Питання життя й смерті у творчості Шукшина

Можна, імовірно, говорити про джерела, такого відношення до питань життя й смерті, так уже й сказано дуже багато. Шукшин цього завдання перед собою не ставить. Він просто малює картину, дивну але своїй проникливості й значущості, і ясно, що старий з ого відношенням до «вічного» проблемам — це втілення однієї з тих моральних безумовностей, з яких виходить письменник у дослідженні життєвих явищ

Однак життя є життя. І Шукшин цілком усвідомлює тому, що моральні зразки, їм у якість «одиниці виміру», можливі лише й системі тих відносин, які відповідають їхній природі. «Світлі душі» можуть виявитися по-справжньому лише тоді, коли це тільки від них не залежить

Але життя розвивається за своїми законами, і в ході цього розвитку нерідко створюються такі умови, на які шукшинские герої, так сказати, «не розраховані». І тоді виявляється, що лише деякі з них здатні не розгубитися в цих нових умовах, що для більшості зіткнень із суворими явищами дійсності кінчається якщо не загибеллю, те, у всякому разі, неабиякими синцями й шишками

Від шофера Івана Петіна пішла дружина («Раскас»). Пішла, залишивши на столі записку: «Іван, вибач, але більше з таким пеньком я жити не можу. Не шукай мене. Людмила».

Іван – типово шукшинский герой. Він – людина безбережного морального здоров’я, довірливий і наївно-простодушний. Такий же, як Павло Попов з оповідання «Страждання молодого Ваганова», як Серега Безмінів («Безпалий»). Непоколебимо переконаний, а точніше сказати, що просто народився із упевненістю, – що головне в житті– праця й людська порядність, вона щиро не розуміє своєї провини перед дружиною й по-справжньому вражений тим, що люди, виявляється, можуть надійти з ним так несправедливо. «…Ніколи не міг він помислить, що мужика падо судити по цих якостях – чи завжди він весел і чи вміє складно говорити». І от в «раскасе», що він пише в районну газету, він потрясенно запитує: «Як же так можна?»

У чому ж суть «позову» Івана з його кривдниками? Що являє собою ця колізія — истинпую чи драму, що приключилася з гарною людиною, або ж, як уважає, наприклад, В. Чалмаев, початок якихось моральних зрушень у душах, « відсталого спокою, щоперебували до цього в стані,»? І як взагалі розуміти цей «раскас» — як щиру й гідну співчуття сповідь людини, несправедливо оголеного, або ж, як говорить, у розвиток своєї думки, той же В. Чалмаев, це означає, що «тріснула сонна сліпа сила, і з „трещини” заюшив потік напівписьменних слів, сумбурних емоцій, темних самозвеличувань» ?

«Це раптове нещастя, — роз’ясняє В. Чалмаев, — велика школа для Івана, початок зрушень, початок серйозного, а не напівсонного усвідомлення життя й себе як особистості. Зовсім пе дріб’язок, виявляється, усякі там штучки начебто вміння складно говорити, веселощі, щиросердечної тонкості…»

Слів ні, звичайно ж, «усякі там штучки начебто вміння складно говорити» і т. п. мають у житті певне значення – хто ж отут стане сперечатися? Одпако от у чому питання: а судді хто? Від чийого імені пред’являються Іванові ці докори? І, головне, що коштує за ними в людей, їх що пред’являють?

Якщо придивитися до всієї цієї історії ближче, те не можна не побачити, що Людмилииа спрага «тонкого звертання» – це всього лише домагання обивательки, глибоко ЕГОЇСТИЧНОЇ й самозакоханої. «Їй усі говорили, – пише Іван у своєму „раскасв”, – що вона схожа на якусь артистку. Я забув на яку. Але вона дурочка не розуміє: пу й що? Чи мало па кого я схожий, я й давай тепер скакати, як блоха па дзеркалі. А їй коли говорили, що вона схожа, вона прямо щастливая ставала. Вона й у культпрасвет-школу через це пішла, вона сама говорила. А еслив сказати кому, – зовсім резонно запитує Іван, – што він на Гітлера схожий, те што йому тада залишається робити: вистачати рушницю й стріляти всіх підряд? »

От у це-те єдино й виявився Іван «винуватим» – у тім, що Людмилі були потрібні не його «абсолютні» людські якості, а лише можливість зробити його частиною тієї «гарної» обстановки, що вона хотіла навколо себе створити. Цієї своєї «провини» Іван не розуміє й ніколи не зрозуміє. І якщо вже в ньому й відбудеться який-небудь «зрушення», те, треба думати, зовсім не той, що має на увазі В. Чалмаев. Одержавши настільки жорстокий життєвий урок, Іван, швидше за все, і сам озлобиться, а ще скоріше – виробить собі трогателию-пелепую філософію, подібну тієї, у якій, наприклад, зміцнився зрештою Павло Попов, герой оповідання «Страждання молодого Ваганова». У того теж вийшла історія із дружиною начебто петинской, і оп теж написав свій «раскас»: «Прийшов я, голений, вона лежить, як удав на перипе. Ну, говорю, розповідай, як ти отут без мене знову скурвилась?» і т. д. У розмові зі слідчим, якому він направив свій «раскас», він викладає цю свою філософію:

Василь Шукшин любить цих своїх героїв, ставиться до них з теплим і сумним співчуттям, л навіть сама беззахисність їхня дорога йому як ознака високої щиросердечної шляхетності й нравственной розвиненості.