Що робить Иудушку Головлева «вічним типом»? (по романі Михайла Салтыкова – Щедріна «Добродії Головлевы».) – Салтиков – Щедрін Михайло

Тип пустослова (Иудушки Головлева) – художнє відкриття М. Е. Салтыкова – Щедріна. До цього в Російській літературі, у Гоголя, Достоєвського, зустрічаються образи, що віддалено нагадують Иудушку, але це лише легкі натяки. Ні до, ні після Салтыкова – Щедріна ніхто не зумів зобразити образ пустодзвона з такою викривальною ясністю

Побачивши вперше несимпатичного «відвертої дитини», що підлизується до матері, що підслухує, що навушничає, читач навряд чи може представити те огидне, зухвале здригання створення, що кінчає із собою наприкінці книги. Образ міняється до невпізнанності. Тільки ім’я залишається незмінним. Як Порфирій стає Иудушкой з перших сторінок роману, так Иудушкой і вмирає

Одна з головних рис Иудушки (не вважаючи, зрозуміло, марнослів’я) – лицемірство, разюче протиріччя між добромисними міркуваннями й брудними устремліннями. Всі спроби Порфирія Головлева урвати собі шматок покрупнее, удержати зайву копійку, всього його вбивства (ніяк інакше й назвеш його політикові у відношенні рідних), словом усе, що він робить, супроводжується молитвами й благочестивими мовленнями. Поминаючи через кожне слово Христа, Иудушка посилає на неминучу загибель свого сина Петеньку, домагається племінницю Анниньку, відправляє власної новонародженої дитини у виховний будинок

Але не тільки подібними «богоугодними» мовленнями переводить Иудушка домочадців. У нього є ще дві улюблені теми: сім’я й господарство. На цьому, властиво, простір його виливів і обмежується в силу повного неуцтва й небажання бачити що – небудь, що лежить за межами його маленького мирка. Однак ці побутові розмови, які не ладь повісті й маменька Орися Петрівна, у вустах Иудушки перетворюються в нескінченні моралі. Він таки тиранить всю сім’ю, доводячи її до повної знемоги. Звичайно, всі ці влесливі нудотні мовлення нікого не обманюють. Мати з дитинства не довіряє Порфишке: занадто вуж він переграє. Лицемірство, з’єднане з неуцтвом, не вміє вводити взаблуждение.

Є в «Панах Головлевых» кілька сильних сцен, які змушують читача майже фізично відчути стан пригніченості від обволікаючих мовлень Иудушки. Наприклад, розмова його з лежачим при смерті братом Павлом. Нещасний умираючий задихається від присутності Иудушки, а той, нібито не зауваження цих метань, «по – родинному» жартує над братом. Жертви Иудушки ніколи не почувають себе настільки беззахисними, як у моменти, коли його марнослів’я виражається в «необразливих» подшучиваниях, яким немає кінця. Така ж напруженість відчувається в тім місці роману, де Аннинька, майже знесилівши, намагається вирватися з дядиного будинку

Чим далі триває оповідання, тим більше людей попадає під гніт Иудушкина тиранства. Він переводить усіх, хто попадає в його поле зору, при цьому сам залишаючись невразливим. І все – таки навіть у його броні бувають тріщини. Так, він дуже боїться прокльони Орисі Петрівни. Вона ж приберігає цю свою зброю як останній засіб проти сына – кровопивца. На жаль, коли вона й справді проклинає Порфирія, це не робить на нього тої дії, якого він сам боявся. Ще одна слабість Иудушки – страх перед відходом Евпраксеюшки, тобто острах порушити раз і назавжди заведений уклад життя. Однак Евпраксеюшка може тільки загрожувати своїм відходом, сама ж залишається па місці. Поступово й цей страх хазяїна Головлева притупляється

Весь життєвий уклад Иудушки – переливання з порожнього в порожнє. Він уважає неіснуючі доходи, уявляє собі якісь неймовірні ситуації й сам же вирішує їх. Поступово, коли не залишається навколо нікого з живих, кого можна було б заїсти, Иудушка починає переводити ті, хто є йому в уяві. Він мстить усім не перебираючи, невідомо за що: докоряє мертвій матері, штрафує мужиків, грабує селян. Це відбувається все з тої ж въевшейся в душу фальшивою пестливістю. Тільки чи можна сказати «душу» про внутрішню сутність Иудушки? Салтиков – Щедрін не говорить про суть Порфишки – Кровопивца інакше як опрахе.

Иудушка Головлев дійсно «вічний тип». Його ім’я стало вже загальним. Иудушка – уособлення особистості, що прямо йде до саморуйнування й не усвідомлює этого до самого останнього моменту