Романтичний ідеал національного визволення та свободи у ранній ліриці Павла Тичини
Павло Тичина прийшов у літературу зовсім юним і приніс своє радісне світовідчуття, що вибухнуло в ній раптово «Сонячними кларнетами». Поява цієї збірки розцінювалася тоді як справжня революція в українській поезії. Вона вийшла з тісних рамок традиційної поетики, несла в собі свіжу образність, пошуки цікавих форм. Її автор був тоді сповнений надій, щасливого передчуття близької всеочисної грози. Він вірив у революцію зі всім шалом юності, і тому сприймав її спрагло, з відкритою навстіж душею, як провісницю визволення, того духовного розкріпачення народу, про яке так мріяв.Проте дуже скоро в осяйний світ цих радісних мотивів та настроїв вкраплюються вірші, що містять сумні пророцтва щодо новітньої революційної епохи: Одчиняйте двері —Наречена йде!Одчиняйте двері! —Голуба блакить.Очі, серце і хоралиСтали.Ждуть. Одчинились двері —Горобина ніч!Одчинились двері —Всі шляхи в крові!Незриданними сльозами,Тьмами.Дощ.(«Одчиняйте двері») Але «Золотий гомін» волелюбних прагнень до якогось часу приглушує ці страшні поетові пророцтва. Тим життєствердним гомоном повниться небо над Києвом, у ньому вчувається відгук тих прадавніх часів, коли покоління наших пращурів освячували землю кров'ю — за волю. Із сивої-сивої Давнини причалюютьЧовни золотії...(«Золотий гомін») Причалюють і до пам'яті, і до «золотого гомону», і до дзвонів Лаври та Софії, що звіщали — так бачилося поетові — про добу Свободи. Тичина силою свого поетичного таланту сплавляє в єдине «Я — дужий народ, я моло- дий» усі віковічні змагання українців за омріяну волю, усі священні пориви і злети народного духу: ...Над сивоусими небесними ланамиЧас проходить,Час засіває.ПадаютьЗернаКришталевої музики.З глибин Вічності падають зерна .В душу.І там, в озері душі,Над яким у недосяжній високостів'ютьсяголуби-тремтіння,Там,У повнозвучнім озері акордами розцвітають,Натхненними, як очі предків! Але романтичний ідеал визволення дедалі частіше губився в подальшій поезії Тичини, бо дійсність щоразу свавільніше суперечила цьому ідеалові і унеможливлювала його втілення в життя. У звучанні кларнетів безповоротно гасне «сонячність»: Не місяць, і не зорі,Як страшно!.. Людське серце
І дніти мов не дніло.
До краю обідніло.
(«Скорбна мати»)
А в поетичній збірці «Замість сонетів і октав» вже не просто нема місця для радісних сподівань на народну волю, на прийдешній день української нації, ніким не гнобленої та не зневаженої, — там поет зі сміливою відвертістю говорить про те, як потоплено і поховано романтичні ідеали його юності:
Місто в мальованих плакатах: людина
людину коле.
Читаємо списки розстріляних
і дивуємось,
що на провінції погроми.
(«Антистрофа»)
Жахливу дійсність змальовують поетові «Антистрофи», вірші «Загримало в двері прикладом», «Замість сонетів і октав», «Терор» та інші. Тичині стає зрозуміло: революція захлинулася в крові, і отже — це ще не край українській битві за волю. І хоч надломлена цим гірким відкриттям поетова Муза зрадила омріяному ідеалові народного визволення, і Тичина відбував до кінця життя літературну «панщину», проте в скарбниці народного духу лишиться поезія не того Тичини, якого, за словами В. Стуса, доба «заправила... на роль блазня», а того, який був пристрасним митцем, що в зеніті свого таланту гартував народне прагнення до свободи:
...о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю —
поете, устань!
Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,
і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!
(«І Бєлий, і Блок...»)
І дніти мов не дніло.
До краю обідніло.
(«Скорбна мати»)
А в поетичній збірці «Замість сонетів і октав» вже не просто нема місця для радісних сподівань на народну волю, на прийдешній день української нації, ніким не гнобленої та не зневаженої, — там поет зі сміливою відвертістю говорить про те, як потоплено і поховано романтичні ідеали його юності:
Місто в мальованих плакатах: людина
людину коле.
Читаємо списки розстріляних
і дивуємось,
що на провінції погроми.
(«Антистрофа»)
Жахливу дійсність змальовують поетові «Антистрофи», вірші «Загримало в двері прикладом», «Замість сонетів і октав», «Терор» та інші. Тичині стає зрозуміло: революція захлинулася в крові, і отже — це ще не край українській битві за волю. І хоч надломлена цим гірким відкриттям поетова Муза зрадила омріяному ідеалові народного визволення, і Тичина відбував до кінця життя літературну «панщину», проте в скарбниці народного духу лишиться поезія не того Тичини, якого, за словами В. Стуса, доба «заправила... на роль блазня», а того, який був пристрасним митцем, що в зеніті свого таланту гартував народне прагнення до свободи:
...о, я чую, я знаю.
Під регіт і бурю, під грім од повстань
од всіх своїх нервів у степ посилаю —
поете, устань!
Чорнозем підвівся і дивиться в вічі,
і кривить обличчя в кривавий свій сміх.
Поете, любити свій край не є злочин,
коли це для всіх!
(«І Бєлий, і Блок...»)
