Наше місто через 20 років

Взагалі, мені важко уявити таку кількість років, бо ще не прожила стільки, але дивлячись, як Донецьк змінювався за останні років 10, я можу припустити: якщо я на якійсь машині часу перенесусь у майбутнє, я своє рідне місто можу не впізнати.

Зараз у Донецьку якийсь будівничий бум: все навколо будується, перебудовується, ремонтується. Навіть не помічаєш, як один за одним виростають магазини, банки, кав’ярні, чого не скажеш про культурні заклади. Наприклад, згадаймо, скільки часу ремонтувався Театр опери і балету і бібліотека ім. Н. Крупської. Багато. У порівнянні з ними драматичний театр оновився просто на очах. І це дуже дивно для нашого міста. Порівняймо також банківські приміщення із виглядом університетських корпусів, шкіл, а про Палаци культури взагалі можна не говорити. Консерваторію пофарбували, мабуть, тільки з огляду на те, що вона стоїть на центральній вулиці. А це дуже сумні факти. Мені хочеться вірити, що через 20 років наше місто доведуть нарешті до ладу повністю. Звичайно, ми не маємо важливих пам’яток культури, але чистим і гарним містом можна пишатися не менше, ніж давнім. Сподіваюсь, що наше місто стане ще зеленішим, бо з нашою екологією це необхідно, а з тротуарів щезнуть численні папірці, недогризки, обгортки від жуйок та зім’яті проїзні талони.

А ще, можливо, через 20 років нарешті побудують метро, бо воно дуже необхідне для такого великого міста. Вранці, хоч і з’явилося багато маршрутних таксі, проблема з транспортом дуже дратує.

Мені здається, що наше місто за 20 років стане ще більшим, бо сюди приїздить багато людей і часто залишаються назавжди.

Але врешті-решт мені хотілося б, щоб воно не дуже й мінялося, бо я виросла саме на цих вулицях, ходила саме в ці магазини, їздила на цих трамваях. І мені було б дуже сумно, якби, поїхавши надовго звідси і нарешті повернувшись, я б побачила, що від Донецька, яким я його пам’ятаю, нічого не залишилося. Яким би не був Донецьк, але це моя батьківщина, і я люблю його таким, яким він є зараз.