Короткий зміст розповіді Буніна “Легкий подих” – Бунін

Короткий зміст розповіді

Експозиція розповіді – опис могили головної героїні. Далі треба виклад її історії. Оля Мещерская – благополучна, здатна й пустотлива гімназистка, байдужна до наставлянь класної дами. У п’ятнадцять років вона була визнаною красунею, мала більше всіх шанувальників, краще всіх танцювала на балах і бігала на ковзанах. Ходили слухи, що один із закоханих у неї гімназистів замірявся на самогубство через неї легковажності

В останню зиму свого життя Оля Мещерская «зовсім збожеволіла від веселощів». Її поводження змушує начальницю зробити чергове зауваження, дорікнувши її, серед іншого, у тім, що вона одягається й поводиться не як дівчинка, але як жінка. На цьому місці Мещерская її перебиває спокійним повідомленням, що вона – жінка й повинец у цьому друг і сусід її батька, брат начальниці Олексій Михайлович Малютін

Через місяць після цієї розмови некрасивий козачий офіцер застрелив Мещерскую на платформі вокзалу серед великої юрби народу. Судовому приставові він оголосив, що Мещерская була з ним близька й заприсягла бути його дружиною. У цей день, проводжаючи його на вокзал, вона сказала, що ніколи не любила його, і запропонувала прочитати сторінку зі свого щоденника, де описувалося, як неї спокусив Малютін

Із щоденника випливало, що це трапилося, коли Малютін приїхав у гості до Мещерским і застав будинку одну Олю. Описуються її спроби зайняти гостя, їхня прогулянка по саду; приналежному Малютіну порівняння їх з Фаустом і Маргаритою. Після чаю вона зробила вигляд, що нездорово, і прилягла на тахту, а Малютін пересів до неї, спочатку цілував їй руку, потім поцілував у губи. Після того, що трапилося потім, Мещерская почувала до Малютіна така відраза, що була не в силах це пережити

Дія закінчується на цвинтар, куди щонеділі на могилу Оли Мещерской приходить її класна дама. Вона живе в ілюзорному світі, що заміняє їй реальність. Предметом попередніх її фантазій був брат, бедный і нічим не примітний прапорщик, майбутність якого їй представлялася блискучої. Після загибелі брата його місце в її свідомості займає Оля Мещерская. Вона ходить на її могилу кожне свято, годинниками не зводить очей з дубового хреста, згадує бліде личко в труні серед квітів і один раз підслухані слова, які Оля говорила своїй улюбленій подрузі. Вона прочитала в одній книзі, яка краса повинна бути в жінки, – чорні очі, чорні вії, длиннее звичайного руки, але головне – легеня подих, і адже в неї (в Оли) воно є: «…ти послухай, як я зітхаю, – адже правда є?»

Мещерская Оля – недавно померла гімназистка. В експозиції розповіді даний опис цвинтаря, хреста, у який «вправлений досить великий, опуклий медальйон, а в медальйоні – фотографічний портрет гімназистки з радісними, разюче живими очами». «Це і є Оля Мещерская».

Нічим не виділялася колись серед подруг, М. раптово розцвіла й «у п’ятнадцять років уже слыла красунею. Без усяких її турбот і зусиль і якось непомітно прийшло до неї все те, що так відрізняло її в останні два роки із всієї гімназії, – добірність, нарядність, спритність, ясний блиск очей. Ніхто не танцював так на балах, як Оля Мещерская, ніхто не бігав так на ковзанах, як вона, ні за ким на балах не доглядали стільки, скільки за нею, і чомусь нікого не любили так молодші класи, як її». Про М. говорили, що вона ветрена, що гімназист Шеншин замірявся через неї на самогубство. «В останню свою зиму Оля Мещерская зовсім збожеволіла від веселощів, здавалася самої безтурботної, самої щасливої». На докори начальниці гімназії із приводу дорослої, «жіночої зачіски» М., «не втрачаючи простоти й спокою», зізналася, що вона ще з «минулого літа» – жінка й винувата в цьому брат начальниці пятидесятишестилетний Олексій Михайлович Малютін. «А через місяць після цієї розмови козачий офіцер, некрасивий і плебейський вид, застрелив її на платформі вокзалу». Пізніше він заявив судовому слідчому, що М. затягала його, була з ним близька, заприсягла бути його дружиною, а на вокзалі, у день убивства, проводжаючи його в Новочеркаськ, раптом сказала йому, що вона й не думала ніколи любити його. На доказ М. дала офіцерові прочитати свій щоденник, і він вистрілив відразу ж після прочитання сторінки, де говорилося про Малютіна. М. начебто б сама шукає смерті, дневниновый пасаж про злощасний роман з Малютіним закінчується вироком: «Тепер мені один вихід, не можу пережити це».

Після смерті М. її могилу щонеділі відвідує гімназична класна дама. Вона згадує колись підслухану розмову М. з подругою про те, який повинна бути краса жінки: «чорною, киплячою смолою ока», «чорні, як ніч, вії, ніжно граючий рум’янець, тонкий стан, длиннее звичайного руки, маленька ніжка, у міру більші груди, правильно округлена ікра, коліна кольору раковини, похилі плечі… – але головне… Легкий подих!».

У самому кінці розповіді звучить авторський голос: «Тепер ця легеня подих знову розсіялася у світі, у цьому хмарному небі, у цьому холодному весняному вітрі». Тим самим М. повернута чистота й спокій