Два народи — дві героїні (Наташа Ростова і Скарлет О’Хара)

Романи Л. М. Толстого і Маргарет Мітчелл навряд чи можна порівнювати за глибиною змісту, масштабу піднятих проблем. Вони і написані в різний час: роман Толстого створювався в середині XIX століття, а “Віднесені вітром” — у XX столітті. І задуми в письменників були різні. Толстой, задумавши писати історію одного з декабристів, урешті-решт створив роман про події 1812 року, а справжнім героєм тут став російський народ. Наташа Ростова — всього лише одна з його представників, яка увібрала в себе головні риси російського характеру. Роман Маргарет Мітчелл — роман про виживання в складну епоху Громадянської війни 1861— 1865 років і в післявоєнні роки становлення американської держави.

Але так трапилося, що героїні обох романів сприймаються як символи національних характерів. І цим вони цікаві. Сама Маргарет Мітчелл була здивована популярністю своєї героїні серед співвітчизників: “Я знаходжу безглуздим і смішним, що місс О’Хара стала чимось на кшталт національної героїні, я думаю, що не дуже кепсько для морального і розумового стану нації”. Але Скарлет йшла країною, як тріумфатор, у ній угадували щось рідне, суто американське. Вона вміла за себе постояти, вона завжди піднімалася після поразок, знаходила вихід з будь-яких ситуацій. Стара негритянка говорить про неї: “Micс Скарлет усе може стерпіти, що Господь пошле, тому що їй уже багато випробувань було послано”. Зовнішня привабливість Скарлет, рішучість і незламна сміливість — усі ці риси робили героїню гідною поклоніння. Чим же лякала її “матір” популярність героїні? У самому англійському звучанні імені Скарлет є і червона квітка, на зразок нашого горицвіту, і хвороба (що збереглася в російській назві — скарлатина). її ім’я поєднало в собі ідеал і порок, ставши точним відображенням характеру. У Скарлет приваблює жага життя, сильний і гострий розум, спрямований на подолання будь-яких перешкод. Уміння перемагати їх — найбільш приваблива риса Скарлет, дуже близька тим, хто мріяв затвердитися в новій Америці. Але у світі практичного інтересу неможливо не розгубити внутрішніх цінностей, духовної культури.

Героїня Мітчелл залишає турботу про духовність до кращих часів, тому що не можна бути леді, не маючи грошей. І добування їх стає для Скарлет головною метою, заради якої можна переступити через усіх. А потім уже “вона зможе бути доброю і м’якою, якою була Еллін, і буде переживати за інших і думати про дотримання пристойностей…” Улюблений вираз Скарлет: “Я про це подумаю завтра…” Так з дня на день жене вона від себе думки про совість, мораль, про духовність і правила пристойності. Поки нарешті Ретт Батлер не поставить “діагноз”: “Ми обоє негідники”. Але Скарлет ніколи про це думати, вона не може витрачати ні сил ні часу на самоаналіз і докори сумління, на пошуки істини і сенсу життя, коли в неї є конкретна мета: “Завтра я знайду спосіб повернути Ретта”. Так закінчується роман “Віднесені вітром”. Який іменник пропущений у назві? Ілюзії? Сумніви? Духовні цінності? Швидше, — усе, що заважає в боротьбі за виживання, а потім за процвітання.

Можливо, тому, що героїні Толстого, Наташі Ростовій, російській аристократці, графині за народженням і вихованням, не доводилося боротися за місце під сонцем, у її житті духовні цінності займають набагато більше місця? У пору випробувань для всього народу, під час відступу з Москви вона наказує звільнити вози для поранених, не задумуючись, скидає з них скрині з майном, із сімейними реліквіями й останніми цінностями сімейства, що руйнується. Скарлет під час війни теж рятує дружину Ешлі і новонародженого. Але нею керує корислива думка про те, що скаже її коханий Ешлі, якщо вона не зуміє врятувати його близьких. Вона вміє розраховувати, бачити свою вигоду завжди і в усьому. Наташа — безкорислива і щира. Вона вся — вихор почуттів, емоцій. З’явившись у романі “ненавмисно, з нерозрахованого розбігу”, вона так і буде чинити все життя, і ми будемо любити її за цю безкорисливість учинків, за прагнення відчувати за усіх, за жагуче бажання жити і брати участь у всьому. У світі Наташі Ростової значне місце посідають люди, їх страждання, їх радощі. Вона вміє розуміти і любити їх. Вже в п’ятнадцять років вона ставить собі запитання, які Скарлет відкладає “на завтра”: що шляхетно, що ні, як можна і як не можна чинити. І, помиляючись, жорстоко страждає. Хоча їй теж понад усе на світі хотілося бути щасливою.

Сам Толстой бачить у своїй героїні втілення російського характеру: “Де, як, коли всотала в себе з того російського повітря, яким вона дихала, — ця графинечка, вихована емігранткою-францужеикою, — цей дух, відкіль взяла вона ці прийоми?..” Ця тоненька графиня в шовку й оксамиті “уміла зрозуміти все те, що було й в Онисії, і в батькові Онисії, і в тітці, і в матері, і у всякій російській людині”. Два народи — дві героїні. Наташа Ростова і Скарлет О’Хара при всій своїй неповторній індивідуальності ввібрали в себе характерні риси свого народу. У їх національній колоритності джерела їхньої відмінності і причина інтересу до них читачів того й іншого народу.