Короткий зміст “Будь здоровий, школяр” Окуджавы по главах

Моздокская степ. Іде війна з фашистською Німеччиною. Я – боєць, мінометник. Я москвич, мені вісімнадцять років, другий день на передовий, місяць в армії, і я несу командирові полку «дуже відповідальний пакет». Де цей командир – невідомо. А за невиконання завдання – розстріл

Хтось силою втягує мене в окоп. Пояснюють, що ще сто метрів, і я нарвався б на німців. Мене ведуть до командира полку. Той читає повідомлення й просить передати моєму командирові, щоб таких повідомлень більше не посилав. Я мрію про те, як прийду назад, доповім, нап’юся гарячого чаю, посплю – тепер я маю право

У нашій батареї Сашка Золотарьов, Коля Грінченко, Шонгин, Гургенидзе, командир взводу – молодший лейтенант Коропів. Колючи Грінченко, що б він не говорив, завжди «чарівно посміхається». Шонгин – «старий солдат». Він служив у всіх арміях під час всіх воєн, але жодного разу не вистрілив, жодного разу не був поранений. Гургенидзе – маленький грузин, на носі в нього завжди висить крапелька

Учора приходила Ніна, «гарна зв’язківка», вона замужем. «А ти зовсім ще малявка, так?» – запитала вона. Прийде Ніна чи сьогодні ні? От вона йде, поруч із нею незнайома зв’язківка. Раптом удалечині розрив. Хтось кричить: «Лягай!

» Я бачу, як Ніна повільно піднімається із брудного снігу, а та, інша, лежить нерухомо. Це перша наша міна. Я втратив ложку. Є чимсь

Їм кашу щепочкой. Ми йдемо в настання. «Що в тебе з долонями?

» – запитує старшина. Долоні мої в крові. «Це від мінних ящиків», – говорить Шонгин. Сашка Золотарьов робить на паличці карбу на згадку про загиблим. На паличці вже не залишилося місця

Я приходжу в штаб полку. «А в тебе ока гарні», – говорить Ніна. Від цих слів у мене за спиною виростають крила. «Я завтра прийду до тебе, ти мені подобаєшся», – говорю я. «Я многим подобаюся, тут адже крім мене нікого й ні», – відповідає вона. Ми міняємо позиції

Їдемо на машині. Іде сніг навпіл з дощем. Ніч. Ми зупиняємося й стукаємося в якусь хату

Господарка впускає нас. Усіх укладаються спати. «Лізь до мене», – говорить із грубки тихий голос. «А ти хто?» – запитую я. «Марія Андріївна». Їй шістнадцять років. «Іди ближче», – говорить вона. «Пусти», – говорю я. «Ну й валися на свою крамницю, раз тобі з людьми тісно».

Наступного дня ранить Гургенизде. «Попадалься», – смутно посміхається він. Його відправляють у госпіталь. Сашка Золотарьов довідається, що неподалік коштують машини із крупою, а водії сплять. «Непогано б нам по казанку відсипати», – говорить Сашка й іде до машин. На інший день комбат лає Сашку за злодійство

Я говорю, що Сашка всім роздав, а сам думаю, де він був, цей комбат, коли ми під радгоспом № 3 перший бій приймали. В училище по режиму харчувався. Я згадую, як на останніх комсомольських зборах, коли хлопчики один за іншим клялися загинути за Батьківщину, Женя, що я любив тоді, сказала: «Мені жаль вас, хлопчики

Війні потрібні мовчазні, хмурі солдати. Не треба шуміти». – «А ти?» – крикнув хтось. «Я теж піду

Тільки не буду кричати й розпинатися». Ми – Коропів, старшина, Сашка Золотарьов і я – відправляємося на базу армії за мінометами. Ми їдемо в полуторці. По дорозі нам зустрічається дівчина в погонах старшини. Її кличуть Маша

Вона просить підвезти її в тил. Ми зупиняємося на нічліг у селі. Господарка нашого будинку дуже схожа на мою маму. Вона годує нас пирогом з наших сухарів, наливає спирту, щоб ми зігрілися

Ми лягаємо спати. З ранку сідаємо в машину. Ми вертаємося в штаб дивізії. Я зустрічаю Ніну

«У гості приїхав?» – запитує вона. «Тебе шукав», – відповідаю я. «Ах ти мій дорогою… От дружок теперішній. Не забув, значить?» – говорить вона. Ми обідаємо з Ніною в штабній їдальні

Говоримо про те, що було до війни, що от посередині війни в нас побачення, що я буду чекати на неї листів. Ми виходимо з їдальні. Я касаюсь її плеча. Вона ласкаво відводить мою руку. «Не треба, – говорить вона, – так краще».

Вона цілує мене в чоло й біжить у заметіль, що почалася. Ми одержуємо американський бронетранспортер. Ми їдемо на ньому й веземо бочку вина – на всю батарею. Ми вирішуємо спробувати вина

Воно ллється в казанки по шлангу для бензину й пахне бензином. Випивши, Сашка Золотарьов починає плакати й згадувати свою Клаву. Машина йде вперед.

Назустріч нам біжить фігура. Це солдат. Він говорить, що «хлопців кулями побило», сімох. У живі залишилося двоє

Ми допомагаємо їм ховати вбитих. Іде бій. Раптово мене вдаряє в бік, але я живий, тільки в роті земля. Це не мене вбили, убили Шонгина.

Сашка приносить зв’язку німецьких алюмінієвих ложок, але я чомусь не можу ними є. «Рама» балується», – говорить Коля. Я почуваю біль у нозі, ліве стегно в крові. Мене ранило!

Як же так – не бою, нічого. Мене відвозять у медсанбат. Сестра просить у мене документи. Я дістаю їх з кишені. Слідом за ними випадає ложка

На ній видряпано «Шонгин». І коли я встиг неї підібрати? От і пам’ять Ошонгине.

У барак вносять нових поранених. Один з них злий, з мінометної. Він говорить, що всі наші вбито: і Коля, і Сашка, і комбат. Він залишився один. «Брешеш ти всі», – кричу я. «Бреше він», – говорить хтось. «Ти не слухай, – говорить сестра

– Він адже сам не свій». – «Наші вперед ідуть», – говорю я. Мені хочеться плакати й не від горя. Плач. У тебе безпечна рана, школяр

Ти ще поживеш