Дуель Печорина із Грушницким (аналіз епізоду із глави «Князівна Мері» роману Лермонтова «Герой нашого часу») – Лермонтов Михайло
Грушницкий – представник цілого розряду людей – по вираженню Бєлінського, – ім’я загальне. Він із числа тих, які, на думку Лермонтова, носять модну маску зневірених людей
Влучну характеристику Грушницкому дає Печорин. Він, за його словами, позер, що видає себе за романтичного героя. «Його ціль – зробитися героєм роману», говорить він «пишними фразами, важливо драпіруючи в незвичайні почуття, піднесені страсті й виняткові страждання. Робити ефект – його насолода».
З одного боку, Грушницкий – реальний і досить розповсюджений життєвий тип, з інший же – це до межі «овнешненный» двійник Печорина. Чим більше між ними зовнішньої подібності, тим разючіше їхня внутрішня полярність. Якщо Печорин – особа, то Грушницкий – личина. Саме тому так непримиренно ставиться Печорин Кгрушницкому.
Грушницкий по своїй натурі дрібний і заздрий; він не може простити Печорину того, що той зрозумів його сутність; він здатний на будь – яку підлість, здатний завдати удару ножем у спину. Печорин це передчуває й пише у своєму щоденнику: «Я його так само не люблю: я почуваю, що ми коли?нибудь із ним зштовхнемося на вузькій дорозі, і одному з нас несдобровать».
Печорин послідовно й невблаганно позбавляє Грушницкого його павиного вбрання, знімає з його взяту напрокат трагічну мантію, ставлячи в істинно трагічну ситуацію, щоб «докопатися» до його щиросердечного ядра, розбудити в ньому людський початок. При цьому Печорин не дає собі ні найменших переваг в организуемых їм життєвих «сюжетах», що вимагають від нього, як і від його партнерів, максимальної напруги духовних і фізичних сил. У дуелі із Грушницким він навмисно ставить себе в більше складні й небезпечні умови, прагнучи до об’єктивності результатів свого смертельного експерименту, у якому ризикує життям не менше, а більше супротивника. Шляхетність сполучається з нещадністю: «Я зважився, – говорить він по ходу їх дуельного й щиросердечного двобою, – надати всі вигоди Грушницкому; я вирішив випробувати його; у душі його могла прокинутися іскра великодушності й тоді все влаштувалося б до кращого…»… Однак відразу він справедливо зауважує: «Але самолюбство й слабість характеру повинні були тріумфувати!» Здавалося б, Печорин тут не сумнівається: характер людини – це і є його доля. Печорину важливо, щоб вибір був зроблений гранично вільно, із внутрішніх, а не із зовнішніх спонукань і мотивів. Створюючи по своїй волі екстремальні прикордонні ситуації, Печорин не втручається в прийняття людиною рішення, надаючи йому можливість абсолютно вільного морального вибору, хоча зовсім не байдужний до результатів. Так він зауважує: «я із трепетом чекав відповідь Грушницкого,…Якщо б Грушницкий не погодився, я кинувся б йому на шию». Це право вільного вибору він багато разів надавав по ходу дуелі Грушницкому: «Тепер він повинен був вистрілити на повітря, або зробиться вбивцею, або, нарешті, залишить свій підлий задум і піддасться із мною однакової небезпеки». Але Грушницкий всі?таки вистрілила: «куля подряпала мені коліно» – коментує Печорин. Тепер відповідний удар за ним. І він нещадно вбиває супротивника. Закривавлений труп Грушницкого скачується в прірву. Але перемога не доставляє ніякої радості Григорію, світло мерхне в його очах: «Сонце здавалося мені тускло, промені його мене не гріли».