Простір у романі “Ми” Євгенія Замятіна – Замятін Євгеній

Мир роману “Ми” Євгенія Замятіна, російського письменника, що стояв у джерел сатиричної антиутопії XX століття, суворий і похмурий. Це мир “нумеров”, а не особистостей, досконально у всім расчисленный величезний механізм Єдиної Держави з ідеально притертими “винтиками”. Расчислено дійсно все. Не тільки робочі годинники – всі сторони життя “нумеров” охоплені Державою, посекундно розписані в Годинної Скрижалі. Навіть мистецтво підлегле в цьому істинно казарменому майбутньому узкопрактическим цілям. “Просто смішно: усякий писав – про що йому вздумается… Тепер поезія – уже не безпардонний солов’їний свист: поезія – державна служба, поезія – корисність”.

Залишається тільки дивуватися гіркої прозорливості письменника, уже тоді, в 1920 – м, що поняли, як далеко може завести наше суспільство набиравшая всюди силу казарменность, оголошена чи ледве не вищою формою колективізму. “Красиво тільки розумної й корисне: машини, чоботи, формули, їжа й проч.” – і, оберігаючи свою машинну стерильність, Єдину Державу відгороджується Зеленою Стіною від миру дикого й неупорядкованого – “нерозумного, потворного миру дерев, птахів, тварин”. Цей раціоналізований “рай” жорстко оберігаємо від будь – яких, самих дрібних потрясінь: “Для того щоб викинути геть, що погнувся болт, у нас є митецька, важка рука Благодійника… є досвідчене око Хоронителів…” І є, додамо, дивовижна логіка придушення, властива будь – якому тоталітарному режиму: “Справжній лікар починає лікувати ще здорової людини, такого, який занедужає ще тільки завтра, післязавтра, через тиждень. Профілактика, так!..” Героєві – Оповідачеві, математикові Д – 503, випадає неможливе, абсолютно, здавалося б, немислиме в цьому світі (де “усякий з нумеров має право – як на сексуальний продукт – на будь – який нумер…”) щастя щирої любові. Укрившись у своїй прозорій скляній клітці, Д – 503 намагається повернути своїм думкам колишній стрункий порядок. Але марне – уже не видужати йому, “хвороба” його невиліковна. “Погано ваша справа! – говорить героєві знайомий лікар. – Очевидно, у вас утворилася душа…” І на довершення всього наш математик довідається, що його кохана I – 330 бере участь у підготовці повстання

Показовий діалог відбувається між ними – діалог, у який варто вслухатися повнимательнее: він багато чого відкриває нам у позиції автора. – Це немислимо! Це безглуздо! Невже тобі не ясно: те, що ви затіваєте, – це революція? – Так, революція! Чому ж це безглуздо? – Безглуздо – тому що революції не може бути. Тому що наша… наша революція була останньою. І більше ніяких революцій не може бути. Це відомо всякому… – А яку ж ти хочеш останню революцію? Останньої – ні, революції – нескінченні…” Воістину вони били тоді не в брову, а в око, ці “зашифровані у фантастику” слова, що звучали нечуваним блюзнірством для тих, хто був переконаний, що жовтень 1917 року остаточно й безповоротно визначив долю Росії

Фінал роману трагичен. Повстання подавлене, у чому побічно винуватий і Д – 503: його щоденник, відверті записи в ньому, природно, не вислизнули від недреманного ока Хоронителів. Сам Д – 503 піддадуть операції, у результаті якої в його мозку нейтралізований центр, що відає фантазією. І от уже вертається до нього готовність випробовувати сладостное відчуття “перемоги всіх над одним, суми – над одиницею”… Але й невдале повстання – факт, що змушує читача міцно засумніватися в казарменій довговічності Єдиної Держави