Короткий зміст Жень – Шень Пришвін М. М

 

Жень – Шень

Після закінчення російсько – японської війни я вибрав трехлинейку получше й відправився з Маньчжурії в Росію. Незабаром перейшов російську границю, перевалив якийсь хребет і на берету океану зустрівся з китайцем, шукачем жень – шеня. Лувен дав притулок мене у своїй фанзі, укритої від тайфунів у розпадку Зусу – Хэ, суцільно покритому ірисами, орхідеями й ліліями, оточеному деревами небачених реліктових порід, густо оповитими ліанами.

Із затишного місця в заростях маньчжурського горіха й дикого винограду довелось мені побачити чудо приморської тайги – самку плямистого оленя Хуа – Лу (Квітка – олень), як називають її китайці. Її тонкі ноги з мініатюрними міцними копитцями виявилися так близько, що можна було схопити тварина й зв’язати. Але голос людини, що цінує красу, що розуміє її крихкість, заглушив голос мисливця. Адже прекрасна мить можна зберегти, якщо тільки не доторкатися до нього руками. Це зрозумів народжений у мені чи не в ці миті нова людина. Майже відразу ж, начебто в нагороду за перемогу над мисливцем у собі, я побачив на морському березі жінку із привезшего переселенців пароплава.

Ока її були точнісінько як у Хуа – Лу, і вся вона як би затверджувала собою неподільність правди й краси. Їй відразу ж відкрився в мені цей новий, несміливо – захоплений человек. на жаль, що прокинулася в мені мисливець ледве було не зруйнував майже, що відбувся сполучник. Знову зайнявши підкорюючу все висоту, я розповів їй про зустріч із Хуа – Лу і як переборов спокусу схопити неї, а олень – квітка як би в нагороду обернувся царівною, що прибула вартої в бухті пароплавом. Відповіддю на це визнання був вогонь в очах, полум’яний рум’янець і напівзакриті очі. Пролунав гудок пароплава, але незнайомка начебто не чула його, а я, як це було з Хуа – Лу, завмер і продовжував сидіти нерухомо. Із другим гудком вона встала й, не дивлячись на мене, вийшла.

Лувен добре знав, кого від мене відвіз пароплав. На моє щастя, це був уважний і культурний батько, адже суть культури – у творчості розуміння й зв’язку між людьми: «Твій жень – шень ще росте, я незабаром покаджу його тобі».

Він стримав слово й відвів у тайгу, де двадцять років тому був знайдений «мій» корінь і залишений ще на десять років. Але ізюбр, проходячи, наступив на голову жень – шеня, і він завмер, а недавно знову почав рости й років через п’ятнадцять буде готів: «Тоді ти й твоя наречена – ви обоє знову станете молодими».

Зайнявшись із Луваном дуже прибутковим видобутком пантів, я час від часу зустрічав Хуа – Лу разом з її однорічним оленям. Якось сама собою прийшла думка одомашнити плямистих оленів за допомогою Хуа – Лу. Поступово ми привчили її не боятися нас.

Коли почалися гони, за Хуа – Лу прийшли й самі потужні красені рогачі. Дорогоцінні панти добувалися тепер не з такими, як колись, працями й не з такими травмами для реліктових тварин. Сама ця справа, що твориться в приморських субтропіках, серед несказанної краси, ставало для мене ліками, моїм жень – шенем.

У своїх мріях я хотів, крім приручення нових тварин, «оєвропеїти» китайців, що працювали із мною, щоб вони не залежали від таких, як я, і могли постояти за себе самі.

Однак є строки життя, що не залежать від особистого бажання: поки не прийшов строк, не створилися умови – мрія так і залишиться утопією. І все – таки я знав, що мій корінь жень – шень росте і я свого строку дочекаюся. Не треба піддаватися розпачу при невдачах. Однієї з таких невдач була втеча оленів у сопки. Хуа – Лу якось наступила на хвіст бурундукові, лакомившемуся упалими з її годівниці бобами. Звірок вцепился зубами їй у ногу, і олениха, збожеволівши від болю, ринулася убік, а за нею вся череда, що обрушила огородження. На руїнах розплідника як не думати, що Хуа – Лу – відьма, що понадила своєю красою й перетворилася в прекрасну жінку, що, як тільки я неї полюбив, зникла, поваливши в тугу. Ледь же я почав справлятися з нею, творчою силою розриваючи зачароване коло, як Хуа – Лу порушила все це.

Але всі ці мудрування завжди розбиває саме життя. Раптом повернулася зі своїм оленям Хуа – Лу, а коли почалися гони, прийшли за нею й самці.

Минуло десять років. Уже вмер Лувен, а я усе ще був самотній. Розплідник ріс, багатів. Всьому свої строки: у моєму житті знову з’явилася жінка. Це була не та жінка, що колись з’явилася, що як обернулася царівною Хуа – Лу, Квітка – олень. Але я знайшов у ній власна моя істота й полюбив. У цьому і є творча сила кореня життя: перебороти границі самого себе й самому розкритися в іншому. Тепер у мене є все; створене мною справа, кохана дружина й діти. Я один із самих щасливих людей на землі. Однак часом турбує один дріб’язок, ні на що не впливає, але про яку треба сказати. Щороку, коли олені скидають старі роги, якась біль і туга жене мене з лабораторії, з бібліотеки, із сім’ї. Я йду на скелю, із тріщин якої випливає волога, начебто скеля ця вічно плаче. Там у пам’яті воскреє минуле: мені бачиться виноградний намет, у який Хуа – Лу просунула копитце, і біль обертається питанням до кам’яного друга – скелі або докором собі: «Мисливець, навіщо ти тоді не схопив неї за копитця!»

Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы