«Сьогодення зло… ходить завжди на милицях чесноти» (По романі Лермонтова «Герой нашого часу») – Лермонтов Михайло

У романі М. Ю. Лермонтова «Герой нашого часу» – Григори Олександрович Печорин ставить запитання: «Невже зло так привабливо?» Він задає це питання самому собі, міркуючи про себе, своєму поколінні, після чого доходить висновку, що привабливість зла – хвороба свого століття. Такий парадоксальний висновок мимоволі викликає міркування: як може бути привабливим зло? І отут мимоволі пригадуються слова про те, що «благими намірами вимощена дорога в пекло» або слова М. М. Пришвіна про те, що «сьогодення зло … завжди ходить на милицях чесноти…». От і виходить, що при всьому своєму полярному розходженні Добро й Зло завжди присутнє поруч.

Іноді вони стають частиною людини, як це й відбувається з Печориным. Завдяки складній композиції роману «Герой нашого часу» у п’яти складових частинах герой показаний з різних ракурсів, що особливо підкреслює його неординарність і складність натури. Печорин нікому не бажає зла, але мимоволі його робить щораз, коли йому здається, що він робить добро. Неможливо представити, щоб блискучий офіцер, потомствений дворянин, побачивши вперше юну дочку «мирного» горянського князя, побажав би їй зла. Звичайно ж, немає. Печорин у глибині душі був упевнений, що зробить Бэлу щасливої. Адже йому було досить навіть швидкого погляду, щоб зрозуміти особливості кавказького побуту, строгість виховання, помірність. Правда, йому незабаром знудила ця любовна гра, і все закінчилося смертю Бэлы. Втративши Бэлу, Печорин зізнався, що сам не знає, «дурень я або лиходій; …але те вірно, що я також дуже жалюгідний».

Добро й зло постійно присутні в Печорине, приводячи до деякої роздвоєності героя. Пізніше відомий критик Бєлінський визначив цей стан як якусь рефлексію. Критик писав, що «справді, у ньому два чоловіки: перший діє, другий дивиться на дію першого й міркує про їх, або краще сказати, засуджує їх».

Печорин, дійсно, був дуже добрий стосовно Максима Максимовичу, поки вони жили разом у віддаленій міцності, і, можливо, він навіть припустити не міг, яку злу образу нанесе милому старому елементарною байдужістю. Однак особливо яскраво печоринское зло, що ходить на «милицях чесноти» виявилося в частині роману, названого «Журнал Печорина», в «Князівні Мері». Для шістнадцятирічної петербурзької красуні Мері Лиговской зустріч із Печориным на Кавказьких Мінеральних водах стала самим більшим злом у житті дівчини

Зло, приведшее дівчину до важкої хвороби й розчарування. При цьому, природно, Печорин не робив враження лиходія. Аж ніяк, його вчинки говорили про прекрасне виховання й добро характері. Так, саме Печорин урятував дівчину від скандалу під час танцювального вечора. Саме Печорин викликав на дуель Грушницкого, що посмели поширювати об Мерь мерзенні плітки. Сам же Печорин зізнається, що він завжди «глибоко почував добро й зло… Я був готовий любити увесь світ, – мене ніхто не зрозумів: і я вивчився ненавидіти». Жертви Печорина знищуються не стільки фізично, скільки морально. У ньому проявляється індивідуальний демонізм: «Собранье зол його стихія».

В «Князівні Мері» Печорин розповідає про єдину жінку на світі, що він по – справжньому любив, про Віру. Але й для Віри він був подібно Злому Генієві. Печорин знав, що Віра дуже хвора, що вона вдруге вийшла заміж через сина, тому що шлюб з літнім і богатым Семеном Васильовичем Г. гарантував їй спокій і стабільність. Отчого ж Печорин увесь час прагне зруйнувати цей чужий мир? Він скакає за Вірою, щоб тільки попрощатися з нею. Можливо, цей епізод став до певної міри ключовим. Людина скакає за смертельно хворою жінкою, щоб задовольнити своє честолюбство. Але, коли під ним гине кінь і він розуміє, що все кінчено, зненацька розкривається новий Печорин. Він лежав довго на землі й плакала як дитина. «Мені, однак, приємно, що я можу плакати!… Усе на краще! Це нове страждання, говорячи військовим складом, зробило в мені щасливу диверсію».

Печорин прожив недовге життя, воно загинув по дорозі з Персії, коли йому було ледве більше тридцяти. А. И. Герцен, говорячи від імені «лермонтовского» покоління, затверджував, що Печорин виразив «дійсну скорботу й розчарованість тодішнього російського життя, сумна доля зайвої, загубленої людини», за злом якого завжди стояло добро