Трагізм загибелі великого російського поета Олександра Пушкіна – Пушкін Олександр

«При ім’ї Пушкіна негайно осіняє думка про національного російського поета, – сказав Н. В. Гоголь. – У ньому, начебто в лексиконі, уклалося все багатство, сила й гнучкість нашої мови. Він більше всіх, він далі розсунув йому границі й більше показав весь його простір». Пушкіна явище надзвичайне й, може бути, єдине. У ньому російська природа, російська душа, росіянин характер

Пушкін – класик нашої літератури, немеркнучий і загадково недосяжний для неї ідеал. Це – сонце російської класичної поезії. Він завершив більш ніж столітній процес формування нової російської літератури й неї мови

Бог дав Пушкіну оформлена й зріла мова художніх слів – образів, у якому відбився весь щиросердечний процес «російського генія». У Пушкіні укладений високий дух нашої класичної літератури

Шлях, пройдений і відбитий поетом у його поезії, відгукнеться потім у творчості Толстого й Достоєвського, втілиться в житті їхнього героїв: від розчарування й безвір’я – до віри й молитви, від революційного бунтарства – до мудрої державності, від юнацького багато любия – до культу сімейного вогнища, від мрійливої волелюбності – до тверезого, що оберігає наступність історичного розвитку консерватизму

Цей шлях був складний і тернистий. У вересні 1820 року Пушкін прибув у Кишинів. До службових обов’язків своїм ставився абияк і навіть оселився на проживання в будинку генерала, знімаючи кімнату на першому поверсі. Пушкіна в цей час багато працював. У посланні «Чаадаєву» поет писав:

Володію вдень моїм; з порядком дружний розум;

Учуся втримувати вниманье довгих дум;

Шукаю винагородити в обіймах волі

Заколотної младости втрачені роки

И в освіті стати зі століттям нарівні.

Однак Кишинів у період перебування в ньому Пушкіна аж ніяк не нагадував «тиху пустелю». Незабаром він став центром грецького повстання, що готується, – національно – визвольної боротьби проти турецького панування. Пушкіна мріяв про свою особисту участь у цій справі. Він написав цикл віршів, що поетизують народ, що бореться, і його героїв: «Війна» (1821), «Грекині» (1822), «Я твій навік, Эллеферия» (1821). Вільнолюбні надії Пушкіна підтримуються й кишинівським оточенням поета. Він фактично виявився в центрі Південного суспільства декабристів

У лютому 1822 року уряд, що давно стежив за діяльністю кишинівського кружка, приступилося до його розгрому. В. Ф. Раєвський був арештований. Положення Пушкіна в Кишиневі з кожним днем ставало усе важче й важче. Тому він зрадів предоставившейся йому можливості перекладу в Одесу під заступництво нового начальника краю М. С. Воронцова.

Пройде небагато часу, і Пушкін про цьому гірко пошкодує. Перебування в Одесі незабаром ускладнилося для Пушкіна глибоким конфліктом зі своїм новим начальником. Бачачи зневажливе відношення поета до обов’язків по службі, Воронцов спеціально відправив його в образливу у своїй безглуздості відрядження “на сарану”. Пушкіна подав прохання про відставку

8 липня 1824 року поет найвищим велінням бив звільнений зі служби, а потім засланий у родовий маєток Михайловское під подвійний нагляд – поліцейський і духовний. У Михайлівськім він підбив підсумок цілому періоду своєї творчості: у лірику – віршем «До моря», у лироэпосе – романтичною поемою «Цигани». Зрілий Пушкін, випереджаючи захвати своїх сучасників, що бачили в ньому «російського Байрона», рішуче здолав пробу «байронізму» і вийшов до нового, тверезого й реалістичного погляду на життя

Пройшло кілька місяців у Михайлівськім, Пушкін перебував у зневірі, по вечорах слухав казки своєї няньки. Збереглися записи семи казок, зроблені Пушкіним зі слів Орисі Родіонівни; на їхній основі поет написав згодом «Казку про царя Салтане», “Казку про попа й про працівника його Балді”, «Казку про мертву царівну й про сім богатирів».

Михайловское самітність, за словами близько знало й любила Пушкіна А. П. Керн, багато сприяло розвитку його генія. У Михайлівський поет пережив небувалий творчий підйом, порівнянний лише з болдинской восени 1830 року. Він завершив початих на півдні “Циганів”, створив «Бориса Годунова», «Графа Нулина», «Сцени з Фауста», «Розмова книгопродавца з поетом», цикл «Наслідування Корану», “Андрія Шенье”, “Я пам’ятаю дивовижне мгновенье” і безліч інших ліричних віршів, написав треті, четверту й п’яту глави «Євгенія Онєгіна».

19 листопада 1825 року раптово вмер у Таганрозі Олександр I. Звістка про його смерть дійшло до Михайлівського близько 10 грудня. У Пушкіна з’явилася надія на звільнення. Він вирішив, користуючись періодом міжцарів’я, таємно вирватися в Петербург, але план зірвався

На початку вересня 1826 року государ прибув у Москву для коронації. А 4 вересня в Михайловское прискакав фельдъегерь, у супроводі якого, хоча й «не у вигляді арештанта», Пушкін був доставлений у Москву, прямо в Кремль. Його ввели в кабінет імператора в дорожньому костюмі, курним і неголеним

Після досить тривалої бесіди цар, відпустивши Пушкіна, сказав, що сьогодні він розмовляв «з умнейшим людиною в Росії». Пушкіну було дозволено жити в Москві, а із царем установилися «особливі» відносини. «Я сам буду твоїм цензором», – сказав йому Микола

Всі частіше оглядається Пушкін на пройдений шлях і усе рішучіше піддає своє життя критичному, безсторонньому й нещадному суду перед особою вічності, у дверей якої зупинився тепер його поетичний геній. Исповедальные, покаянні мотиви найбільше сильно пролунали у вірші. Спогад:

Коли для смертного замовкне гучний день

И на німі стогны граду

Напівпрозора наляже ночі тінь

И сон, денних праць нагорода,

У той час для мене тягнуться в тиші

Годинники томливого бденья:

У бездіяльності нічному живей горять у мені

Змії серцевої угрызенья…

В 1830 році Пушкін одержав благословення на шлюб з Наталею Миколаївною Гончаровой. Почалися турботи й готування до весілля. Довелося терміново їхати в село Болдіно Нижегородської губернії для облаштованості виділеної йому батьком частини родового володіння. епідемія, Що Почалася раптово, холери надовго затримала поета в сільській самоті. Тут і відбулося чудо першої болдинской осіни: Пушкіна пережив щасливий і небувалий по тривалості приплив творчого натхнення. За неповних три місяці він написав віршовану повість «Будиночок у Коломне»; драматичні добутки «Скупий лицар», «Моцарт і Сальери», «Бенкет під час чуми», «Дон Жуан»; цикл прозаїчних речей під загальною назвою «Повести Белкина»; «Історію села Горюхина»; біля 30 – ти ліричних віршів; він завершив роман у віршах «Євгеній Онєгін».

18 лютого 1831 року відбулося вінчання Пушкіна з Н. Н. Гончаровой у Москві в церкві Великого Піднесення на Никитской. Весну й літо молода пара провела в Царському Селі, а восени 1831 року Пушкіни переселилися в Петербург. Наступив останній період життя й творчості поета. Продовжуючи порушену їм в «Стансах» і розгорнуту в «Полтаві» тему царювання Петра Великого, Пушкін вирішує написати серйозна наукова праця – історію Петра. Він одержує дозвіл Миколи I відвідувати державні архіви й визначається в Колегію іноземних справ із призначеним государем платнею. Незабаром інтереси Пушкіна виходять за межі петровского часу: його залучає історія Пугачевского бунту. Він їде в Оренбурзьку губернію, у місця, де відбувалося повстання. По дорозі назад поет проводить два місяці в Болдіні, переживаючи другий приплив творчого натхнення. У болдинскую осінь 1833 року Пушкін написав поеми “Мідний вершник” і «Анджело», «Казку про рибалку й рибку», “Казку про мертву царівну”. Після повернення до Петербурга він видає «Історію Пугачевского бунту» і приступає до роботи над повістю «Капітанська дочка».

У пізній період творчості в Пушкіна з’являються критичні ноти в оцінці петровской діяльності. Поема «Мідний вершник» – наочне тому підтвердження. Петро, що персоніфікує державну міць російської державності, є й тут головним героєм, хоча дія поеми ставиться до 1824 року, вчасно великого петербурзької повені. Назва поеми й особлива роль у ній «мідного вершника», пам’ятника Петру I на Сенатській площі Петербурга, свідчать про філософський підхід Пушкіна до висвітлення історії. Фігура Петра символізує державну міць, а кінь під ним – підійняту державною вуздою Росію

1 січня 1834 року Пушкін записав у своєму щоденнику: «Третього дня я був подарований у камер – юнкери – що досить непристойно моїм літам ».

В 1835 році Пушкін із працею домагається дозволу на видання власного журналу, що він називає «Сучасник». Журнал виходить один раз у квартал. Але стругаючи аристократична поезія не принесла успіху Пушкіну, не принесла успіху його журналу, передплата на який не перевищувала 600 екземплярів. Очікуваних доходів журнал не давав і ніяк не поправив стиснуте матеріальне становище Пушкіна

Порятунок від невдач, принижень, світських інтриг, неміцності останнього оплоту – сімейного вогнища – Пушкін знаходить у релігії. Він створює цикл віршів,

Пронизаних глибоким християнським настроєм. Серед них виділяються “Мандрівник” і “Батьки пустельники й дружини непорочні”. Разом з ліцейським товаришем М. Л. Яковлевым Пушкін бере участь «радою й справою» у виданні «Словника історичного про святих, прославлених у російській церкві».

Але придворна юрба, серед якої було чимало людей розбещених і заздрих, з кожним днем переймалася почуттям недоброзичливості до Пушкіна і його дружині, У придворних колах минулого й таких людей, яких бісила поетична геніальність Пушкіна, його глибокий патріотизм і здатність у будь – яку мінуту відстояти у віршах достоїнство й честь Росії. До них належали, наприклад, міністр закордонних справ Карл Нессельроде і його дружина. Своєю людиною в салоні подружжя Нессельроде був голландський посланник, масон Луи Борхард Бевернаард Геккерн, що на початку 1830 – х років привіз із собою в Петербург усиновленого їм при живому батьку француза Дантеса. Ця «сімейка» Геккернов, відома всьому Петербургові своєю розпустою, і повинна була зіграти фатальну роль у долі російського національного поета

Почалося з розважливих залицянь Дантеса за Наталією Миколаївною. Коли Пушкін викликав його на дуель, Дантес злякався й запросив відстрочки на два тижні. За цей короткий час, прагнучи позбутися від дуелі, він «встиг закохатися» у молодшу сестру Наталії Миколаївни, зробив їй пропозиція й женився. Загнавши негідника в кут, Пушкіна зняв свій виклик

Але тепер Дантес почав переслідувати Пушкіна проханнями про примирення, а «батько» його – поширювати плітки про жорстокість, нетерпимість, «африканської» ревнивості поета. Тоді Пушкін образив Геккерну – Старшому, кинувши йому особа чергове «послання» Дантеса. А в листі до барона він заявив: «Всім поводженням цього молодика керували ви. Це ви диктували йому вульгарності, які він розпускав, і безглуздості, які він насмілювався писати».

Геккерну – Старшому нічого не залишалося робити, як послати виклик “Пушкіну, але до бар’єра за нього вийшов Дантес, до кінця що виконав відведену йому в цьому страшному спектаклі роль…

Смертельно поранений у живіт і лише супротивника, що контузив, пострілом у відповідь, що зачепила йому руку, Пушкіна вмирав протягом двох днів

27 січня опівночі приїхав лейб – медик Н. Ф. Арендт із листом від государя: «Люб’язний друг, Олександр Сергійович, якщо не призначено нам бачитися на цьому світлі, прийми мою останню раду: намагайся вмерти християнином. Про дружину й дітей не турбуйся, я беру їх на своє піклування».

За кілька мінут до смерті Пушкін упав у напівзабуття. Схопивши руку В. И. Даля, він говорив: «Ну, піднімай же мене, підемо, так вище, вище – ну підемо!». Потім він раптом відкрив очі. Особа його прояснилося: «Кінчене життя, – сказав він. – Важко дихати, давить». Це були його останні слова. Пушкіна пішов з життя тридцяти семи років, восьми місяців і трьох днів 29 січня 1837 року в 2 години 45 мінут пополудні.

Особлива риса таких письменників, як Пушкін, – їхня свічкова сучасність». Вони сприймаються як «початок всіх початків». У їхній творчості бачиться втіленим національний ідеал письменника й людини із властивим йому почуттям міри, з бездоганним відчуттям границь дозволеного в житті й у мистецтві. Тому вони сприймаються як зразок, але зразок, недосяжний для наслідування

«Неможливо повторити Пушкіна», – затверджував Гоголь. І в той же час російський критик Аполлон Григор’єв з подивом помічав: «У всій сучасній Літературі немає нічого істинно чудового й правильного, що б у зародку своєму не перебувало в Пушкіна». Послепушкинская Література беззвітно й неусвідомлено, поза прямим прагненням до наслідування, залишається, проте, у границях того магічного кола художніх тем, ідей і образів, що обкреслений її генієм, висвітлений її немеркнучим сонцем. «Ми знаходимо тепер, – писав слідом за Ал. Григор’євим Н. Н. Страхів, – що, незважаючи на безліч, очевидно, нових шляхів, якими йшла з тих пор Російська література, ці шляхи були тільки продовженням доріг, уже початих або зовсім пробитих Пушкіним». Російські письменники – класики, що з’явилися після Пушкіна, розкривають і розвивають ті ємні художні формули, які містить у собі образний мир Пушкіна