Запорозька Сiч у зображеннi Миколи Гоголя
Запорозька Сiч! Ось вона, вольниця української землi! Розмiстилась вона всього на декiлькох островах Днiпра, а знали її в усiй Європi. Це була порiвняно невелика кiлькiсть вiдчайдушно смiливих людей, безумовно кращих людей свого часу, що змогли не тiльки вiдстояти незалежнiсть України в XVI й XVII сторiччях, але й надiйно захистити Європу вiд схiдних ворогiв. Яскраво, виразно, правдиво зумiв описати Запорозьку Сiч у повiстi «Тарас Бульба» Микола Гоголь. Перед очима головних героїв цього твору Тараса Бульби та його синiв, Остапа i Андрiя, вiдкрилась прекрасна смiлива картина, коли вони пiд’їжджали до славного гнiзда запорозького козацтва. Дзвiн ковальських молотiв, дужi козацькi голоси, веселий смiх життєрадiсних запорожцiв, музики, серед яких витанцьовував козак – так зустрiла їх Сiч. Живописна постать козака, який, наче лев, розкинувся на дорозi, а закинутий гордо його чуб сягав аж на пiв-аршина землi вразила героїв; не менше враження справили на них i закони, за якими жили цi дiти вольницi. На перший погляд суворi, навiть жорстокi, вони у своїй сутностi були справедливi.
Запорозька Сiч! Славне козацьке братство! «Немає зв’язкiв святiших за братерство», – так вважає курiнний отаман полковник Тарас Бульба. Так вважає кожний простий запорожець. Смертельно поранений пiд Дубно, дякує боговi Кукубенко, що довелось йому помирати «на очах ваших, товаришi». А ось уже вогонь охоплює ноги Тараса Бульби i спинається по дереву, до якого прив’язано запорозького богатиря! Та останнi слова його зверненi до друзiв, що пливуть на човнах рiкою: «До берега! До берега, хлопцi! Спускайтесь стежкою попiд горою, лiворуч!… Прощайте, товаришi!» – Останнiй подих, остання порада, останнє слово їм, братам по духу. Бо таке братство дорожче для нього «кровного родства».
А ще вмiли запорожцi славно воювати, захищали матiнку-Україну. Ось Кукубенко, побачивши, що немає вже половини Незайманiвського полку в страшенному гнiвi рубає ворогiв праворуч i лiворуч: сiмох порубав, дев’ятьох списом заколов, а вже скiлькох кулею дiстав, не порахуєш. Де пройшли незайманiвцi – там i вулиця, де повернулись – там завулок. Надзвичайним умiнням воювати вiдзначились Шило i Бовдюг, Наливайко i Метелиця. Iноземний iнженер, який керував захистом Дубно вiд запорожцiв, вигукнув, спостерiгаючи за козаками: «Ось як треба битись й iншим у чужих землях!»
Умiли козаки воювати, умiли вони й достойно помирати за рiдну землю. «Не жаль помирати! Аби вiчно красувалась земля Руська!» I вiдлетiла душа козака. «Так любити рiдну землю, не те, щоб душею, розумом, а всiм, чим Бог дав, так любити нiхто не може», – пише про своїх славних землякiв Микола Гоголь.
Запорозька Сiч у зображеннi Миколи Гоголя
Запорозька Сiч! Ось вона, вольниця української землi! Розмiстилась вона всього на декiлькох островах Днiпра, а знали її в усiй Європi. Це була порiвняно невелика кiлькiсть вiдчайдушно смiливих людей, безумовно кращих людей свого часу, що змогли не тiльки вiдстояти незалежнiсть України в XVI й XVII сторiччях, але й надiйно захистити Європу вiд схiдних ворогiв. Яскраво, виразно, правдиво зумiв описати Запорозьку Сiч у повiстi «Тарас Бульба» Микола Гоголь. Перед очима головних героїв цього твору Тараса Бульби та його синiв, Остапа i Андрiя, вiдкрилась прекрасна смiлива картина, коли вони пiд’їжджали до славного гнiзда запорозького козацтва. Дзвiн ковальських молотiв, дужi козацькi голоси, веселий смiх життєрадiсних запорожцiв, музики, серед яких витанцьовував козак – так зустрiла їх Сiч. Живописна постать козака, який, наче лев, розкинувся на дорозi, а закинутий гордо його чуб сягав аж на пiв-аршина землi вразила героїв; не менше враження справили на них i закони, за якими жили цi дiти вольницi. На перший погляд суворi, навiть жорстокi, вони у своїй сутностi були справедливi.
Запорозька Сiч! Славне козацьке братство! «Немає зв’язкiв святiших за братерство», – так вважає курiнний отаман полковник Тарас Бульба. Так вважає кожний простий запорожець. Смертельно поранений пiд Дубно, дякує боговi Кукубенко, що довелось йому помирати «на очах ваших, товаришi». А ось уже вогонь охоплює ноги Тараса Бульби i спинається по дереву, до якого прив’язано запорозького богатиря! Та останнi слова його зверненi до друзiв, що пливуть на човнах рiкою: «До берега! До берега, хлопцi! Спускайтесь стежкою попiд горою, лiворуч!… Прощайте, товаришi!» – Останнiй подих, остання порада, останнє слово їм, братам по духу. Бо таке братство дорожче для нього «кровного родства».
А ще вмiли запорожцi славно воювати, захищали матiнку-Україну. Ось Кукубенко, побачивши, що немає вже половини Незайманiвського полку в страшенному гнiвi рубає ворогiв праворуч i лiворуч: сiмох порубав, дев’ятьох списом заколов, а вже скiлькох кулею дiстав, не порахуєш. Де пройшли незайманiвцi – там i вулиця, де повернулись – там завулок. Надзвичайним умiнням воювати вiдзначились Шило i Бовдюг, Наливайко i Метелиця. Iноземний iнженер, який керував захистом Дубно вiд запорожцiв, вигукнув, спостерiгаючи за козаками: «Ось як треба битись й iншим у чужих землях!»
Умiли козаки воювати, умiли вони й достойно помирати за рiдну землю. «Не жаль помирати! Аби вiчно красувалась земля Руська!» I вiдлетiла душа козака. «Так любити рiдну землю, не те, щоб душею, розумом, а всiм, чим Бог дав, так любити нiхто не може», – пише про своїх славних землякiв Микола Гоголь.
