Короткий зміст Записки мисливця: Два поміщики Тургенєв И. З

Два поміщики, люди поважні, добромисні, шановні.

Один з них відставний генерал – майор В’ячеслав Илларионович Хвалынский. Високий, колись стрункий, він небагато постарів і обрюзг, але ще «виступає жваво, сміється лунко, позвякивает шпорами, крутить вуси».

У нього є деякі чудності. Розмовляючи «із дворянами небагатими або нечиновными», він якось по^ – особливому на них дивиться, якось інакше вимовляє слова. Не може з ними спілкуватися, як з рівними собі. А вуж з людьми, «вартими на нижчих щаблях суспільства, він обходиться ще дивніше: зовсім на них не дивиться. Зате „с губернатором або яким – небудь чиновным особою“ дуже милий: „и посміхається – те він, і головою киває, і в очі – те їм дивиться – медом так від нього й несе…“.

На війні генерал не бував, замолоду служив „адъютантом у якоїсь значної особи“ і, як видно, догоджав. До того ж, скупий, „жила страшний“ і „ужасный мисливець до прекрасної підлоги“. Живе один, дотепер ще вважається нареченим, зате в нього ключниця видна, ошатна, років 35 – ти. Читає він мало, „даром слова“ не володіє й довгих розмов уникає. „перед особами вищими Хвалынский здебільшого мовчить, а до осіб нижчим, котрих, очевидно, нехтує,.. тримає мовлення уривчасті й різкі“: „это, однак, ви пус – тя – ки говорите“ або: „вы повинні, однак же, знати, з ким маєте справу“…

Від звання проводиря дворянства „по скнарості“ відмовляється. Пояснює він це тим, що „решился присвятити своє дозвілля самоті“. Загалом, як видно, тип, м’яко говорячи, малосимпатичний: фарисей, хам, пройдисвіт і т.п.

Другий поміщик, Мардарий Аполлоныч Стегунов – дідок низенький, пухленький, лисий, з подвійним підборіддям, м’якими ручками й чималим черевцем. Він великий хлібосол і баляндрасник; живе, як говориться, собі на втіху; зиму й літо ходить у смугастому шлафроке на ваті. В одному він тільки зійшовся з генералом Хвалынским: він теж холостяк».

Займається він «своїм именьем досить поверхово». Із кріпаками звертається безцеремонно, «по – старому». Його головний принцип: «коли пана – так пан, а коли мужик – так мужик».

Він сидів на балконі з гостем, автором «Записок», пив чай, але раптом зупинився, прислухався: «звук мірних і частих ударів» лунав «у напрямку стайні». Патріархальний дідок «вимовив з найдобрішою посмішкою: « Чюки – Чюки – Чюк! Чюки – Чюк! Чюки – чюк!»

« – Це що таке? – запитав я зі здивуванням.

– А там, за моїм наказом, пустунчика карають… Васю – буфетника изволите знати?

– Якого Васю?

– Так от, що намедни за обідом нам служив».

«Проїжджаючи через село, побачив я буфетника Васю. Він ішов по вулиці й гриз горіхи. Я велів кучерям зупинити коней і підкликав його.

– Що, брат, тебе сьогодні покарали? – запитав я його.

– А ви почім знаєте? – відповів Вася.

– Мені твій пан казав.

– Сам пан?

– За що ж він тебе велів покарати?

– А поделом, панотець, поделом. У нас по дрібницях не карають; такого заведенья в нас немає – ни – ни. У нас пан не такої; у нас пан… такого пана в цілій губернії не знайдеш.

У нас пан не такої; у нас пан… такого пана в цілій губернії не знайдеш.

– Пішов! – сказав я кучерям. „вот вона, стара – те Русь!“ – думав я по дорозі назад».

Будь – яка форма рабства надовго, на століття розбещує душі рабів і панів. Ще довго, сторіччями Васько буфетник і його (уже більше вільні) нащадки будуть боготворити своїх кумирів, схилятися перед лжепророками, довірливо повторювати викликані кимсь лже – ідеї, повільно й болісно з ними розстаючись.

И це все не тільки на Русі. Як її не відгороджуй від іншого, досить страшного миру, Царство Боже не побудуєш в одній, окремо взятій країні. «Царство Боже не прийде примітним образом – воно усередині нас».