«Україна завжди і постійно стояла в центрі його мрій...» (за творчістю В. Винниченка)
Творчість Володимира Винниченка — це яскравий художньо-публіцистичний літопис шляхів українського народу до незалежності в нашому буремному столітті. Для творів письменника характерні широта й актуальність тематики, новаторська манера письма. Він реалістично зображує тяжке становище темного і забитого селянства та міської бідноти, жорстоку експлуатацію заробітчан, перші спалахи соціального протесту. І завжди найістотнішим у житті Винниченка, політика і митця, були болісні роздуми про Україну, рідний народ, який упродовж століть не міг здобути омріяну волю. Вже першими своїми творами Винниченко заявив про себе як про письменника з надзвичайно розвиненим соціальним і психологічним чуттям. Перша збірка його творів «Краса і сила» вийшла з друку 1906 року в Києві. Всього сім оповідань і повістей увійшло в цю книжку («Краса і сила», «Заручини», «Контрасти», «Голота», «Біля машини» та інші), але вони досить вигідно виділялися в тогочасній прозі відсутністю будь-якого замилування простими людьми, яке було характерним для творчості письменників народницької орієнтації. Натомість ми бачимо глибокий реалізм — аж до використання натуралістичних прийомів — художнього зображення, колоритність мовного малюнка, динамічність розповіді, в якій значне місце належить діалогам, котрі і рухають дію, і служать прийомами індивідуалізації персонажів.
Вражає новизною теми вже перший твір «Краса і сила», де йдеться про людей, викинутих на дно життя. Серед голодранців, п'яниць, люду, що «не боїться ні тучі, ні грому», виділяються молоді злодії Ілько — вродливий, добрий, але безвольний, і Андрій — негарний, жорстокий, але завзятий. Доля цих злодіїв та їхньої приятельки Мотрі розкривається в кількох жанрових епізодах: знущання Андрія з жінки, підготовка до злодійських операцій, картини ярмарку, ув'язнення в тюрмі. Так окреслюються постаті не тільки суспільних покидьків, а й простакуватих селян, хитрих ярмаркових циганів, єврея-шинкаря, арештантів, «поважного урядника».
Усі твори збірки вражають переконливістю в розкритті людських взаємин та характерів. Заслуговує на увагу широке охоплення автором представників різних соціальних верств: заробітчан («Біля машини»), селян, які стрімко пролетаризуються («Голота»), студентів («Заручини»).
Винниченко, як і багато інших відомих письменників, не оминув теми визвольного руху на початку століття. В оповіданні «Салдатики!» показано типову картину придушення селянського повстання. До села наближається каральний загін, викликаний поміщиком, у якого селяни відібрали зерно. Збентежений, наляканий натовп чекає розправи. Організатор бунту, селянин Явтух, намагається заспокоїти його, посилаючись на Євангеліє, де сказано, що кожен має добувати собі хліб «в поті лиця». Пани не працюють, але живуть у розкоші, отже, вбраний урожай належить тому, хто його виростив.
І ось зійшлися солдатська шеренга і селяни. Офіцера найбільше вразило те, що Явтух намагається виправдати дії селян і пояснює солдатам: «Ми не грабили! Ми ж з голоду вмирали! Ми ж самі заробили той хліб, що забрали!» Занепокоївшись, що «салдатики» стали вагатися з виконанням його команди стріляти в людей, каратель зарубує шаблею Явтуха, проте і сам падає мертвий від руки іншого селянина. Оповідання «Салдатики!», за визначенням самого автора, «малюнок із селянських розрухів». Психологічно точно і експресивно Винниченко відобразив докорінні зміни, що відбувалися на селі, формування й зростання соціального протесту. В особі Явтуха показано нову політичну силу, що вийшла на терени соціальної і політичної боротьби — українське селянство. Кульмінацією твору є протистояння селянського ватажка Явтуха і офіцера карального загону. Це протистояння закінчується загибеллю обох, але Явтухові вдалось таки відвернути масову розправу — «салдатики» не стріляли. І в цьому глибокий історичний оптимізм оповідання — одна з характерних рис прози Винниченка.
Оповідання «Студент» написане в 1907 році. Головний герой твору, студент, щоб довести свою непричетність до пожежі, яка спалила село, щоб зняти підозру, поширювану стражниками, котрі в біді звинувачують студентів, прилюдно стріляється. Молодий революціонер гине. І тоді старий дід, який погрожував «вимотати» з студентів жили, стрибає на одного з охоронців царських устоїв і душить його. Тільки самопожертва може зняти полуду з очей обдурених, затурканих селян, котрі вважають своїх захисників ворогами — така ідея оповідання «Студент».
Яскравий, колоритний епізод, що характеризує сваволю й беззаконня, які процвітають в імперії, показано в оповіданні «Суд» (1903). Земський начальник Самоцвіт у розмові з місцевим панком «теоретично» обґрунтовує свою практику роз'яснення селянам урядових циркулярів щодо селянських заворушень, які прокотилися Україною. На думку начальника, розмова з селянами про «неблагонамеренных лиц», які підбурюють селян до непослуху, ще дужче наверне останніх до «бунту», до відмови працювати в панських економіях. Тому Самоцвіт чинить над «бунтівниками» свій суд: б'є «в морду». Такий «суд скорий, правий і справедливий» він і демонструє гостеві, розбиваючи обличчя зовсім невинної людини. В оповіданні також зображено наростання селянської невдоволеності беззаконням, визрівання рішучості людей у відстоюванні своєї гідності.
Оповідання «Малорос-європеєць» (1907) блискуче викриває українського панка Коростенка, який хизується запровадженими в своєму господарстві технічними новаціями — автоматичними дверима, кухонною машиною, яка перемішує тісто. І вважає, що все це зробило його «європейцем». Як «поміщик новітньої формації» Коростенко довго і нудно просторікує про те, що наука принесе людям щастя, що аграрне питання можна розв'язати тільки через застосування машин. Та ця словесна полова не може приховати його гнобительського нутра: панкові не подобається, що Дума «розгарячає дуже інстинкти селян». Найбільшого ефекту у викритті «малороса-європейця» автор досягає, коли показує, як Коростенко, сприйнявши весільний похід за селянський бунт, розстрілює з кулемета невинних людей. Саркастично закінчується оповідання: «Слово «малороса-європейця» «машинним робом» (тобто кулеметною чергою) було сказано «старій нашій неньці Україні».
Майстром розкриття дитячої психології виступає письменник у своїх творах про дітей («Кумедія з Костем», «Бабусин подарунок», «Федько-халамидник», «Намисто»). У цих творах письменник також гостро порушує соціальні та морально-етичні проблеми.
Володимир Винниченко — автор 14 романів, 100 оповідань, 14 п'єс і величезної кількості статей та листів. Це один із найвизначніших прозаїків і драматургів XX століття, який своїми творами значно розширив образи української прози. Про Україну він думав усе своє життя, її недоля мучила його. Так з думами про рідну Україну Винниченко й помер 6 березня 1951 року у своїй оселі в селі Мужен поблизу Канн (Франція)". Відійшов від нас, так і не зустрівшись з рідним краєм, якого не бачив тридцять років. Але сьогодні повертається до нас своєю болісною, совісливою творчістю, без розуміння якої неможливо з'ясувати тенденції літературного процесу першої половини XX століття.
Вражає новизною теми вже перший твір «Краса і сила», де йдеться про людей, викинутих на дно життя. Серед голодранців, п'яниць, люду, що «не боїться ні тучі, ні грому», виділяються молоді злодії Ілько — вродливий, добрий, але безвольний, і Андрій — негарний, жорстокий, але завзятий. Доля цих злодіїв та їхньої приятельки Мотрі розкривається в кількох жанрових епізодах: знущання Андрія з жінки, підготовка до злодійських операцій, картини ярмарку, ув'язнення в тюрмі. Так окреслюються постаті не тільки суспільних покидьків, а й простакуватих селян, хитрих ярмаркових циганів, єврея-шинкаря, арештантів, «поважного урядника».
Усі твори збірки вражають переконливістю в розкритті людських взаємин та характерів. Заслуговує на увагу широке охоплення автором представників різних соціальних верств: заробітчан («Біля машини»), селян, які стрімко пролетаризуються («Голота»), студентів («Заручини»).
Винниченко, як і багато інших відомих письменників, не оминув теми визвольного руху на початку століття. В оповіданні «Салдатики!» показано типову картину придушення селянського повстання. До села наближається каральний загін, викликаний поміщиком, у якого селяни відібрали зерно. Збентежений, наляканий натовп чекає розправи. Організатор бунту, селянин Явтух, намагається заспокоїти його, посилаючись на Євангеліє, де сказано, що кожен має добувати собі хліб «в поті лиця». Пани не працюють, але живуть у розкоші, отже, вбраний урожай належить тому, хто його виростив.
І ось зійшлися солдатська шеренга і селяни. Офіцера найбільше вразило те, що Явтух намагається виправдати дії селян і пояснює солдатам: «Ми не грабили! Ми ж з голоду вмирали! Ми ж самі заробили той хліб, що забрали!» Занепокоївшись, що «салдатики» стали вагатися з виконанням його команди стріляти в людей, каратель зарубує шаблею Явтуха, проте і сам падає мертвий від руки іншого селянина. Оповідання «Салдатики!», за визначенням самого автора, «малюнок із селянських розрухів». Психологічно точно і експресивно Винниченко відобразив докорінні зміни, що відбувалися на селі, формування й зростання соціального протесту. В особі Явтуха показано нову політичну силу, що вийшла на терени соціальної і політичної боротьби — українське селянство. Кульмінацією твору є протистояння селянського ватажка Явтуха і офіцера карального загону. Це протистояння закінчується загибеллю обох, але Явтухові вдалось таки відвернути масову розправу — «салдатики» не стріляли. І в цьому глибокий історичний оптимізм оповідання — одна з характерних рис прози Винниченка.
Оповідання «Студент» написане в 1907 році. Головний герой твору, студент, щоб довести свою непричетність до пожежі, яка спалила село, щоб зняти підозру, поширювану стражниками, котрі в біді звинувачують студентів, прилюдно стріляється. Молодий революціонер гине. І тоді старий дід, який погрожував «вимотати» з студентів жили, стрибає на одного з охоронців царських устоїв і душить його. Тільки самопожертва може зняти полуду з очей обдурених, затурканих селян, котрі вважають своїх захисників ворогами — така ідея оповідання «Студент».
Яскравий, колоритний епізод, що характеризує сваволю й беззаконня, які процвітають в імперії, показано в оповіданні «Суд» (1903). Земський начальник Самоцвіт у розмові з місцевим панком «теоретично» обґрунтовує свою практику роз'яснення селянам урядових циркулярів щодо селянських заворушень, які прокотилися Україною. На думку начальника, розмова з селянами про «неблагонамеренных лиц», які підбурюють селян до непослуху, ще дужче наверне останніх до «бунту», до відмови працювати в панських економіях. Тому Самоцвіт чинить над «бунтівниками» свій суд: б'є «в морду». Такий «суд скорий, правий і справедливий» він і демонструє гостеві, розбиваючи обличчя зовсім невинної людини. В оповіданні також зображено наростання селянської невдоволеності беззаконням, визрівання рішучості людей у відстоюванні своєї гідності.
Оповідання «Малорос-європеєць» (1907) блискуче викриває українського панка Коростенка, який хизується запровадженими в своєму господарстві технічними новаціями — автоматичними дверима, кухонною машиною, яка перемішує тісто. І вважає, що все це зробило його «європейцем». Як «поміщик новітньої формації» Коростенко довго і нудно просторікує про те, що наука принесе людям щастя, що аграрне питання можна розв'язати тільки через застосування машин. Та ця словесна полова не може приховати його гнобительського нутра: панкові не подобається, що Дума «розгарячає дуже інстинкти селян». Найбільшого ефекту у викритті «малороса-європейця» автор досягає, коли показує, як Коростенко, сприйнявши весільний похід за селянський бунт, розстрілює з кулемета невинних людей. Саркастично закінчується оповідання: «Слово «малороса-європейця» «машинним робом» (тобто кулеметною чергою) було сказано «старій нашій неньці Україні».
Майстром розкриття дитячої психології виступає письменник у своїх творах про дітей («Кумедія з Костем», «Бабусин подарунок», «Федько-халамидник», «Намисто»). У цих творах письменник також гостро порушує соціальні та морально-етичні проблеми.
Володимир Винниченко — автор 14 романів, 100 оповідань, 14 п'єс і величезної кількості статей та листів. Це один із найвизначніших прозаїків і драматургів XX століття, який своїми творами значно розширив образи української прози. Про Україну він думав усе своє життя, її недоля мучила його. Так з думами про рідну Україну Винниченко й помер 6 березня 1951 року у своїй оселі в селі Мужен поблизу Канн (Франція)". Відійшов від нас, так і не зустрівшись з рідним краєм, якого не бачив тридцять років. Але сьогодні повертається до нас своєю болісною, совісливою творчістю, без розуміння якої неможливо з'ясувати тенденції літературного процесу першої половини XX століття.
