Аналіз вірша Тютчева «Останній катаклізм» – Тютчев Ф. І

Вірш «Останній катаклізм» складається всього з одного чотиривірша, тому може розглядатися як лірична мініатюра. Однак саме цей добуток є одним з найбільш значимих для всього творчості Ф. И. Тютчева, найбільше точно і ємко відбивають своєрідність художнього світогляду поета

З одного боку, перед нами знайомі тютчевские мотиви: «води», гроза, всесвітня катастрофа. З іншого боку, мовлення тут іде саме про «останню годину» природи – тобто про кінець усього земного, у результаті чого мир, по Тютчеву, повинен вернутися до своєї першооснови, божественному джерелу. Адже й саме слово «катаклізм» визначається як різкий перелом (у природі, суспільстві), руйнівний переворот, катастрофа й у перекладі із грецького (kataklysmos) означає «повінь», «потоп» (порівн. Біблійний «Всесвітній потоп»).

Тому «Останній катаклізм» – це не пророцтво про кінець світу, а символічне зображення можливості нового акту створення життя. Вода – улюблена природна стихія поета як символ життя, відродження, відновлення. Перед нами оригінальний варіант космогонічного міфу, «культу води», втіленого в ємній поетичній формі

Згадаємо також тютчевские вірша «Фонтан», «Хвиля й дума», «Потік згустився й тьмяніє…», «Божевілля». Якщо в цих добутках зображуються різні символічні стани води – «потік» і «ключ», то в «Останньому катаклізмі» мова йде саме про «води». Що позначає цей образ?

По – перше, води – гранично узагальнений символ постійного руху, всеперемагаючої мінливості, влади стихії. Не випадково це слово римується зі словом «природа» («природи – води»).

По – друге, це символ вічності, незмінності, безсмертя природи, таємниці мироустройства. Саме тому всесвітнім початком, протилежним «водам», виступає «божий лик». Саме «лик» – те, що приборкує стихію, упорядковує її рух, надає сліпий і безформному необхідний конкретний образ

Аналогічний мотив, що служить свого роду ключем до розуміння філософського змісту даного чотиривірша, є присутнім у ранньому вірші Тютчева «Урания»:

Безкрає море лежить під стопами,

И в світлої лазурі спокійних валів

З палаюче небо палає зірками,

Як у чистому серці – лик богів…

Як бачимо, тут органічно переплітаються ті ж образи неозорих вод («безкрає море») і віддзеркалюваного в них зоряного неба як «лику богів». Таким чином, на прикладі даного вірша ми переконуємося, що небо й вода, глибина й висота в тютчевском світосприйманні – гармонійно доповнюють один одного й нерозривно зв’язані протилежності

«Останній катаклізм» найбільше точно і яскраво розкриває читачеві тютчевское свідомість таємничої основи всякого життя, бачення глибинної суті речей, «божого лику» під зовнішнім «зримим» покривом буття

Ідея цієї божественної всеєдності й всесвітньої таємниці миру під зовнішнім «златотканим покривом» знаходить своє подальше втілення у вірші «День і ніч» (1839). Символ моря «як перекинутого неба» розвивається у віршах «Схід білів. Тура котилася…», «Лебідь», «Як океан объемлет куля земної…». А ще пізніше – в 1862 році поет назве «інстинктом пророчо сліпим» інтуїтивно – глибинне вміння людини «чуяти, чути води й у темній глибині земний» («Іншим дістався від природи…»).

Таким чином, вірш «Останній катаклізм» – яскрава ілюстрація світовідчування Тютчева: природа для нього – надзвичайно ємний і універсальний символ, що передає глибинний зміст філософських міркувань ліричного героя