дитинство розповідати, про Юшку, про батька, про мотузку, про те, як мене з гімназії ганяли. І заплакав. І адже як людина буває підлий, послухайте. Сам плачу, сякаюся, сльози в мене й з очей і з носу течуть, трясуся весь, розповідаю гарній утвореній дамі самі брудні жахи – вуж, здається, всю душу вивернув навиворіт! Але ж ні, – себе те я все таки в привабливому виді виставив: що, мол, ніким я не зрозуміла, отака піднесена хреновина, начебто, чи що, Євгенія Онєгіна; важке дитинство, запекла душа, пещення ніколи не бачив – чого я отут тільки не намотав. Дивлюся, а вона теж плаче. Схилила, знаєте, голову набік, руки на колінах склала, ока величезні сталі, світлі, а сльози по щоках біжать швидко, швидко, швидко. Отут і підхопило мене. Чую я, що чоловік поруч хропе, кинувся до неї й точно перший коханець у театрі: «ПРО! невже ти можеш плакати? Про до ом? Про мене? ПРО, ці святі сльози! Чим я надолужу їх?» І вже мну її руками. Не пручалася вона, жодного слова не сказала – віддалася мені, як ягничка. І особа в неї все мокре від сліз було.
Довідався я тоді, що це за штука – влада над людиною. Зробилася Марья Миколаївна з того вечора моєю рабою. У буквальному значенні. Що хотів – те з нею й робив. І вона мені потім часто сама говорила: «Так, я знаю, що ти негідник; ти – брудна людина, ти розпусник, ти, крім того, ще маленький маленький, подленький человечишка, ти алкоголік, ти змінюєш мені з найнижчими тваринами; ти всякої мало мальски себе поважаючій жінці повинен бути огидний і фізично й морально… і всі таки я люблю тебе. Я твоя раба, твоя власність, твоя річ. Якщо ти вб’єш кого нибудь, ограбуєш, зґвалтуєш дитини, – від тебе адже всього можна чекати, – я всі таки не перестану тебе любити все моє життя. Ти – моя хвороба».
Подібні акафісти вона мені нерідко читала, а також писала в листах, і я ці слова запам’ятав добре… І отчого це, скажіть мені, – от ви людина, видимо, утворений і начитаний, – отчого це так часто розумні, милі, прекрасні жінки люблять різних пройдисвітів? Від протилежності, може бути? Адже скільки, скільки я таких випадків бачив у своєму житті. Ви думаєте, вона була яка нибудь особливо жагуча, Марья Миколаївна? ПРО, нітрохи. Уступала завжди тільки моїм наполяганням, а те ставилася до мене, як мати. Не так, як моя рідна мамашенька, що мене зробила на світло, а по сьогоденню: лагідно, терпляче, ніжно, дбайливо…
Так. Я говорив зараз про владу, і, можете собі представити, стала мені Марья Миколаївна до того противна, що й сказати не можна. Знущався я над нею звірячим образом: гнав її від себе, коли приходила; призначав побачення й раз по п’яти не був; листа її – милі, ласкаві, добрі листи – на дивані, на підлозі в мене по тижнях валялися нерозпечатаними. Гроші я тяг у ніс постійно, на гульбу, на гру, а те й на жінок брав. І знаєте, що я вам скажу? Філософська думка. Ніяке зло на цьому світлі не пропадає. Якщо ти ще хлопчиськом у жука крила відірвав, то й це тобі зарахується й прикладеться. Господь бог нам усім, у себе нагорі, подвійну італійську бухгалтерію веде: прихід і витрата – усе в нього рознесено по графах. Втім, по Дарвінові, бога немає. Ну, тоді – доля, це однаково. І я твердо впевнений, що якщо мене згодом, ух, як здорово по потилиці стукало, то це за неї, за Марью Миколаївну. Обірвав я їй крильця, погубив її, затоптав, забруднив її душу, і все це робив без пощади, і її саме ненавидів до тремтіння, до нестями!..
Раз зібралася в мене неодружена компанія. Пили, грали, співали, потім знову пили й знову грали. Я проферпшилился вщент. Посилав двічі денщика до Марье Миколаївни за підкріпленням і знову прогоряв. Пам’ятаю, у другий раз вона мені надіслала записку: "Дорогою мій, постарайтеся втриматися від таких учинків, у яких завтра будете самі каятися. І що б не трапилося, помнете, що у вас є друг, що усе для вас готовий зробити". Я цей лист у сінях, коли приймав від денщика гроші, розірвав на дрібні шматочки й жбурнув на підлогу.
Поручик Парфененко забрал всі гроші, які в нас у всіх минулого в складності, і раптом занедужав животом і втік додому, тому що не хотів на крейду грати. А ми знову пити. Ішли вже друга доба, без просипу. От ми розговорилися про наших дам. У тої ноги довгі, це добре, але зате худі дуже: у плаття красиво, а роздягнеш – швах. У цієї родимка на попереку. В інший слівця є такі особливі, улюблені, у таємні хвилиночки те. Третя от так те цілується. Одним словом, усіх розібрали до останньої жилочки. Що нам соромитися в рідній батьківщині? Вал ляй!
Стали про мою запитувати. А я в п’яному запалі й бовкни: так хочете, тільки свисну, і вона, як собачка, сюди прибіжить і всі вам сама покаже? Засумнівалися. Я зараз же, моментально, з денщиком записку: «Так і так, дорога Марі, приходите негайно, інакше ніколи мене більше не побачите. І щоб ви не думали, що це жарт або дозвільна погроза, те, як тільки приїде ваш чоловік, у той же день всі йому відкрию»… і слово «всі» три рази підкреслив.
Що ви думаєте? Прибігла. Бліда, задихалася, ледве на ногах тримається. Увійшла й стала у дверях, обперлася об косяк, губи сині, як у трупа, зуби стукають. «Здрастуйте, Андрій Михайлович! Ішла мимо, бачу, світло, думаю, не у вас чи чоловік? Боялася, як би ви його в карти не засадили. Ви адже такий звідник». Словом, казна – що бурмоче, точно в маренні; адже всьому полку відомо, що чоловік її поїхав в округ приймати бойові патрони! Говорить і сама намагається посміхатися, а ока – величезні, сині – дивляться на мене з жахом. Ух, ненависть мене взяла на неї. «Роздягайся», – говорю. Зняла вона тальму – руки так і ходять, точно в п’яниці. Зрозуміла адже вона, зрозуміла з першої ж секунди, чого я від її хочу. Зняла тальму. А я кричу: «Далі роздягайся, знімай ліф, спідницю геть!» Вона й не моргнула навіть, око від мене відвести не могла. Узялася за верхній ґудзик – розстебнула, стала другу намацувати, так відразу те не знайде, пальці стрибають. І ні слова, ні звуку. Ну, отут товариші заступилися. Були вони всі п’яні, озвірілі, червоні, опухлі, але їхня ця пантоміма вразила. До того вразила, що, коли вона пішла, – ми дивимося, – підпоручик Баканів у непритомності лежить. Був він зовсім зелений хлопчик, соромливий, увічливий такий, приличнейший, хоч і пив міцно. Обіцялися вони – і їй і мені – усе зберегти в таємниці, але де ж удержатися. Зробилася історія відома всьому полку, і чаша моїх злодіянь, виражаючись високим штилем, переповнилася. Стали все на мене дивитися отаким басом, бачу – руку уникають подавати, а хто й подасть, так очами шнырит з боків, точно винуватий. Відкрито не вирішувалися мені нічого сказати, тому що жалували Марью Миколаївну. Як те відразу тоді догадалися, що тут не романец, не порожня связишка від нудьги, а що те безглузде, величезне, хворе – яка те не те психологія, не те психіатрія. І чоловіка її жалували. Був він заслужений шипкинский підполковник і перебував і, здається, дотепер перебуває в солодкому невіданні. І всі чекали випадку. Як те грали в зборах у ландскнехта. Гра – офіційно недозволена в офіцерському клубі, але на це дивилися – от так! Підійшов і я. Везло мені по – звірячому в цей вечір, просто до дурості везло, але серце в мене було яке те тривожне, невеселе. І ще от що дивно: зустрівся я в передній з підпоручиком Бакановим, не привіталися ми навіть із ним, а тільки так, мигцем глянули один на одного, але отчого те зробилося мені раптом як те смутно й огидно. Обійшов коло раз сім або вісім, наступила знову моя черга тримати банк. Поклав я, як тепер пам’ятаю, праворуч двійку бубен, ліворуч короля пік і выметываю середину, раз, два, три, п’ять, дев’ять, бачу – заметалася карта, і про себе повторюю: «Заметалася – на користь банківника» – відоме игрецкое марновірство. Нарешті – хлоп! – викидаю двійку. Моя! Але – адже яка доля! – обмишулился: випало відразу дві карти. І раптом чую позаду: «Ви, підпоручик, крім того, що негідник, ще й шулер!» Я обернувся, а Баканів як жбурне мені цілою колодою в особу. І хто те ще поруч по щоці вдарив, і ще, і ще, – з усіх боків! Я кричу: «Добродії, дозвольте ж! Що таке? Це непорозуміння!» А мені кричать: «Геть зі зборів! Вигнати його! Викинути у вікно! Шулер! Завтра ж геть із полку!» Ви розумієте: вони не хотіли Марью Миколаївну скандалити перед всім суспільством, і от і причепилися до випадку. Через два дні суд суспільства офіцерів запропонував мені подати прохання про звільнення в запас. Так і викинули з полку, точно шолудиву собачку… І поделом. Що ж… я справедливий: сам знаю, що заслужив. Ну… так, нічого… пассон! Ще пива? Дякую, я не відмовлюся. Ву зот тре земабль note 4. Тільки мені як те ніяково все одному так одному… III Чим я був потім? Ви запитаєте краще, ніж я не був. Та акаючи пішла із мною кувырколегия! Був я десятником при пристрої каналізації, був кочегаром в Азовському пароплавстві, креслярем, комівояжером, учнем у зубного лікаря, тягали лантухи на пристані, от у цьому самому місті складачем служив у типолітографії. Між іншим, у той час, коли був складачем, женився. По дурацки це як те відбулося. Так однаково через півтора року я пішов і дружину кинув із хлопчиськом. Занятный був у нас ребятенок – ах, яка принадність! Так я й взагалі те дітей до божевілля люблю! – дітей і тварин. І не було в нас при прощанні нічого: ні сварки, ні бійки, ні зради. А просто мене в один прекрасний травневий ранок потягнув у перегони. Була, крім того, у мене ще й інша думка, що без мене ще дружина як нибудь улаштується, а із мною однаково їй треба пропадати. І тому, «не говорячи ні з ким ні слова, плащем прикривши підлога особи», сунув я пас
