Повний зміст Чесний злодій Достоєвський Ф. М

Один раз ранком, коли я вже зовсім зібрався йти в посаду, увійшла до мене Горпина, моя куховарка, праля й домоводка, і, на диво моєму, вступила із мною в розмову.

Дотепер це була така мовчазна, проста баба, що, крім щоденних двох слів про те, чого приготувати до обіду, не сказала років у шість майже ні слів. Принаймні я більше нічого не чув від її.

– От я, пан, до вас, – початку вона раптом, – ви б віддали внайми комірку.

– Яку комірку?

– Так от що поруч кухні. Відомо яку.

– Навіщо?

– Навіщо! потім, що пускають же люди мешканців. Відомо навіщо.

– Так хто неї найме?

– Хто найме! Мешканець найме. Відомо хто.

– Так там, мати моя, і ліжка поставити не можна; тісно буде. Кому ж там жити?

– Навіщо там жити! Тільки б спати де було; а він на вікні буде жити.

– На якому вікні?

– Відомо на якому, начебто не знаєте! На тім, що в передній. Він там буде сидіти, шити або що – небудь робити. Мабуть, і на стільці сяде. У нього є стілець; та й стіл є; усе є.

– Хто ж він такий?

– Так гарна, колишня людина. Я йому буду страва готовити. І за квартиру, за стіл буду всього три рублі сріблом на місяць брати…

Нарешті я, після довгих зусиль, довідався, що якась літня людина вмовила або якось схилила Горпину пустити його в кухню, у мешканці й у нахлібники. Що Горпині спало на думку, тому повинне було зробитися; інакше, я знав, що вона мені спокою не дасть. У тих випадках, коли що – небудь було не по ній, вона негайно ж починала замислюватися, упадала в глибоку меланхолію, і такий стан тривав тижня дві або три. У цей час псувалася страва, не дораховувалося білизну, підлоги не були вимиті, – одним словом, відбувалося багато неприємностей. Я давно помітив, що ця безсловесна жінка не в змозі була скласти рішення, установитися на який – небудь властиво їй приналежної думки. Але вуж якщо в слабкому мозку її яким – небудь випадковим образом складалося що – небудь схоже на ідею, на підприємство, то відмовити їй у виконанні значило на трохи часі морально вбити її. І тому, найбільше люблячи власний спокій, я негайно ж погодився.

– Є чи принаймні в нього вид який – небудь, паспорт або що – небудь?

– Як же! відомо є. Гарна, колишня людина; три рублі обіцялася давати.

На інший же день у моїй скромній, неодруженій квартирі з’явився новий мешканець; але я не досадував, навіть про себе був радий. Я взагалі живу уединенно, зовсім затворником. Знайомих у мене майже нікого; виходжу я рідко. Десять років проживши глухарем, я, звичайно, звик до самоти. Але десять, п’ятнадцять років, а може бути, і більше такої ж самоти, з такою же Горпиною, у тій же неодруженій квартирі, – звичайно, досить безбарвна перспектива! І тому зайва смирна людина при такому порядку речей – благодать небесна!

Горпина не збрехала: мешканець мій був з колишніх людей. По паспорті виявилося, що він з відставних солдатів, про що я довідався, і не дивлячись на паспорт, з першого погляду по особі. Це легко довідатися. Астафий Іванович, мій мешканець, був з гарних між своїми. Зажили ми добре. Але всього краще було, що Астафий Іванович часом умів розповідати історії, випадки із власного життя. При повсякчасній нудьзі мого життя – буття такий оповідач був просто скарб. Раз він мені розповів одну з таких історій. Вона зробила на мене деяке враження. Але от для чого відбулося це оповідання.

Один раз я залишився у квартирі один: і Астафий і Горпина розійшлися по справах. Раптом я почув із другої кімнати, що хтось увійшов, і, здалося мені, чужий; я вийшов: дійсно в передній стояла чужа людина, малий невисокого росту, в одному сюртуку, незважаючи на холодний, осіннє час.

– Чого тобі?

– Чиновника Александрова; тут живе?

– Такого ні, братик; прощай.

– Як же двірник сказав, що тут, – проговорив відвідувач, обережно ретируючись до дверей.

– Убирайся, убирайся, братик; пішов.

На інший день після обіду, коли Астафий Іванович приміряв мені сюртук, що був у нього в переробці, знову хтось увійшов у передню. Я прочинив двері.

Учорашній пан, на моїх же очах, преспокійно зняв з вішалки мою бекешь, сунув її під мишку й пустився геть із квартири. Горпина увесь час дивилася на нього, роззявивши рот від подиву, і більше нічого не зробила для захисту бекеші. Астафий Іванович пустився слідом за шахраєм і через десять мінут відвертав, весь засапавшись, голіруч. Сгинул так пропала людина!

– Ну, невдача, Астафий Іванович. Добре ще, що шинель нам залишилася! А те б зовсім посадив на мілину, шахрай!

Але Астафия Івановича все це так уразило, що я навіть забув про покражу, на його дивлячись. Він отямитися не міг. Поминутно кидав роботу, которою був зайнятий, поминутно починав заново розповідати справа, яким це образом усе трапилося, як він стояв, як от в очах, у двох кроках, зняли бекешь і як це все влаштувалося, що й піймати не можна було. Потім знову сідав за роботу; потім знову кидав всі, і я бачив, як, нарешті, пішов він до двірника розповісти й докорити його, що на своєму дворі таким справам бути попускає. Потім відвертав і Горпину почав сварити. Потім знову сіл за роботу й довго ще бурмотав про себе, що от як ця вся справа трапилася, як він отут стояв, а я там і як от в очах, у двох кроках, зняли бекешь і т.д. Одним словом, Астафий Іванович, хоча справа зробити вмів, однак був великий кропотун і клопотун.

– Одурачили нас із тобою, Астафий Иваныч! – сказав я йому ввечері, подаючи йому склянка сподіваючись і бажаючи від нудьги знову викликати оповідання про зниклу бекешу, що від частого повторення й від глибокої щирості оповідача починала ставати дуже комічним.

– Одурачили, пан! Так просто вчуже прикро, зло пробирає, хоч і не моя одежа пропала. І по – моєму, немає гадини гірше злодія на світі. Інший хоч задурно бере, а ця твоя праця, піт, за нього пролитої, час твоє в тебе краде… Гидота, тьфу! говорити не хочеться, зло бере. Як це вам, пан, свого добра не шкода?

– Так, воно правда, Астафий Иваныч; уже краще згори річ, а злодієві поступитися прикро, не хочеться.

– Так вуж чого отут хочеться! Звичайно, злодій злодієві розь… А був, пан, із мною один випадок, що потрапив я й на чесного злодія.

– Як на чесного! Так який же злодій чесний, Астафий Иваныч?

– Воно, пан, правда! Який же злодій чесний, і не буває такого. Я тільки хотів сказати, що чесний, здається, була людина, а украв. Просто шкода було його.

– А як це було, Астафий Иваныч?

– Так було, пан, тому назад року два. Довелося мені тоді без малий рік бути без місця, а коли ще доживав я на місці, зійшовся із мною один пропащий зовсім людина. Так, у харчевні зійшлися. П’яничка такий, потаскун, тунеядец, служив колись десь, так його за п’яне життя вуж давно зі служби виключили. Такий невартий! ходив він вуж бог знає в чому! Інший раз так думаєш, є чи сорочка в нього під шинеллю; усе, що не заведеться, проп’є. Так не бешкетник; характером смирний, такий ласкавий, добрий, і не просить, усе совістить: ну, сам бачиш, що хочеться випити бідоласі, і піднесеш. Ну, так – те я з ним і зійшовся, тобто він до мене прив’язався… мені – те однаково. І який була людина! Як собачка прив’яжеться, ти туди – і він за тобою; а всього один раз тільки бачилися, миршавець такий! Спочатку пусти його переночувати – ну, пустив; бачу, і паспорт у порядку, людина нічого! Потім, на інший день, теж пусти його ночувати, а там і на третій прийшов, цілий день на вікні просидів; теж ночувати залишився. Ну, думаю, нав’язав ж він на мене: і співай і годуй його, так ще ночувати пускай – от бідній людині, так ще нахлібник на шию сідає. А колись він теж, як і до мене, до одному що служить хаживал, прив’язався до нього, разом всь пили; так той спився й умер з якогось горя. А цього кликали Емелей, Омеляном Іллічем. Думаю, думаю: як мені з ним бути? прогнати його – совісно, шкода: така жалюгідна, пропаща людина, що й господи! І безсловесний такий, не просить, сидить собі, тільки як собачка в очі тобі дивиться. Тобто от як пияцтво людини зіпсує! Думаю про себе: як скажу я йому: ступай – ка ти, Емельянушка, геть; нема чого тобі робити в мене; не до того потрапив; самому незабаром перекусити буде нема чим, як же мені тримати тебе на своїх харчах? Думаю, сиджу, що він зробить, як я таке скажу йому? Ну, і бачу сам про себе, як би довго він дивився на мене, коли б услыхал моє мовлення, як би довго сидів і не розумів ні слова, як би потім, коли вдомек би взяв, устав би з вікна, взяв би свій вузлик, як тепер бачу, картатий, червоний, дірявий, у який бог знає що загортав і всюди із собою носив, як би оправив свою шинелишку, так, щоб і пристойно було, і тепло, та й дырьев було б не видать, – делікатний була людина! як би відчинив потім двері та й вийшли б зі сльозинкою на сходи. Ну, не пропадати ж зовсім людині… шкода стало! А отут потім, думаю, мені – те самому яке! Постій же, метикую про себе, Емельянушка, недовго тобі в мене бенкетувати; от незабаром з’їду, тоді не знайдеш. Ну – З, пан, з’їхали ми; тоді ще Олександр Филимонович, пан (тепер небіжчик, царство йому небесне), говорять: дуже залишаюся тобою задоволений, Астафий, відвертаємо все із села, не забудемо тебе, знову візьмемо. А я в їх у дворецьких проживав, – добрий був пан, так умер у тому ж році. Ну, як проводили ми їх, взяв я своє добро, деньжонок деякі було, думаю, попокоюсь собі, та й з’їхав я до однієї старушоночке, кут зайняв у їй. А в їй і всього – те один кут вільний був. Теж у нянюшках десь була, так тепер особливо жила, пансіон одержувала. Ну, думаю, прощай тепер, Емельянушка, рідна людина, не знайдеш ти мене! Що ж, пан, думаєте? Відвертав я повечеру (до знайомої людини побачити ходив) і першого бачу Емелю, сидить собі в мене на скрині, і картатий вузлик поруч нього, сидить у шинелишке, мене чекає… так від нудьги ще книжку церковну в баби взяв, нагору ногами тримає. Знайшов – Таки! І руки в мене опустилися. Ну, думаю, нема чого робити, – навіщо спочатку не гнав? Так прямо й запитую: « чиПриніс паспорт, Емеля?» Я отут, пан, сіл так почав роздумувати: що ж він, що скитается людина, багато ль перешкоди мені зробить? І вийшло, по роздум, що деякого буде коштувати перешкода. Їсти йому треба, думаю. Ну, хлібця шматочок ранком, так щоб приправа посмачнее була, так лучка купити. Так опівдні йому теж хлібця так лучка дати; так повечеряти теж лучка із квасом так хлібця, якщо хлібця захоче. А навернуться щи які – небудь, так ми вуж обоє по горлечко ситі. Я – Тобто багато не їм, а питуща людина, відомо, нічого не їсть: йому б тільки настоечки так зелена винця. Доконає він мене на питному, подумав я, так відразу, пан, і інше в голову прийшло, і адже як забрало мене. Так так, що от якщо б Емеля пішов, так я б життя не радий був… Вирішив же я тоді бути йому батьком – благодійником. Воздержу, думаю, його від злої загибелі, відучу його чарочку знати! Постій же ти, думаю: ну, добре, Емеля, залишайся, так тільки тримайся тепер у мене, слухай команду! От і думаю собі: почну – ка я його тепер до роботи якої привчати, так не раптом; нехай спершу погуляє маленько, а я меж тим сподобаюся, пошукаю, до чого б такому, Емеля, з
датність знайти в тобі. Тому що на всяку справу, пан, наперед усього людська здатність потрібна. І став я до нього нишком придивлятися. Бачу: розпачливий ти людина, Емельянушка! Почав я, пан, спершу з доброго слова: так і сяк, говорю, Омелян Ілліч, ти б на себе подивився так як – небудь там пооправился. – Повно гуляти! Смотри – ка, у дрантя весь ходиш, шинелишка – те твоя, пробачно сказати, на решето годиться; недобре! Пора б, здається, честь знати. – Сидить, слухає мене, понуря голову, мій Емельянушка. Чого, пан! Уже до того дійшов, що мова пропила, слова путнього сказати не вміє. Почнеш йому про огірки, а він тобі на бобах відгукується! слухає мене, довго слухає, а потім і зітхне. – Чого ж ти зітхаєш, запитую, Омелян Ілліч? – Так так – з, нічого, Астафий Иваныч, не турбуйтеся. А от сьогодні дві баби, Астафий Иваныч, побилися на вулиці, одна в інший козуб з журавлиною невзначай розсипала. – Ну, так що ж? – А інша за те їй навмисно її ж козуб з журавлиною розсипала, так ще ногою давити початки. – Ну, так що ж, Омелян Ілліч? – Так нічого – з, Астафий Иваныч, я тільки так. « Нічого – З, тільки так. Э – Эх! думаю, Емеля, Омелечко! пропив – прогуляв ти голівоньку!..» – А то пан асигнацію упустив на панелі в Горохової, те пак у Садовій. А мужик побачив, говорить: моє щастя; а отут – іншої побачив, говорить: ні, моє щастя! Я раніше твого побачив… – Ну, Омелян Ілліч. – И задерлися мужики, Астафий Иваныч. А городовий підійшов, підняв асигнацію й віддав панові, а мужиків обох у будку загрожував посадити. – Ну, так що ж? що ж отут такого повчального є, Емельянушка? – Так я нічого – з. Народ сміявся, Астафий Иваныч. – Э – Эх, Емельянушка! що народ! Продав ти за мідний алтин свою душеньку. А чи знаєш що, Омелян Ілліч, я скажу – те тобі? – Чого – З, Астафий Иваныч? – Візьми – Ка роботу яку – небудь, право, візьми. У сотий говорю, візьми, пошкодуй себе! – Що ж мені взяти таке, Астафий Иваныч? я вуж і не знаю, що я таке візьму; і мене – те ніхто не візьме, Астафий Иваныч. – За те ж тебе й зі служби вигнали, Емеля, що п’є ти людина! – А те от Уласа – Буфетника в контору покликали сьогодні, Астафий Иваныч. – Навіщо ж, говорю, покликали його, Емельянушка? – А от уже й не знаю навіщо, Астафий Иваныч. Виходить, уже воно там потрібно так було, так і зажадали… " Э – Эх! думаю, пропали ми обоє з тобою, Емельянушка! За гріхи наші нас господь наказует!« Ну, що з такою людиною робити накажете, пан! Тільки хитрий був хлопець, куды! Слухав він, слухав мене, так потім, знати, йому набридло, ледве побачить, що я осерчал, візьме шинелишку та й ушиє – поминай як кликали! день прошатается, прийде надвечір п’януватий. Хто його напував, звідки він гроші брав, уже господь його відає, не моя в тім провина винувата!.. – Ні, говорю, Омелян Ілліч, не зносити тобі голови! Повно пити, чуєш ти, повно! Інший раз, коли п’яний відвертаєш, на сходах будеш у мене ночувати. Не пущу!.. Вислухавши наказ, сидить мій Емеля день, іншої; на третій знову вшив. Чекаю – Пожду, не приходить! Уже я, зізнатися сказати, перетрусив, та й шкода мені стало. Що я зробив над ним! думаю. Залякав я його. Ну, куди він пішов тепер, бідолаха? пропаде, мабуть, господи бог мій! Ніч прийшла, не йде. Ранком вийшов я в покрову, дивлюся, а він у сінях почивати изволит. На приступочку голову поклав і лежить; окостенів від холоднечі зовсім. – Що ти, Емеля? Господь із тобою! Куди ти потрапив? – Так ви, энтого, Астафий Иваныч, гнівалися намедни, засмучуватися изволили й обіцялися в сінях мене спати покласти, так я, энтого, і не посмітив увійти, Астафий Иваныч, та й ліг отут… І злість і жалість взяли мене! – Так ти б, Омелян, хоч би інші які – небудь посади взяв, говорю. Чого сходи – те стерегти!.. – Так яку ж би іншу посаду, Астафий Иваныч? – Так хоч би ти, що пропит ти душу, говорю (зло мене таке взяло!), хоч би ти кравецькому – те мистецтву повыучился. Ишь у тебе шинель – те яка! Мало що в дырьях, так ти сходи нею метеш! взяв би хоч голку так дырья – те свої законопатив, як честь велить. Э – Эх, п’яний ти людина! Що ж, пан! і взяв він голку; адже я йому на сміх сказав, а він оробел та й візьми. Скинув шинелишку й почав нитку в голку всовувати. Я дивлюся на нього; ну, справа відоме, ока нагноились, почервоніли; руки тріпотять, хоч ти што! сунув, сунув – не всовується нитка; уже він як примигивался: і помусолит – те, і посучит у руках – немає! кинув, дивиться на мене… – Ну, Емеля, позичив ти мене! було б при людях, так голову зрізав би! Так адже я тобі, простій такій людині, на сміх, у докору сказав… Уже ступай, бог з тобою, від гріха! сиди так, так срамного справи не роби, по сходам не ночуй, мене не осоромлюй!.. – Так що ж мені роби