Мотиви ранньої лірики П. Тичини
Доля П. Тичини багато в чому схожа на долю В. Маяковського. Його вірші, які прославляли існуючий лад та партію, були хрестоматійним взірцем, заучувались у школі напам'ять. Про що ж писав інший Тичина, живий, пристрасний і справжній, партійність якого визначалася приналежністю до єдиної партії — тої, «де на людину дивляться як на скарб світовий»?
Він прийшов у літературу зовсім юним і приніс своє радісне світовідчуття, яке вибухнуло в ній раптово «Сонячними кларнетами». Поява цієї збірки розцінювалася тоді як справжня революція в українській поезії. Вона вийшла з тісних рамок традиційної поетики, несла в собі різноманіття барв і звуків, нову, свіжу образність, шукання цікавих форм. її автор був тоді сповнений надій, щасливого передчуття близької всеочисної грози. Він вірив у революцію зі всім шалом юності й тому сприймав так відкрито, з відкритою навстіж душею, з бурхливою радістю світ навколо себе, людей, природу:
Слухаю мелодій
Хмар, озер та вітру.
Я бриню, як струни
Степу, хмар та вітру.
Всі ми серцем дзвоним,
Сним вином червоним —
Сонця, хмар та вітру!
(«Цвіт в моєму серці»)
Мотив єднання, радісної гармонії з природою надзвичайно частий у ранній ліриці Тичини. Автор досить несподіваний і різний у погляді на, здавалося б, одне і те ж. Поетичними рядками про природу Тичина передає своє світовідчуття — то радісно збентежене, то замріяно сумне. Скажімо, які відмінні його враження від осені:
Ох, серце, пий!
Повітря — мов прив'ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок
Такий чудовий та сумний.
(«Квітчастий луг»)
Ой не крийся, природо, не крийся.
Що ти в тузі за літом, у тузі...
Безгоміння і сум. Безгоміння і сон. —
Тільки зірка упала...
(«Ой не крийся, природо»)
Такою ж глибокою і неповторною є інтимна лірика Павла Тичини. Дивовижні образи та асоціації викликають щораз у поета згадки про кохану:
Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —
Обняла востаннє, — у моїй душі
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді...
Тут ще немає місця скорботі. Це ще світла печаль, якої завжди є трохи у справжньому коханні. Інтимна лірика Тичини дуже загадкова. Хочеться насамперед згадати поезію «О, панно Інно». Це навіть не діалог із коханою — це розмова зі спогадом, з тінню любові, що не відбулася, а тільки зачепила крилом поетову душу:
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
Звучання «Сонячних кларнетів» чисте і гармонійне. Воно контрастує з подальшою понівеченою долею митця і його «сірим» віршуванням у майбутньому. Проте вже навіть у «Сонячних кларнетах» траплялися далеко не «сонячні» поезії: «Скорбна мати», «Одчиняйте двері», «По хліб йшла дитина», «Золотий гомін». У них вже так багато сумних пророцтв, жахливих передчуттів, сліз і крові.
А трохи згодом, коли з'явилась збірка «Замість сонетів і октав» (1920), там вже практично не було світлої радості «Сонячних кларнетів», закоханість поступилася місцем гніву до істот, волею яких вершилися злочини. Тоді ще Павло Тичина був вірний собі.
Коли ж перо почало служити соціальним потребам, він втратив чистоту свого світобачення, радісного та піднесеного. Про це чудово сказав Василь Стус: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням. Феномен Тичини — феномен доби, що заправила генія на роль блазня...»
Але заглядаймо частіше під цю принизливу маску, начеплену через обставини, — і ми бачитимемо того натхненного творця «Сонячних кларнетів», який мав право бути названим поетом від Бога.
Він прийшов у літературу зовсім юним і приніс своє радісне світовідчуття, яке вибухнуло в ній раптово «Сонячними кларнетами». Поява цієї збірки розцінювалася тоді як справжня революція в українській поезії. Вона вийшла з тісних рамок традиційної поетики, несла в собі різноманіття барв і звуків, нову, свіжу образність, шукання цікавих форм. її автор був тоді сповнений надій, щасливого передчуття близької всеочисної грози. Він вірив у революцію зі всім шалом юності й тому сприймав так відкрито, з відкритою навстіж душею, з бурхливою радістю світ навколо себе, людей, природу:
Слухаю мелодій
Хмар, озер та вітру.
Я бриню, як струни
Степу, хмар та вітру.
Всі ми серцем дзвоним,
Сним вином червоним —
Сонця, хмар та вітру!
(«Цвіт в моєму серці»)
Мотив єднання, радісної гармонії з природою надзвичайно частий у ранній ліриці Тичини. Автор досить несподіваний і різний у погляді на, здавалося б, одне і те ж. Поетичними рядками про природу Тичина передає своє світовідчуття — то радісно збентежене, то замріяно сумне. Скажімо, які відмінні його враження від осені:
Ох, серце, пий!
Повітря — мов прив'ялий трунок.
Це рання осінь шле цілунок
Такий чудовий та сумний.
(«Квітчастий луг»)
Ой не крийся, природо, не крийся.
Що ти в тузі за літом, у тузі...
Безгоміння і сум. Безгоміння і сон. —
Тільки зірка упала...
(«Ой не крийся, природо»)
Такою ж глибокою і неповторною є інтимна лірика Павла Тичини. Дивовижні образи та асоціації викликають щораз у поета згадки про кохану:
Подивилась ясно, — заспівали скрипки! —
Обняла востаннє, — у моїй душі
Ліс мовчав у смутку, в чорному акорді...
Тут ще немає місця скорботі. Це ще світла печаль, якої завжди є трохи у справжньому коханні. Інтимна лірика Тичини дуже загадкова. Хочеться насамперед згадати поезію «О, панно Інно». Це навіть не діалог із коханою — це розмова зі спогадом, з тінню любові, що не відбулася, а тільки зачепила крилом поетову душу:
Я Ваші очі пам'ятаю,
Як музику, як спів.
Зимовий вечір. Тиша. Ми.
Я Вам чужий — я знаю.
Звучання «Сонячних кларнетів» чисте і гармонійне. Воно контрастує з подальшою понівеченою долею митця і його «сірим» віршуванням у майбутньому. Проте вже навіть у «Сонячних кларнетах» траплялися далеко не «сонячні» поезії: «Скорбна мати», «Одчиняйте двері», «По хліб йшла дитина», «Золотий гомін». У них вже так багато сумних пророцтв, жахливих передчуттів, сліз і крові.
А трохи згодом, коли з'явилась збірка «Замість сонетів і октав» (1920), там вже практично не було світлої радості «Сонячних кларнетів», закоханість поступилася місцем гніву до істот, волею яких вершилися злочини. Тоді ще Павло Тичина був вірний собі.
Коли ж перо почало служити соціальним потребам, він втратив чистоту свого світобачення, радісного та піднесеного. Про це чудово сказав Василь Стус: «В історії світової літератури, мабуть, не знайдеться іншого такого прикладу, коли б поет віддав половину життя високій поезії, а половину — нещадній боротьбі зі своїм геніальним обдаруванням. Феномен Тичини — феномен доби, що заправила генія на роль блазня...»
Але заглядаймо частіше під цю принизливу маску, начеплену через обставини, — і ми бачитимемо того натхненного творця «Сонячних кларнетів», який мав право бути названим поетом від Бога.
