Повний зміст Житіє протопопа Авакума їм самим написане Авакум

ЖИТІЄ ПРОТОПОПА АВАКУМА, ЇМ САМИМ НАПИСАНЕ

По благословенню батька мого старця Епифания писане моею рукою грешною протопопа Авакума, і аще що реченно просто, і ви, добродії заради, чтущии й слышащии, не позазрите просторіччю нашому, понеже люблю свій російської природну мову, виршами філософськими не обык мовлення красити, понеже не словес червоних бог слухає, але справ наших хощет. І Павло пише: "аще мови людськими глаголю й ангельськими, любові ж не імам, – ніщо ж есмь". От що багато міркувати: не латинською мовою, ні грецьким, ні єврейським, нижче 1 іншим якої шукає від нас говори господь, але любові з іншими добродетельми хощет; того заради я й не брегу про красномовство й не уничижаю своєї мови русскаго, але простите ж мене, грешнаго, а вас усіх, рабів Христових, бог простить і благословить. Амінь.

Всесвята трійці, боже й содетелю всього миру! поспіши й направи серце моє начати з розумом і кончати делы благими, яже нині хощу глаголати аз невартий; розуміючи ж своє неуцтво, припадаючи, молю ти ся і їжаку від тебе допомоги просячи: управи розум мий і затвердь серце моє приготовитися на утвір добрих справ, так, добрими делы освічений, на судище десныя 2 ти країни причастник буду з усіма вибраними твоїми. І нині, владыко, благослови, так, воздохнув від серця, і мовою возглаголю Дионисия Ареопагита про божественний именех, що є богові присносущные імена щирі, їжаку є близостные, і що винні, сиречь похвальні. Ця суть сущі: сый, світло, істина, живіт; тільки чотири властивих, а винних багато; ця суть: господь, вседержитель, незбагненний, неприступний, трисиянен, триипостасен, цар слави, непостійний, огнь, дух, бог, і інша по тому разумевай.

Того ж Дионисия про істину: собі бо відкидання істини испадение є, істина бо суще є; аще бо істина суще є, істини испадение сущаго відкидання є; від сущаго ж бог испасти не може, і їжаку не быти – несть.

Ми ж речем: втратили новолюбцы істоту божие испадением від истиннаго добродії, святаго й животворящаго духу. По Дионисию: коли вуж істини испали, отут і сущаго отверглися. Бог же від істоти свого испасти не може, і їжаку не быти, несть того в ньому: присносущен щирий бог наш. Краще б їм у Символі віри не глаголати добродії, виновнаго ім’я, а ніж истиннаго отсекати, у ньому ж істота божие втримується. Ми ж, правовернии, обоя імена висповідаємо: і в духу святаго, добродії, истиннаго й животворящаго, світла нашого, віруємо, з отцем і сином поклоняемаго, за нього ж стражем і вмираємо, помощию його владычнею. Тішить нас Дионисий Ареопагит, у книзі ево сице 3 пише: цей убо є воістину щирий християнин, зане 4 истиною разумев Христа й тим розсудливість стяжав, исступив убо собі, не сый у мирській їхній вдачі й принадності 5, себе ж звістка трезвящеся й измененна всякаго прелестнаго невір’я, не токмо навіть до смерті бедствующе істини заради, але й невіданням скончевающеся завжди, розумом же живуще, і християне суть свидетельствуемы. Цей Дионисий науковий вірі Христове від Павла апостола, живый в Афинех, колись, навіть не прийти у віру Христову, хитрість имый исчитати біжи небесныя; егда ж верова Христови, вся ця вмених быти яко уметы 6. До Тимофія пише в книзі своєї, сице глаголя: "дитя, алі не розумієш, яко вся ця зовнішня блядь 7 ніщо ж суть, але токмо принадність і попелиця й пагуб? аз проидох справою й ніщо ж обретох, але токмо марність". Чтый так розуміє. Исчитати біжи небесныя люблять погибающии, понеже любові истинныя не прияша, воеже спастися їм; і цього заради послет їм бог дійство лесть, воеже веровата їм неправди, так суд приимут не веровавшии істині, але благоволиша про неправду. (Шануй Апостол, 275.)

Цей Дионисий, ще не приидох у віру Христову, з учнем своїм під час розп’яття господня быв у сонячному граді й видев: сонце в тьму преложися й місяць у кров, зірки в полудні на не біси явилися чорним видом. Він же до учня дієслова: "або кончина століттю прииде, або бог слово плотию стражет"; понеже не за звичаєм тварина виді изменену: і цього заради бысть у здивуванні. Тої ж Дионисий пише про сонячне знамення, коли затьмариться: є на не біси п’ять зірок заблудних, їжаку йменуються місяці. Ці місяці бог поклав не в пределех, яко ж і прочии зірки, але обтікають по всьому небу, знамення творячи або в гнів або в милість, за звичаєм текуще. Егда заблудна зірка, їжаку є місяць, підтече під сонце від заходу й закриє світло сонячний, те сонячне затьмарення за гнів божий до людей буває. Егда ж буває, від сходу місяць підтікає, то за звичаєм хід творяще закриває сонце.

А в нашої Росії бысть знамення: сонце затьмарилося в 162 році, перед мором за місяць або меньши. Плив Волгою рекою архієпископ Симеон перед Петровим удень тижня за дві; години із три плачючи в берега стояли; сонце померче, від заходу місяць підтікав. По Дионисию, виявляючи бог гнів свій до людей: у той час Никін відступник віру казил і закони церковныя, і цього заради бог излиял фіал 8 гніву люті своея на російську землю; зело 9 мор великий був, не коли ще забути, вси пам’ятаємо. Потім, минувши років із четырнадцеть, вдругорядь 10 сонцю затьмарення було; у Петров пост, у пяток, у годину шестый, тьма бысть; сонце померче, місяць підтікала від заходу ж, гнів божий виявляючи, і протопопа Авакума, беднова бідолаху, у той час із іншими обстригли в соборній церкві влади й на Угреше в темницю, проклинав, кинули. Вірний розуміє, що робиться в землі нашої за небудову церковне. Говорити про тім повно; у день століття пізнане буде всіма; потерпимо до тих місць.

Тої ж Дионисий пише про знамення сонця, како бысть при Ісусові Наввине в Израили. Егда Ісус секий іноплемінники, і бысть сонце противо Гаваона, їжаку є на полуднях, ста Ісус хрестоподібно, сиречь распростре руце свої, і ста сонячний плин, дондеже 11 вороги погуби. Возвратилося сонце до сходу, сиречь назад відбігло, і паки 12 потече, і бысть у дні тім і в нощи тридесять четверта година, понеже в десяту годину відбігло; так у добі десята година прибула. І при Езекии царі бысть знамення: оттече сонце назад у вторый на десять перша година дня, і бысть у дні й у нощи тридесять шоста година. Шануй книгу Дионисиеву, там докладно уразумеешь.

Він же Дионисий пише про небесні сили, росписует, возвещая, како хвалу приносять богові, разделяяся деветь чинів на три тройцы. Престоли, херувими й серафими освячення від бога приемлют і сице викликують: благословенна слава від місця господня! І чрез їх преходить освячення на другу тройцу, їжаку є панування, початку, влади; ця тройца, славословлячи бога, викликують: аллилуия, аллилуия, аллилуия! За алфавітом, аль батькові, иль синові, уия духу святому. Григорій Нисский тлумачить: аллилуия – хвала богові; а Василь Великий пише: аллилуия – ангельське мовлення, по – людському рещи – слава тобі, боже! До Василя пояху в церкві ангельския мовлення: аллилуия, аллилуия, аллилуия! Егда ж бысть Василь, і повеле пети два ангельския мовлення, а третьюю, людську, сице: аллилуия, аллилуия, слава тобі, боже! У святих згідно, у Дионисия й у Василя; тричі воспевающе, з ангели славимо бога, а не четыржи, по римської бляди; мерзотно богу четверичное оспівування сицевое: аллилуия, аллилуия, аллилуия, слава тобі, боже! Так буде проклятий сице поюще. Паки на перше вернемося. Третьяя тройца, сили, архангели, ангели, чрез середню тройцу освячення приемля, співають: святий, святий, святий господь Саваоф, исполнь небо й земля слави його! Зри: тричисленно й це оспівування. Докладно пречиста богородиця протолковала про аллилуии, явилася учня Ефросина Псковскаго, ім’ям Василю. Велика в аллилуи хвала богові, а від зломудрствующих досада велика, – по – римски святу тройцу в четверицу глаголют, духу й від сина исхождение виявляють; зло й проклято рє мудрование богом і святими. Правовірних избави боже цього починання злаго, про Христю Ісусові, господі нашім, йому ж слава нині й прісно й у віка століттям. Амінь.

Панас великий рече: иже хощет спастися, раніше всіх личить йому держати кафолическая 13 віра, ея ж аще хто цілі й непорочні не дотримує, крім всякаго здивування, у віка загине. Віра ж кафолическая ця є, так единаго бога в тройце й тройцу в одиниці почитаємо, нижче сливающе склади, нижче разделяюще істота; ин бо їсти склад набрякнути, ин – сыновень, ин – святаго духу; але отче, і сыновнее, і святаго духу єдине божество, дорівнює слава, соприсущно величність; яків батько, такий син, такий і дух святый; вічний батько, вічний син, вічний і дух святый; не створений батько, не створений син, не створений і дух святый; бог батько, бог син, бог і дух святый не три бози, але єдиний бог; не три несозданнии, але єдиний нестворений, єдиний вічний. Подобне: вседержитель батько, вседержитель син, вседержитель і дух святый. Равне: незбагненний батько, незбагненний син, незбагненний і дух святый. Обаче 14 не три вседержителі, але єдиний вседержитель; не три непостижимии, але єдиний незбагненний, єдиний пресущный. І в цей святей тройце ничтоже перше або останнє, ничтоже більш – менш, але цілі три склади й соприсносущны суть собі й рівні. Особно бо є батькові ненародження, синові ж народження, а духу святому исхождение: обще ж їм божество й царство. (Потрібно бо є побеседовати й про вочеловечении бога – слова до вашого порятунку.) За доброту щедрот излия собі від отеческих надр син – слово божие в діву чисту богоотроковицу, егда час наставав, і воплотився від духу свята й Марії діви вочеловечився, нас заради постраждав, і воскресе в третій день, і на небо вознесеся, і седе одеснyю 15 величествия на високі й хощет паки прийти судити й воздати комуждо по справою його, його ж царству несть кінця, И це смотрение 16 у бозе бысть колись, навіть не создатися Адамові, колись, навіть не вообразитися. (Рада набрякнути.) Рече батько сынови: створимо людину по образі нашому й по подобі. І отвеща другий: створимо, отче, і переступить бо. І паки рече: про єдинородний мій! про світло мій! про сина й слово! об сяйво слави моея! аще промышляеши створенням своїм, личить ти облещися в тлимаго людини, личить ти по землі ходити, плоть восприяти, пострадати й вся совершити. І отвеща другий: буди, отче, воля твоя. І посем создася Адам. Аще хощеши докладно разумети, шануй Маргарит: Слово про вочеловечении; тамо обрящеши. Аз коротко пом’янув, смотрение показуя. Сице всяк веруяй в онь не постыдится, а не веруяй засуджений буде й у віка загине, по вышереченному Панасові. Сице аз, протопоп Авакум, вірую, сице висповідаю, із цим живу й умираю.

Народження ж моє в нижегороцких пределех, за Кудмою рекою, у селі Григорове. Батько мі бысть священик Петро, мати – Марія, ченця Марфа. Батько ж мій прилежаше пития хмельнова; мати ж моя постница й молитвенница бысть, завжди учаше мя страху божию. Аз же ніколи видев у сусіда худобину умершу, і тої нощи, восставше, перед образом плакався досить про душ своєї, поминаючи смерть, яко й мені вмерти; і з тих місць обыкох по вся нощи молитися. Потім мати моя овдовіла, а я осиротів молодий і від своїх одноплемінник у вигнанні быхом. Изволила мати мене женити. Аз же пресвятей богородиці молихся, так дасть мі дружину помічницю до порятунку. І в тім же селі дівиця, сиротина ж, безупинно обыкла ходити в церкву, – ім’я їй Настасія. Батько ея був коваль, ім’ям Марко, багатий набагато; а егда умре, після ево вся виснажилося. Вона ж в убогості живяше й моляшеся богові, так же 17 сполучається за мене зляганням шлюбним; і бысть по волі божии тако. Посем мати моя отыде до бога в подвизе велице. Аз же від вигнання переселихся в ино місце. Рукоположен у диаконы двадесяти років з роком, і по дву летех у попи поставлений; живый у попех осмь років, і потім зроблений у протопопы православними єпископи, – тому двадесеть років минуло; і всього тридесять років, як маю священство.

А егда в попах був, тоді мав у себе дітей духовних багато, – по рє час стільник з п’ять або із шість буде. Не почиваючи, аз, грішний, прилежа в церквах, і в домех, і на распутиях, по градом і селам, ще ж і в царюючому граді й у країні сибірської проповідуючи й учачи слову божию, – років буде тому з полтретьятцеть 18.

Егда ще був у попех, прииде до мене исповедатися дівиця, багатьма грехми обремененна, блудній справі й малакии 19 усякої винна; нача мені, плакавшеся, подробну возвещати в церкві, перед Євангелієм коштуючи. Аз же, треокаянный лікар, сам розболівся, усередину жгом вогнем блудним, і гірко мені бысть у тої годину: запалив три свещи й приліпив до аналоя, і поклав руку праву на полум’я, і тримав, дондеже в мені згасло зле разжение, і, отпустя дівицю, сложа ризи, помоляся, пішов у будинок свій зело скорботний. Час же, яко полнощи, і пришед у свою хату, плакався перед образом господнім, яко й очі опухли, і моляся прилежно, так же відлучить мя бог від дітей духовних, понеже тягар важко, неудобь носимо. І падох на землю на лицы своєму, рыдаше горці й забыхся, лежачи; не вем, як плачю; а очі сердечнии при ріці Волзі. Бачу: пловут струнко два кораблі златы, і весла на них златы, і тичини златы, і все злато; по єдиному кормщику на них сидельцов. І я запитав: "чиє кораблі?" И вони отвещали: "Лукин і Лаврентиев". Ці быша мі духовныя діти, мене й будинок мій наставили на шлях порятунку й скончалися богоугодне. А рє потім бачу третин корабель, не златом прикрашений, але різними пестротами, – червоно, і біло, і сино, і чорно, і пепелесо 20, – його ж розум человечь не вмісти краси його й доброти; юнак світлий, на кормі сидячи, править; біжить до мене через Волгу, яко пожрати мя хощет. І я закричав: "чий корабель?" И сидяй на ньому отвещал: "твій корабель! на, плавай на ньому з женою й дітьми, коли докучаєш!" И я вострепетах і седше міркую: що рє видиме? і що буде плавання?

А рє по мале часу, по писаному, "объяша мя хвороби смертныя, лиха адовы обретоша мя: скорбота й хвороба обретох". У вдови начальник відняв дочерь, і аз молих його, так же сиротину поверне до матері, і він, знехтувавши моління наше, і спорудив на мя бурю, і в церкви, пришед сонмом, до смерті мене задавили. І аз лежачи мертвий півгодини й больши, і паки оживе божиим помахом. І він, устрашася, відступився мені дівиці. Потім навчив ево диявол: пришед у церкву, бив і волочив мене за ноги по землі в ризах, а я молитву говорю в той час.

Таже 21 ин начальник, в ино час, на мя розлютив, – прибіг до мене в будинок, бив мене, і в руки відгриз персти, яко пес, зубами. І егда наповнилася гортань ево крові, тоді руку мою випустив із зубів своїх і, покиня мене, пішов у будинок свій. Аз же, поблагодаря бога, завертівши руку платом, пішов до вечерні. І егда йшов шляхом, наскочив на мене він же паки із двемя малими пищальми 22 і, біля мене быв, запалив з пістолі, і божиею волею иа полиці порох пихнув, а пищаль не стрелила. Він же кинув ея на землю й із другия паки запалив так само, – і та пищаль не стрелила. Аз же прилежно, идучи, молюся богові, единою рукою осінив ево й поклонився йому. Він мене гавкає, а йому рекл: "благодать в устнех твоїх, Іван Родіонович, так буде!" Посем двір у мене відняв, а мене вибив, усього ограбя, і на дорогу хліба не дав.

У той же час народився син мій Прокопей, що сидить із матір’ю в землі закопаний. Аз же, взявши ключку, а мати – некрещенова дитини, побрели, амо 23 же бог наставить, і на шляху хрестили, яко ж Пилип каженика 24 древле. Егда ж аз приплентався до Москви, до духівника протопопу Стефану й до Неронову протопопу Івана, вони ж про мене паную известиша, і государ мене почал з тих місць знаті. Батьки ж із грамотою паки послали мене на старе місце, і я припхався – ано 25 і стіни розорені моїх храмин. І я паки позавелся, а диявол і паки спорудив на мене бурю. Придоша в село моє танечні ведмеді з бубнами й з домрами, і я, грішник, по Христі ревнуючи, вигнав їх, і ухари 26 і бубни зламав на поле єдиний у багатьох і ведмедів двох великих відняв, – із забите місце, і паки ожив, а другова відпустив у поле. І за це мене Василей Петровичь Шереметєв, пловучи Волгою в Казань на воєводство, взявши на судно й сварячи багато, велів благословити сина свого Матфея бритобрадца 27. Аз же не благословив, але від писання ево й гудив, бачачи блудолюбный образ. Боярин же, набагато осердясь, велів мене кинути у Волгу й, багато млоячи, проштовхнули. А опосле вчинилися добрі до мене: у царя на сінях із мною прощалися; а братові моєму меншому бояроня Васильєва й дочка духовна була. Так – Те бог будує своя люди.

На перше вернемося. Таже ин начальник на мя розлютив: приїхавши з людьми до двору моєму, стріляв з луків і з пищалей із приступом. А аз у той час, запершися, молився із криком до владики: "господи, приборкай ево й примири, ними ж веси долями!" И побіг від двору, женемо святим духом. Таже в нощь ту прибігли від нього й кличуть мене з багатьма слізьми: " батюшко – государ! Евфимей Стефановичь при кончині й кричить незручно, б’є себе й охає, а сам говорить: дайте мені батька Авакума! за нього бог мене наказует!" И я сподівався, мене обманюють; ужасеся дух мій у мені. А рє помолил бога сице: "ти, господи, изведый мя зі чрева матере моея, і від небуття в буття мя влаштував! Аще мене задушать, і ти прирахуй мя з Пилипом, митрополитом московським; аще заріжуть, і ти прирахуй мя із Захариею пророком; а буде у воду посадять, і ти, яко Стефана пермскаго, звільниш мя!" И моляся, поїхав у будинок до нього, Юхимію. Егда ж привезоша мя на двір, вибігла дружина ево Неоніла й ухватала мене під руку, а сама говорить: " мабуть – тко, государ наш батюшко, мабуть – тко, світло наш годувальник!" И я сопротив того: "чюдно! давеча був блядин син, а топерва 28 – батюшко! Большо 29 у Христа тово гостра шелепуга 30 та: незабаром повинился чоловік твій!" Увела мене у світлицю. Підхопився з перини Евфимей, упав перед ногама моима, волає неизреченно: "прости, государ, згрішив перед богом і перед тобою!" А сам тремтить весь. І я йому сопротиво: "хощеши чи надалі цілий быти?" Він же, лежачи, отвеща: "їй, чесний отче!" И я рік: "востани! бог простить тя!" Він же, покараний набагато, не міг сам востати. І я підняв і поклав його на постелю, і висповідав, і маслом священним помазав, і бысть здоровий. Так Христос изволил. І ранком відпустив мене чесно в будинок мій, і з женою быша мі діти духовныя, изрядныя раби Христовы. Так – Те господь гордим противиться, смиренним же дає благодать.

Помале паки инии изгнаша мя від місця того вдругоряд. Аз же сволокся до Москви, і божиею волею государ мене велів у протопопы поставити в Юрьевец – Повольской. І отут пожив небагато, – тільки осмь тижнів: диявол навчив попів, і мужиків, і бабів, – прийшли до патриархову наказу, де я справи духовныя робив, і, вытаща мене з наказу зборами, – людина з тысящу й з півтори їх було, – серед вулиці били батожьем і топтали; і баби були з важелями. Гріх заради моїх, замертва вбили й кинули під избной кут. Воєвода з пушкарями прибігли й, ухватя мене, на лошеди умчали в моє подвір’ячко; і пушкарів воєвода біля двору поставив. Людие ж до двору приступають, і по граду поголоска 31 велика. Щонайпаче ж попи й баби, яких угамовував від блудни, волають: "убити злодія, блядина сина, та й тіло собакам у рів кинемо!" Аз же, отдохня, у третин день уночі, покиня дружину й діти, по Волзі сам – третин пішов до Москви. На Кострому прибіг, – ано й отут протопопа ж Данила вигнали. Ох, горі! скрізь від диявола життя немає! Приплентався до Москви, духівникові Стефану здався; і він на мене вчинився сумний: на што – де церква соборну покинув? Знову мені інше горе! Цар прийшов до духівника благословитца вночі; мене побачив отут; знову журба: на што – де місто покинуло? – А дружина, і діти, і домочадці, людина із двадцеть, у Юрьевце залишилися: неведомо – живі, неведомо – прибиті! Отут паки горі.

Посем Никін, друг наш, привіз із Соловков Пилипа митрополита. А колись ево приїзду Стефан духівник, молячи бога й постяся седмицю 32 із братьею, – і я з ними відразу, – про патріарха, так же дасть бог пастиря до порятунку душ наших, і з митрополитом казанським Корнилием, написавши чолобитну за руками, подали цареві й цариці – про духівника Стефане, щоб йому бути в патріархах. Він же не восхотел сам і вказав на Никона митрополита. Цар ево й послухав, і пише до нього послання навстречю: преосвященному митрополитові Никонові новгороцкому й великолуцкому й всея Русии радоватися, і інша. Егда ж приїхав, з нами яко лис: чолом так здорово. Відає, що бути йому в патріархах, і щоб откуля помешка яка не вчинилася. Багато про ті підступи говорити! Егда поставили патріархом, так друзів не став і в хрестову пускати. А рє й отрута отрыгнул; у пост великої надіслав пам’ять 33 до Казанської до Неронову Івана. А мені батько духовної був; я в із всі й жив у церкве: егда куды відлучиться, ино я відаю церкву. І до місця, говорили, на палац до Спасу, на Силино небіжчика місце; так бог не изволил. А рє й у мене піклування зле було. Любо мені, у Казанські тое тримався, чіл народу книги. Багато людей приходило. – У памети Никін пише: "Рік і число. По переказі святих апостол і святих батько, не личить у церкві метання 34 творити на коліну, але в пояс би вам творити уклони, ще ж і трема персти б есте хрестилися". Ми ж задумалися, сошедшеся між собою; бачимо, яко зима хощет быти; серце змерзло, і ноги затремтіли. Неронов мені наказала церква, а сам єдиний зник у Чюдов, – седмицю в полатке молився. І там йому від образа глас бысть під час молитви: "час приспе страждання, личить вам неослабно страдати!" Він же мені плачючи сказав; таже коломенському єпископові Павлу, його ж Никін напоследок вогнем спалив у новгороцких пределех; потім – Данилу, костромському протопопу; таже сказав і всієї братье. Ми ж з Данилом, написавши із книг виписки про додавання перст і про поклонех, і подали государеві; багато писано було; він же, не вем де, сховав їх; мнитмися, Никонові віддав.

Після тово незабаром схватав Никін Данила в монастирі за Тверскими коміри, при царі обстриг голову й, здерши однарядку, лаючи, відвів у Чюдов у хлебню й, муча багато, заслав в Астрахань. Вінець тернів на главу йому там поклали в земляній в’язниці й вморили. Після Данилова стрижения взяли другова, темниковскаго Данила ж протопопа, і посадили в монастирі в Спасу на Новому. Таже протопопа Неронова Івана – у церкве скуфію зняв і посадив у Симанове монастирі, опосле заслав на Вологду, у Спасів Кам’яної монастир, потім у Колской острог 35. А напоследок, по многом стражданні, знеміг бідної, – прийняв три персти, так так і вмер. Ох, горі! всяк мняйся коштуючи, так дотримується, так ся не впаде. Лютий час, по прореченому господем, аще можливо духу антихристову прельстити избранныя. Зело потрібно міцно молитися богові, так урятує й помилує нас, яко благ і людинолюбець.

Таже мене взяли від всенощнаго Борис Нелединской зі стрільцями; людина із мною із шістдесят взяли: їх у в’язницю відвели, а мене на патриархове дворі на чепь посадили вночі. Егда ж россветало в день тижневий, посадили мене на віз, і ростянули руки, і везли від патриархова двору до Андроньева монастиря й отут на чепи кинули в темну полатку, пішла в землю, і сидів три дні, не їв, не пив; у тьмі сидячи, кланявся на чепи, не знаю – на схід, не знаю – на захід. Ніхто до мене не приходив, токмо миші, і таргани, і цвіркуни кричать, і бліх досить. Бысть же я в третій день приалчен, – сиречь їсти захотів, – і після вечерні ста переді мною, не вем – ангел, не вем – людина, і по рє час не знаю, токмо в сутінках молитву створив і, взявши мене за плече, із чепью до крамниці привів і посадив і ложку в руки дав і хліба трошки й штец похлебать, – зело прикусны, гарні! – і рекл мені: "повно, задовольняє ти до зміцнення!" Та й не стало ево. Двері не відчинялися, а ево не стало! Дивно тільки – людина; а що ж ангел? ино нема чому дивитца – скрізь йому не загороджено. На ранок архимарит із братьею прийшли й вивели мене; корять мені, що патріархові не скорився, а я від писання ево сварю так гавкоту. Зняли більшу чепь так малу наклали. Віддали чернцу під початків, веліли волочити в церкву. У церкви за волосся б’ють, і під боки штовхають, і за чепь торгают 36, і в очі плюють. Бог їх простить у сий століття й у майбутній: не їхня та справа, але сатани лукаваго. Сидів отут я чотири тижні.

У той час послу мене взяли Логгина, протопопа муромскаго: у соборній церкві, при царі, обстриг в обідню. Під час переносу зняв патріарх із глави в архідиякона дискос 37 і поставив на престол з тілом Христовим; а із чашею архимарит чюдовской Ферапонт поза олтаря, при дверех царських стояв. На жаль розсічення тіла Христова, пущі жидовскаго дійства! Остригше, здерли з його однарядку й каптан. Логгин же розпалив ревностию божественнаго вогню, Никона гудячи, і чрез поріг в олтарь в очі Никонові плював; распоясався, схватя із себе сорочку, в олтарь в очі Никонові кинув; чюдно, растопоряся сорочка й покрила на престолі дискос, быдто повітря 38. А в той час і цариця в церкве була. На Логгина поклали чепь і, тягнучи із церкви, били мітлами й шелепами до Богоявленскова монастиря й кинули в полатку нагова, і стрільців на варті поставили накрепко стояти. Йому ж бог у ту нощь дав шубу нову так шапку; і на ранок Никонові сказали, і він, россмеявся, говорить: " знаю – су 39 я пустосвятов тих!" – і шапку в з відняв, а шубу йому залишив.

Посем паки мене з монастиря водили пешева на патріархів двір, також руки ростяня, і, стязався багато із мною, паки також відвели. Таже в Нікітін день хід із хрести, а мене паки на возі везли проти хрестів. І привезли до соборного церкве стригти й тримали в обідню на порозі довго. Государ з місця зійшов і, приступя до патріарха, упросив. Не стригше, відвели в Сибірської наказ і віддали дякові Третьяку Черевику, що нині стражет же по Христі, старець Саватей, сидить на Новому, у земляній же в’язниці. Урятуй ево, господи! і тоді мені робив добро.

Таже послали мене в Сибір з женою й дітьми. І колико дорогою потреби бысть, тово всев багато говорити, хіба мала частина пом’янути. Протопопица дитини народила; хвору у возі й повезли до Тобольська; три тысящи версти тижнів із тринадцеть волокли возами й водою й саньми половину шляху.

Архієпископ у Тобольську до місця влаштував мене. Отут у церкви великия лиха постигоша мене: у півтора роки п’ять слів государевих казали на мене, і єдиний хтось, архиепископля двору дяк Іван Струна, той і душею моею потряс. З’їхав архієпископ до Москви, а він без із, диявольським научением, напав на мене: церкви моея дяка Антонія мучити дарма захотів. Він же Антон утече в нього й прибіг у церкву до мене. Тої ж Струна Іван, собрався з людьми, в ин день прииде до мене в церкву, – а я вечерню співаю, – і підхопився в церкву, схопив Антона на крылосе за бороду. А я в той час дверей церковныя зачинив і замкнув і никово не пустив, – один він Струна в церкві вертиться, що біс. І я, покиня вечерню, з Антоном посадив ево серед церкви на підлозі й за церковний заколот постегал ево ременем нарочито – таки; а прочии, людина із двадцеть, вси побегоша, гоними духом святим. І покаяння від Струни прийнявши, паки відпустив ево до себе. Сродницы же Струнины, попи й чернцы, весь обурили град, так како мене погублять. І в полунощи привезли сани до двору моєму, ломилися в ызбу, хоча мене взяти й у воду звести. І божиим страхом отгнани быша й побегоша назад. Мучився я з місяць, від них бегаючи втай 40; інше в церкве начую, інше до воєводи піду, а інше у в’язницю просився, – ино не пустять. Проводжав мене багато Матфей Ломков, иже й Митрофан іменуємо в чернцах, – опосле на Москві в Павла митрополита ризничим був, у соборній церкві з дияконом Афонасьем мене стриг; тоді добрий був, а нині диявол ево поглинув. Потім приїхав архієпископ з Москви й правильною провиною ево, Струну, на чепь посадив за це: якась людина з дочкою кровозмішення створив, а він, Струна, полтину възяв і, не покаравши мужика, відпустив. І владыко ево скувати наказала й моя справа відразу пом’янув. Він же, Струна, пішов до воєвод у наказ і сказав "слово й справа государеве" на мене. Воєводи віддали ево синові боярському кращому, Петру Бекетову, за пристав. На жаль, погибель на двір Петру прийшла. Ще ж і душі моїй горі отут є. Подумавши архієпископ із мною, за правилами за провину кровозмішення став Струну проклинати в тиждень православ’я в церкве великий. Тої ж Бекетов Петро, пришед у церкву, сварячи архієпископа й мене, і в тої годину із церкви пошед, сказився, до двору своєму идучи, і умре горькою смертию злі. І ми із владыкою наказали тіло ево серед вулиці собакам кинути, так же громадяни оплачют гріх його. А самі три дні прилежне стужали 41 божеству, так же в день століття відпуститься йому. Жалуючи Струни, такову собі пагубу приял. І по трьох днех владика й ми самі честне тіло його погребли. Повно тово плачевнова справи говорити.

Посем указ прийшов: велено мене з Тобольська на Лену вести за це, що сварю від писання й докоряю єресь Никонову. У та ж часи прийшла до мене з Москви грамотка. Два брати жили в цариці вгорі, а обоє вмерли в мор із дружинами й з дітьми; і многия друзі й сродники померли. Излиял бог на царство фиял 42 гніву свого! Так не впізналися горюны однак, – церквою мятут. Говорив тоді й казав Неронов паную три пагубы за церковний розкол: мор, меч, поділ; те й збулося в дні наша нині. Але милостивий господь: покаравши, покаяння заради й помилує нас, прогнавши хвороби душ наших і телез, і тишу подасть. Уповаю й надеюся на Христа; очікую милосердя його й чаю воскресіння мертвим.

Таже сіл знову на корабель свій, їжаку й показаний мі, що вище цього рекох, – поїхав на Лену. А як приїхав в Енисейской, інший указ прийшов: велено в Дауры вести – двадцеть тысящ і больши буде від Москви. І віддали мене Афонасью Пашкову в полк, – людей з ним було 600 чоловік; і гріх заради моїх сувора людина: безупинно людей палить, і мучить, і б’є. І я ево багато вмовляв, та й сам у руки потрапив. А з Москви від Никона наказане йому мучити мене.

Егда поїхали з Єнісейська, як будемо у великий Тунгузке ріці, у воду завантажило бурію дощенник 43 мій зовсім: налився серед ріки повний води, і вітрило порвало, – одны напівби над водою, а те все у воду пішло. Дружина моя на напівби з води робят абияк витягнула, простоволоса ходячи. А я, на небо дивлячись, кричю: "господи, урятуй! господи, помози!" И божиею волею прибило до берега нас. Багато про тім говорити! На іншому дощеннике двох чоловік зірвало, і потонули у воді. Посем, оправяся на березі, і знову поїхали вперед.

Егда приїхали на Шаманської поріг, на встречю приплили люди інші до нас, а з ними дві вдови – одна років в 60, а інша й больши; пловут пострищись у монастир. А він, Пашков, став їх перевертати й хоче заміж віддати. І я йому став говорити: "за правилами не личить таких заміж давати". І чим би йому, послухавши мене, і вдів відпустити, а він здумав мучити мене, осердясь. На іншому, Довгому порозі став мене з дощенника вибивати: " для – де тебе дощенник зле йде! єретик – де ти! мабуть – де по горах, а з козаками не ходи!" ПРО, горі стало! Гори высокия, нетрі непроходимыя, стрімчак кам’яної, яко стіна коштує, і подивитися – заломлячи голову! У горах тих знаходяться змії великі; у них же витають гусаки й утицы – перие червоне, ворони чорні, а галки сірі; у тих же горах орли, і соколи, і кречаты, і курята індійські, і баби, і лебеді, і інша дикі – багато чого безліч, птахи різні. На тих горах гуляють звірі багато дикі: кіз, і олені, і зубри, і лосі, і кабани, вовки, барани дикі – в очию нашу, а взяти не можна! На ті гори вибивав мене Пашков, зі звірами, і зі зміями, і із птахами витати. І аз йому мале писанейце написав, сице початок: "Человече! убойся бога, седящаго на херувимех і призирающаго в безны, його ж тріпотять небесныя сили й вся тварина із человеки, єдиний ти нехтуєш і незручність показуешь", – і інша; там многонько писано; і послав до нього. А рє біжать людина з п’ятдесят: взяли мій дощенник і помчали до нього, – версти три від нього стояв. Я козакам каші наварив так годую їх; і вони, бедные, і їдять і тремтять, а інші, дивлячись, плачют на мене, жалують по мені. Привели дощенник; взяли мене кати, привели перед його. Він зі шпагою коштує й тремтить; почав мені говорити: " чипіп ти або роспоп 44?" И аз отвещал: "аз есмь Авакум протопоп; говори: що тобі справа до мене?" Він же рикнув, яко дивий 45 звір, і вдарив мене по щоке, таже по іншійій і паки в голову, і збив мене з ніг і, карбівка 46 ухватя, лежачева по спині вдарив тричі й, разболокши 47, по тій же спині сімдесят два удари батогом. А я говорю: "господи Ісусові Христі, сині божий, допомагай мені!" Так те ж, так те ж безупинно говорю. Так гірко йому, що не говорю: "пощади!" До всякого удару молитву говорив, так осреди побой закричав я до нього: "повно бити тово!" Так він велів перестати. І я промолыл 48 йому: "за що ти мене б’єш? чи відаєш?" И він паки велів бити з боків, і відпустили. Я затремтів, та й упав. І він велів мене в казенної дощенник відтягнути: скували руки й ноги й на беть кинули. Осінь була, дощ на мене йшов, всю нощь під капелию лежав. Як били, так не боляче було з молитвою тою; а лежачи, на розум взбрело: "за що ти, сині божий, попустив мене йому таке боляче вбити тому? Я адже за вдови твої став! Хто дасть судію між мною й тобою? Коли крав, і ти мене так не ображав, а нині не вем, чтo згрішив!" Быдто добра людина – інший фарисей з говенною рожею, – із владыкою судитца захотів! Аще Иев і говорив так, так він праведний, непорочний, а рє й писання не розумів, поза законом, у країні варварстей, від тварини бога пізнав. А я перше – грішний, друге – на законі почиваю й писанням отвсюду підкріплюємо, яко багатьма скорбьми личить нам внити в царство небесне, а на таке божевілля прийшов! На жаль мені! Як дощенник – від у воду ту не загруз із мною? Стало в мене в ті пори кістки ті щеміти й жили ті тягти, і серце зайшлося, та й умирати став. Води мені в рот хлюпнули, так зітхнув так покаявся перед владыкою, і господь – світло милостиве: не поминає наших беззаконь перші покаяння заради; і знову не стало ништо боліти