Роль пейзажу в розповіді Горького «Челкаш» – Горький Максим

Розповіді М. Горького початку 90 – х років XIX століття присвячені проблемам людських взаємин. Автор шукає свого позитивного героя, шляхи зміни сучасного суспільства, спостерігає життя Росії. Але й природі в його розповідях приділяється значне місце

У розповіді «Челкаш» пейзаж відіграє роль обрамлення – їм починається й закінчується дія

На початку розповіді зображений пейзаж індустріальний – море в порту. Він робить сумовите враження: «потемніле від пилу» небо мутно, хвилі моря заковані в граніт, «подавлені», «б’ються й нарікають», вони забруднені різним мотлохом. Лунають різні звуки: дзенькіт ланцюгів, гуркіт вагонів, «металевий крик залізних аркушів», стукіт, деренчання, свистки, лементи. Всі ці звуки дисгармонійні, це «оглушлива музика трудового дня». Порт автор називає «жагучим гімном Меркурієві» – богові торгівлі. І люди на тлі цього пейзажу «смішні й жалюгідні», як раби того, що створено їхньою працею. Таким чином, цей пейзаж розкриває нам, як велич і краса природи придушуються діяльністю людини

Наступний опис пейзажу даний автором як додаткова риса до характеру героя. Челкаш, людина вільний від умовностей суспільства, від влади грошей, власності, без родини й рідних корінь, «любив море». Воно те саме що його незалежна душа. «Його кипуча, нервова натура, жадібна на враження, ніколи не пересичувалася спогляданням цієї темної широти, безкрайньої, вільної й потужної». Море «вливає в душу людини спокій», народжує в ній могутні мрії… На відміну від Челкаша Гаврило боїться моря. Його лякає відсутність ґрунту під ногами, його не радує краса нічного моря, вогні прожекторів – він виконаний страху. Пейзаж у цьому епізоді підкреслює різниця характерів героїв, підсилює змістовність образів

Пейзажем також завершується оповідання. Море розігралося, «глухо нарікало, хвилі билися об берег скажено й гнівно». Трагедія людей підкреслена напруженим наростанням бури, шторму, коли дощ лив як із цебра, і все обкутано мглою. «Море вило, шпурляло більші важкі хвилі на прибережний пісок… вітер ревів… Всі навкруги наповнювалося виттям, ревінням, гулом. За дощем не видно було ні моря, ні неба». І дощ змиває сліди крові на піску, змиває сліди людей і сльози. Людські страсті крейди, незначні, минущі. Стихія природи вічна, наповнена міццю й величчю

Пейзаж у Горького протипоставленийі життя людей, і це порівняння не на користь людського суспільства