Образи ватажків гайдамацького руху в поемі Т. Шевченка «Гайдамаки»
Гортати криваві сторінки історії, судити про те, чому сам не був очевидцем, — справа гірка і не проста. Але могутній поетичний талант Тараса Шевченка сягав у минуле та охоплював все, що так чи інакше торкалося долі України. Тому й події часів гайдамаччини, зокрема легендарне повстання, відоме під назвою Коліївщина, не могли залишитися поза увагою поета. Так зародився знаменитий твір «Гайдамаки».
Шевченко — не історик за фахом, тому не фіксував з науковою точністю історичні дати та події. Як митець він висловив свій погляд на історію України, і цей погляд є неповторною картиною історичного світорозуміння. Він пропустив через власне серце і розум давні й тривожні для України події, дав у віршованих рядках яскраві картини історичної долі своєї землі.
Бачення молодим Шевченком тих трагічних днів — це світовідчуття поета-романтика. Тому образи ватажків повстання Ґонти і Залізняка — романтизовані й гіперболізовані постаті, а не реальні учасники подій. Але навіть вимисел у розділі «Гонта в Умані» про вбивство Гонтою своїх дітей відіграє важливу роль. Цей випадок завершує картину величезного народного болю, який відчувається в кожному рядку поеми. Ріки крові, про які весь час пише поет, — це ще й данина народному баченню тих подій.
Із Максимом Залізняком ми зустрічаємося вперше, слухаючи пісню кобзаря, де його образ опоетизований народною традицією. Ця пісня визнає заслуги безстрашного ватажка в боротьбі з «ляхами», ставить його в один ряд з гетьманами та народними героями:
Літа орел, літа сизий
Попід небесами;
Ґуля Максим, ґуля батько
Степами-лісами.
Героїчне минуле було для Шевченка образом вчорашнього дня, такого яскравого на фоні сьогодення. Поет співає реквієм тим життям, котрі покладені на вівтар свободи, він оспівує не різню, а волю до перемоги доведених до відчаю людей... Виходячи з історичного вступу «Інтродукція», ми розуміємо це старозавітне «око за око, зуб за зуб», бо конфедерати все руйнували, «мордували, церквами топили...».
Тож не дивно, що переповнилась чаша народного терпіння і освячені ножі загуляли по Україні. Гайдамацький рух стає всенародним. Головного героя поеми Ярему вводить у товариство сам Залізняк, і Ярема стає його соратником. Образ Залізняка, створений Шевченком, — це уособлення ненависті, яка б'є через край.
Вінчає це масове божевілля вже згадувана сцена вбивства Гонтою своїх дітей. Уманський сотник був одружений з католичкою, і діти його — також католики. Ксьондз-єзуїт приводить його дітей, щоб апелювати до почуттів Гонги. Але ідея боротьби пожирає батьківський інстинкт. Він зрікається їх заради того, щоб гайдамацькі маси не відступилися від нього, свого ватажка, і фанатично вірили у святість цієї великої різанини, цієї помсти.
За сліпою ненавистю пробивається батьківський біль, коли під час бенкету Гонта йде ховати дітей, прикрити землею козацьке тіло:
Тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать!
Праведнії зорі!
Сховайтесь за хмару:
я вас не займав.
Я дітей зарізав!..
Горе мені, горе!
Чогось більш неприродного і нелюдського, чогось трагічнішого і неймовірнішого від цього моторошного вчинку не можна собі уявити. Гуманізм в «Гайдамаках» не присутній у стосунках між людьми, навіть між соратниками. Коли Ярема хоче визволити Оксану і просить напасти на конфедератів пізніше, Гонта відповідає: «Найдеш іншу».
Образи ватажків повстання піднесені та величні, вони є носіями всенародного почуття. Але Шевченко дає зрозуміти, що Коліївщина — не так вина гайдамаків, як їхня трагедія. Вічна трагедія народу, доведеного до розпачу і до люті безконечними утисками і знущаннями.
Шевченко — не історик за фахом, тому не фіксував з науковою точністю історичні дати та події. Як митець він висловив свій погляд на історію України, і цей погляд є неповторною картиною історичного світорозуміння. Він пропустив через власне серце і розум давні й тривожні для України події, дав у віршованих рядках яскраві картини історичної долі своєї землі.
Бачення молодим Шевченком тих трагічних днів — це світовідчуття поета-романтика. Тому образи ватажків повстання Ґонти і Залізняка — романтизовані й гіперболізовані постаті, а не реальні учасники подій. Але навіть вимисел у розділі «Гонта в Умані» про вбивство Гонтою своїх дітей відіграє важливу роль. Цей випадок завершує картину величезного народного болю, який відчувається в кожному рядку поеми. Ріки крові, про які весь час пише поет, — це ще й данина народному баченню тих подій.
Із Максимом Залізняком ми зустрічаємося вперше, слухаючи пісню кобзаря, де його образ опоетизований народною традицією. Ця пісня визнає заслуги безстрашного ватажка в боротьбі з «ляхами», ставить його в один ряд з гетьманами та народними героями:
Літа орел, літа сизий
Попід небесами;
Ґуля Максим, ґуля батько
Степами-лісами.
Героїчне минуле було для Шевченка образом вчорашнього дня, такого яскравого на фоні сьогодення. Поет співає реквієм тим життям, котрі покладені на вівтар свободи, він оспівує не різню, а волю до перемоги доведених до відчаю людей... Виходячи з історичного вступу «Інтродукція», ми розуміємо це старозавітне «око за око, зуб за зуб», бо конфедерати все руйнували, «мордували, церквами топили...».
Тож не дивно, що переповнилась чаша народного терпіння і освячені ножі загуляли по Україні. Гайдамацький рух стає всенародним. Головного героя поеми Ярему вводить у товариство сам Залізняк, і Ярема стає його соратником. Образ Залізняка, створений Шевченком, — це уособлення ненависті, яка б'є через край.
Вінчає це масове божевілля вже згадувана сцена вбивства Гонтою своїх дітей. Уманський сотник був одружений з католичкою, і діти його — також католики. Ксьондз-єзуїт приводить його дітей, щоб апелювати до почуттів Гонги. Але ідея боротьби пожирає батьківський інстинкт. Він зрікається їх заради того, щоб гайдамацькі маси не відступилися від нього, свого ватажка, і фанатично вірили у святість цієї великої різанини, цієї помсти.
За сліпою ненавистю пробивається батьківський біль, коли під час бенкету Гонта йде ховати дітей, прикрити землею козацьке тіло:
Тяжко мені жить!
Тяжко мені плакать!
Праведнії зорі!
Сховайтесь за хмару:
я вас не займав.
Я дітей зарізав!..
Горе мені, горе!
Чогось більш неприродного і нелюдського, чогось трагічнішого і неймовірнішого від цього моторошного вчинку не можна собі уявити. Гуманізм в «Гайдамаках» не присутній у стосунках між людьми, навіть між соратниками. Коли Ярема хоче визволити Оксану і просить напасти на конфедератів пізніше, Гонта відповідає: «Найдеш іншу».
Образи ватажків повстання піднесені та величні, вони є носіями всенародного почуття. Але Шевченко дає зрозуміти, що Коліївщина — не так вина гайдамаків, як їхня трагедія. Вічна трагедія народу, доведеного до розпачу і до люті безконечними утисками і знущаннями.
