Французький мандрівник, автор знаменитої книги «Росія в 1839 р.» маркіз де Кестин писав: «Росією керує клас чиновників, прямо зі шкільної лави адміністративні посади, що займають…кожний із цих панів стає дворянином, одержавши хрестик у петлицю…Вискочки в колі влада імущих, вони й користуються своєю владою, як личить вискочкам».
Сам цар зі здивуванням визнавався, що не він, самодержець всеросійський, керує своєю імперією, але їм же поставлений столоначальник. Губернське місто «Мертвих душ» заселений такими ж столоначальниками суцільно. Гоголь так говорить про склад його обивателів: «Всі були цивільні чиновники, але зате один іншому намагався напакостити, де було можна».
Чиновники, виведені в «Мертвих душах», сильні своєю круговою порукою. Вони почувають спільність своїх інтересів і необхідність при нагоді захищатися спільно. Їм властиві риси особливого класу в становому суспільстві. Вони та третя сила, среднедействующая, середньостатистична більшість, що фактично керує країною. Губернському суспільству далекі поняття про цивільні й суспільні обов’язки, для них посада – тільки засіб особистого задоволення й благополуччя, джерело доходів. У їхньому середовищі панують хабарництво, догідництво перед вищестоящими чинами, цілковита відсутність інтелекту. Чиновництво згуртувалося в корпорацію казнокрадів і грабіжників. Гоголь у щоденнику писав про губернське суспільство: «Ідеал міста – це порожнеча. Плітки, що перейшли межі». Серед чиновників процвітає «підлість, зовсім безкорислива, чиста підлість». Чиновники здебільшого неосвічені, порожні люди, що живуть по шаблоні, у яких у новій побутовій ситуації опускаються руки
Зловживання чиновників найчастіше смішні, незначні й безглузді. «Не по чині береш» – от що вважається гріхом у цьому мирке. Але саме «вульгарність усього в цілому», а не розміри злочинних діянь жахають читачів. «Приголомшлива твань дріб’язків», як пише Гоголь у поемі, поглинула сучасної людини
Чиновництво в «Мертвих душах» – не тільки «плоть від плоті» бездушного, виродливого суспільства; воно ще й основа, на якій тримається це суспільство. Поки губернське суспільство вважає Чичикова мільйонером і «херсонським поміщиком», те й чиновники ставляться до приїжджого відповідно. Раз губернатор «дав добро», те й будь – який чиновник без зволікання оформить необхідні Чичикову паперу; зрозуміло, не безоплатно: адже споконвічну звичку хабарничати з російського чиновника не витравити нічим. І Гоголь короткими, але надзвичайно виразними штрихами виписав портрет Івана Антоновича Кувшинное Рило, якого сміло можна назвати символом російського чиновництва. Він з’являється в сьомому розділі поеми й вимовляє всього кілька слів. Іван Антонович – це по суті навіть не людин, а бездушний «винтик» державної машини. Та й інші чиновники нітрохи не краще.
Чого коштує хоча б прокурор, у якому й усього’те що густі брови…
Коли розкрилася афера Чичикова, чиновники розгубилися й раптом «відшукали в собі… гріхи». Гоголь зло сміється над тим, як погрязшие в злочинній діяльності бюрократи, наділені владою, допомагають шахраєві в його брудних махінаціях, боячись свого викриття
Найбільшою мірою бездуховність державної машини показана Гоголем в «Повісті про капітана Копейкине». Зштовхнувшись із бюрократичним механізмом, герой війни перетворюється навіть не в порошину, він перетворюється в ніщо. І в цьому випадку долю капітана неправедно вершить не провінційний напівписьменний Іван Антонович, а столичний вельможа найвищого рангу, вхожий до самого царя! Але й отут, на вищому державному рівні, простій чесній людині, навіть героєві, нема чого сподіватися на розуміння й участь. Не випадково, коли поема пройшла цензуру, саме «Повість про капітана Копейкине» була безжалісно скорочена цензорами. Більше того, Гоголь був змушений переписати її практично заново, значно зм’якшивши тональність і згладивши гострі кути. У результаті від «Повісті про капітана Копейкине» мало що залишилося з того, що споконвічно замислювалося автором
Місто Гоголя – це символічний, «збірне місто всієї темної сторони», і чиновництво є невід’ємної його частиною
