«Осучаснення» античного міфу в п’єсі Бернарда Шоу «Пигмалион» – Шоу Бернард

Видатний англійський драматург Джордж Бернард Шоу захоплювався творчістю Ибсена, і це привело його до реформи англійського театру. Він відстоює принципово нову структуру драми – проблемну п’єсу – симпозіум. Як драматург він тяжіє до гумору й сатири. «Мій спосіб жартувати полягає в тім, щоб говорити правду», – заявляв Шоу

Драми Шоу не втрачають своєї популярності. Серед найвідоміших його добутків – п’єса «Пигмалион», що автор назвав «романом у п’яти актах». В основу добутку покладений античний міф про скульптора Пигмалиона, що вирізав з мармуру Галатею – жінку такої краси, що закохався в неї й умовив богів, щоб пожвавили статую. Опираючись на цей міф, Бернард Шоу подає свій оригінальний, парадоксальний варіант своєї історії

Элиза Дулитл – це смішна дикунка, бідна квіткарка, дівчина невихована й неосвічена. За словами професора Хиггинса – «пучок гнилої моркви».

Починається п’єса з того, що професор фонетики Генрі Хиггинс і полковник Пикерин укладають між собою парі, що Хиггинс зможе за три місяці навчити цю вуличну квіткарку розмовляти, як справжню герцогиню. Элиза з’являється в будинку професора Хиггинса, щоб брати уроки правильної англійської мови, що допоможе їй влаштуватися на роботу у квітковий магазин. Нарешті під впливом наполегливої роботи професори й бажання Элизы навчитися розмовляти й триматися гідно, ця дикунка перетворюється в справжню леді. Потрапивши в аристократичний мир, вона вражає всіх не тільки своєю красою, але й умінням говорити, витонченістю манер і найбільше розумом і душею. Після тріумфальної перемоги Элиза розуміє, що вона більше не потрібна професорові й полковникові. Вона довго терпіла брутальності й глузування професора, і тому втекла не прощаючись

Хиггинс, хоча й має професорське звання, але поводиться іноді не як людина з вищого суспільства. Іноді він грубий і черствий стосовно Элизе. Цей закоренілий холостяк принижував дівчину й постійно повторював: Чому вони, жінки, не такі, як чоловіки?».

Элиза говорить, що вона «людина, а не порожнє місце» і вимагає, щоб до неї ставилися як до леді, а не як до «пучка гнилої моркви». Її достоїнство, сміливе поводження подобаються Хиггинсу.

Элиза вертається в будинок Хиггинса, але що буде далі – невідомо. Може, вони одружаться, а може й немає. Фінал п’єси залишається відкритим. Напевно, автор хоче, щоб читач сам поміркував і уявив собі щасливий або нещасливий кінець п’єси

Мені сподобалася ця п’єса, тому що наслідок роботи професори фонетики Хиггинса став несподіваним навіть для нього самого. Це чудова п’єса, тому що в ній є все: і сміх, і сльози, і переживання, і радість перемоги. Вона нам показує, що якщо довго мучитися, то що – небудь вийде