Парадоксальність образу Мефістофеля (за трагедісю Гете «Фауст»)

Я — тої сили часть,

Що робить лиш добро, бажаючи лиш того.

Й. В. Гете

Я раніше вважала, що диявол — нечиста сила — уособлює в собі лише нега тивне. Проте, прочитавши філософську трагедією Гете «Фауст», з подивом для себе відкрила зовсім іншого диявола — Мефістофеля.

Ім’я Мефістофеля складається з двох давньоєврейських слів: «Мефіз» — руй­нівник і «Тофель» — обманщик. Це одне з численних імен диявола.

Завдання Мефістофеля — спокусити Фауста, зіштовхнути його з морально бездоганної позиції і тим самим довести, що люди — Божі створіння — нікчемні. Він постає перед нами як утілення крайнього скепсису, недовіри до «божествен­ної», піднесеної природи людини. Недарма Мефістофель почуває себе в рідній стихії у погрібці Авербаха. П’яне гульбище, ниці пристрасті, розгул хтивості, що панує там, — усе’це якнайкраще відповідає уявленню диявола про людину.

На думку Мефістофеля, нескладно втягнути людину у вир сумнівних насолод та розваг. Але для Фауста таке «солодке життя», свого роду ідеал обивательського добробуту, не має ніякої цінності.

Мефістофель переконаний у нерозбірливості чоловіка в коханні: «Тепер з тим хмелем у голівці Гелену вбачиш в кожній дівці». Це він звертає увагу Фауста на юну Маргариту — пересічну дівчину із звичайними життєвими запитами.

Мефістофель невисокої думки і про жіночу цнотливість. Сам він легко споку­тує Марту — дружину солдата. Водночас він прагне дати Фаусту наочне свідчен­ня, як саме треба поводитися з жінками. Проте настирна опіка Мефістофеля тяж­ка для Фауста, а цинічна іронія диявола викликає внутрішній протест.

Мефістофель щосили намагається розбестити Фауста. Проте любовна колізія Фауста і Маргарити йде своїм шляхом, і князь пітьми залишається часто лише па­сивним спостерігачем.

Та що глибше я занурювалася в текст трагедії, то більше відчувала неоднознач­ність образу Мефістофеля. Сам Гете пояснював цей образ як «дух заперечення». Мефістофель не лише знищує («заперечує») щось недосконате в житті, а й тим са­мим звільняє шлях для досконалішого. Так, Мефістофель, намагаючись висміяти і знеславити дії та вчинки Фауста, цим самим спонукає його до більшого духов­ного самовдосконалення та активного життя. Мефістофель — уособлення такого заперечення, яке не зупиняє, а посуває життя, спонукає розвиток. У «Пролозі на небі» Господь говорить:

Людина не всякчас діяльності радіє, Понад усе кохає спокій; Потрібен їй супутник ворушкий. Щоб бісом грав і збуджував до дії.

Протиставляючи добру зло, дух заперечення спонукає творити добро. І буде так, доки люди живуть на білому світі.