Аналіз елегії В. А. Жуковського “Море” – Жуковський У. А

Елегія була написана в 1822 році й з’явилася для російського читацького суспільства ковтком свіжого повітря. Романтичні добутки визначали відношення людей до життя, тому можна сказати, що елегія мало народне, просвітительське значення й що провідником всіх нововведень і чудес романтизму в Росії з’явився Жуковський

Його лірика 1815 – 1824 років має на увазі перевага релігійних мотивів (море в цьому добутку тягнеться до неба, тобто до Бога). Скорбота й страждання трактуються як невід’ємні атрибути земного буття («Коли ж сбираются темні хмари…» – море упокорилося із цим явищем і під час випробувань прагне вгору й уповає на бога), а сподівання на загробне воздаяние сполучено з ідеалами жертовності й самозречення

У творі Жуковського море персоніфікується й стає співрозмовником ліричного героя. Міркуючи про негоди моря, герой відкриває читачеві завісу таємниці своєї власної душі. Ліричного героя хвилюють взаємини двох безодень (морські й небесної), тобто взаємини людей з Богом. Використовуючи прийом метафори, Жуковський міркує на філософські теми про життя моря, насправді, маючи на увазі людей і їх життя

Для поета безперечно: люди нерозривно пов’язані з Богом, у чималому ступені залежні від нього. Море нудиться в «земній неволі» і має можливість лише прагнути до нього своєю душею, на думку Жуковського, це шлях кожного віруючої людини – прагнення до возз’єднання з Богом, до високого ідеалу загробного життя. У цій елегії ліричний герой одночасно є й автором добутку, тому всі почуття й хвилювання поета можуть бути перенесені на ліричного героя

У романтизмі існує й спостерігається особливе відношення до природи, побожний трепет перед нею. Це можна помітити у вірші «Море». Для Жуковського мир природи – таємниця, і ціль вірша – розгадати її. Усе романтики, у тому числі й Жуковський, сходилися в думці, що в природі, і тільки в ній, розчиняється божественний початок, через спілкування з нею можна стикнутися із загробним миром, тобто зі своїм ідеалом, з межею своїх мріянь; проникнувши в надра природи, можна пізнати таємницю буття. Образ природи, як і образ неба, є відбиттям Бога в земному світі

Загальний настрій усього вірша можна назвати смутним, але Жуковський не жалує море, або людей, він намагається донести до них своє, що прийшло до нього з досвідом розуміння життя. Поет, як і ліричний герой, схиляється, тріпотить перед могутністю природи. Він проникнув у її надра, зрозумів таємницю світобудови, але нічого, крім розчарування, глибокого й невикорінного, йому це не далося

Навіть сучасники Жуковського розуміли його значення для російської літератури, і В. Г.Бєлінський писав про його романтичні добутки й про нього самому: «Від урочистих од у публіки вже заклало вуха, і вона зробилася глуха для них. Усі чекали чогось нового. Тоді з’явився Жуковський».