«А я так мало, небагато просив у Бога...» (Т. Шевченко)
Побутує така думка, що видатні митці обов'язково нещасливі в інтимних стосунках і що начебто це закономірно і навіть необхідно для того, щоб вони були видатними. Дивовижно, але є велика кількість прикладів на підтвердження цієї теорії. Доля Тараса Шевченка також не заперечує її. Але, мабуть, у цьому, як і в багатьох інших випадках, все не так просто, як видається на перший погляд прихильникам подібного спрощування причинно-наслідкових зв'язків.
Титулований народним співцем, Кобзарем, Шевченко і справді все життя виглядав її, свою Долю, свою Єдину у світі. Але його чекання було приречене, здається, ще тоді, коли його імовірна обраниця «помандрувала ... в поход за москалями та й пропала». Дитяче кохання до Оксани Коваленко, мабуть, супроводжувало поета протягом усього його життя. Але от дивна річ: він ніколи не дорікав їй, не осуджував, не проклинав. Історія Оксани стала у його творчості гіркою притчею, сповненою болем за змарновану долю не одної української дівчини. Особисте під його палким пером виросло до загального. Може, і в цьому причина його невдач у стосунках з жінками. І для аристократки Варвари Рєпніної, і для колишньої кріпачки Ликерії Полусмакової однаково незбагненним був цей чоловік: ні пан, ні мужик, однаковою мірою народний речник і сумний самітник.
Як би там не було, але роки минали, а він, всенародний улюбленець, не міг дочекатися любові від одної-єдиної жінки. І поволі такі цілком зрозумілі кожному речі, як прагнення затишного дому, сім'ї, розуміння, кохання, потреба батьківства і родини перетворилися у творчості Шевченка на поетичний ідеал:
І досі сниться: під горою,
Меж вербами та над водою,
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
І досі сниться: вийшла з хати
Веселая, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя,
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки, і годує,
І спать несе...
І чим далі бігли Шевченкові літа до схилу, тим безнадійніше ці чудесні картини наближалися до витворів поетичної уяви, оповитих смутком і болем нездійсненного:
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати...
І врешті, незадовго до смерті, хворий, одинокий поет розуміє, що забере ці нехитрі мрії про сімейне щастя із собою. У Вічність.
Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насаджу...
«А я так мало, небагато благав у Бога. Тілько хату, одну хатиночку в гаю, та дві тополі коло неї, та безталанную мою, мою Оксаночку...» Не зовсім так. Незмірно частіше і полум'яніше він просив у Бога талану не для себе, а для всієї своєї України. Нею і для неї жив. За неї й молився. ...Мабуть, у меншому проханні було відмовлено... Чи в обох? Чекали відповіді й чекаємо. Проте знаємо одне: якщо ми ще досі є народом і сподіваємося утвердження державності, то, певно, в цьому підмогою нам є й Шевченкова пристрасна молитва. За здійснення наших мрій.
Титулований народним співцем, Кобзарем, Шевченко і справді все життя виглядав її, свою Долю, свою Єдину у світі. Але його чекання було приречене, здається, ще тоді, коли його імовірна обраниця «помандрувала ... в поход за москалями та й пропала». Дитяче кохання до Оксани Коваленко, мабуть, супроводжувало поета протягом усього його життя. Але от дивна річ: він ніколи не дорікав їй, не осуджував, не проклинав. Історія Оксани стала у його творчості гіркою притчею, сповненою болем за змарновану долю не одної української дівчини. Особисте під його палким пером виросло до загального. Може, і в цьому причина його невдач у стосунках з жінками. І для аристократки Варвари Рєпніної, і для колишньої кріпачки Ликерії Полусмакової однаково незбагненним був цей чоловік: ні пан, ні мужик, однаковою мірою народний речник і сумний самітник.
Як би там не було, але роки минали, а він, всенародний улюбленець, не міг дочекатися любові від одної-єдиної жінки. І поволі такі цілком зрозумілі кожному речі, як прагнення затишного дому, сім'ї, розуміння, кохання, потреба батьківства і родини перетворилися у творчості Шевченка на поетичний ідеал:
І досі сниться: під горою,
Меж вербами та над водою,
Біленька хаточка. Сидить
Неначе й досі сивий дід
Коло хатиночки і бавить
Хорошеє та кучеряве
Своє маленькеє внуча.
І досі сниться: вийшла з хати
Веселая, сміючись, мати,
Цілує діда і дитя,
Аж тричі весело цілує,
Прийма на руки, і годує,
І спать несе...
І чим далі бігли Шевченкові літа до схилу, тим безнадійніше ці чудесні картини наближалися до витворів поетичної уяви, оповитих смутком і болем нездійсненного:
Та в одині-самотині
В садочку буду спочивати.
Присняться діточки мені,
Веселая присниться мати...
І врешті, незадовго до смерті, хворий, одинокий поет розуміє, що забере ці нехитрі мрії про сімейне щастя із собою. У Вічність.
Та як буду здужать,
То над самим Флегетоном
Або над Стіксом, у раю,
Неначе над Дніпром широким
В гаю — предвічному гаю,
Поставлю хаточку, садочок
Кругом хатини насаджу...
«А я так мало, небагато благав у Бога. Тілько хату, одну хатиночку в гаю, та дві тополі коло неї, та безталанную мою, мою Оксаночку...» Не зовсім так. Незмірно частіше і полум'яніше він просив у Бога талану не для себе, а для всієї своєї України. Нею і для неї жив. За неї й молився. ...Мабуть, у меншому проханні було відмовлено... Чи в обох? Чекали відповіді й чекаємо. Проте знаємо одне: якщо ми ще досі є народом і сподіваємося утвердження державності, то, певно, в цьому підмогою нам є й Шевченкова пристрасна молитва. За здійснення наших мрій.
