Основний філософський конфлікт князя Андрія й Пьера
Основний філософський конфлікт виникає між двома головними героями роману – князем Андрієм і Пьером. Виразити цей конфлікт неможливо, використовуючи лише їхнє внутрішнє мовлення. Необхідно дійсне зіткнення думок, і в книгу вводиться діалог – розмова двох героїв. Із самого початку проводиться паралель: князь Андрій – Пьер. У них різні погляди на життя, різна доля, але вони дуже близькі один одному. Виникає асоціація, що ґрунтується на іменах апостолів-братів Петра й Андрія. Петро приніс християнство в Європу, а Андрій – на Русь. Зіткнення «західного» Петра й «східного» Андрія й показує автор.
Уперше ми зустрічаємо князя Андрія й Пьера в салоні Ганни Павлівни Шерер. Вони перекидаються декількома фразами, але ми бачимо, які близькі, дружні відносини зв’язують їх по м’якій посмішці князя, по розмові в цілому. Теперішній діалог починається пізніше, коли, покинувши салон, друзі можуть звільнитися від умовностей, розкрити свою душу. Але філософський діалог не будується. Іде розмова про побутові проблеми, справи, кар’єр Пьера й одруженню.
Між першим і другим діалогом проходить не так багато часу, але розмова в Богучарове відкриває нам зовсім нових героїв. Андрій бачив вічне небо Аустерлица, бачив безглуздість, жорстокість убивства, він спустошений, всієї його ідеї, мрії звалилися разом. У Пьера, навпроти, духовний підйом. Він захоплюється масонством, йому здається, що він осяг істину, і не розуміє, як можна в цьому прекрасному, повному схованого змісту світі бути нещасним
Починається діалог про вбивство – чи можна вбивати взагалі. Князь Андрій допускає поділ на «гарних» і «поганих», на ті, кого можна вбивати й кого не можна. Пьер переляканий цими страшними словами, що нагадують нам теорію Раскольникова про «крові по совісті». Діалог про зло й щастя – один з найважливіших морально-етичних моментів добутку. У розмові з Пьером князь Андрій затверджує, що ніколи більше не буде служити в російської армії. Таким чином, розмов Богучарове грає значну композиційну роль і служить для подальшого розвитку сюжету, але важливіше внутрішній, філософський зміст цього діалогу. У будь-якому діалозі можна краще зрозуміти себе, свої думки, і тут князеві Андрієві необхідно виговоритися, він повинен вилити важкі свої думи, щоб розібратися в собі, а для Пьера це перевірка твердості його масонських ідей.
Монолог Пьера значний як частина його філософського світогляду і як частина філософії самого Толстого, але Андрій майже не слухає його. До філософських одкровень треба дійти самому, і ніхто словами не зможе передати суть навчання, одкровення. Але слова Пьера про Бога, про істину вже до кінця монологу розтоплюють серце князя Андрія. Він вслухується в зміст слів Пьера, вникає в нього, але бачить далі, глибше масонської філософії. Слова Пьера відкривають йому власний новий шлях. Знову князь Андрій дивиться на небо й бачить те високе й вічне небо, у яке він дивився на поле Аустерлица, і знову на нього сходить одкровення. Уже в другий раз у житті. Здається, що він заново осягає таємниці світобудови.
Наступна, малозначна зустріч героїв відбувається на балі в Петербурзі, першому балі Наташи: Пьер просить князя Андрія запросити на танець Ростову
Остання зустріч князя Андрія з Пьером відбувається напередодні Бородінського бою. Андрій боїться залишитися наодинці з Пьером – він почуває, що йому не призначене жити. Почуває це й Пьер. Знову розмова йде про вбивство – про війну, про філософію війни й про філософію перемоги. Офіцери розуміють, що завтра вони переможуть за всяку ціну. Пьер зі страхом дивиться на чужого, озлобленого князя Андрія, що пропонує не брати полонених. Але саме в Бородінському бої князь Андрій не робить жодного пострілу й персоніфікує святе військо, а Пьер духовно допомагає на батареї Раєвського. Знову ми бачимо протиріччя між князем Андрієм і Пьером. Князь Андрій призиває до непротивлення злу насильством, він призиває звернутися в себе, у сім’ю, а Пьер всіма силами намагається принести користь своєї армії. Він думає, що може зробити добро для Росії, займаючись політикою й т. п. Князь Андрій сподівається домогтися гармонії через внутрішній мир. Якщо він буде щасливий, якщо буде щасливі його сім’я і якщо кожний буде думати про особисте благо, то мир, нарешті, досягне гармонії
Пьер, незважаючи на свою нелюбов до зовнішньої діяльності, займається суспільними справами й т. п. Але ми так і не одержуємо відповіді, який шлях щирий
Після смерті князя Андрія діалог його з Пьером не припиняється. Пьер згадує Болконского й спілкується з ним духовно. Князь Андрій не пішов повністю із цього миру. Це почуває і його син Николенька, що внутрішньо часто звертається до батька й, імовірно, продовжить його духовний пошук
Пьер Безухов людин не військовий, але він патріот, до того ж надзвичайно цікавий до всіх проявів життя. Тому він захотів подивитися на майбутній бій, але, бажаючи тільки подивитися, зненацька, можливо, для самого себе виявився його учасником,
, ЩоПід’їжджав до місця військових дій Пьеру неодмінно «схотілося бути там, де минулого ці дими, ці блискучі багнети й пушки», він був охоплений тією врочистістю, що панувала в душі Кутузова і його звиті. «На всіх особах світилася тепер схована теплота почуття». У цей момент Безухов відчував себе частиною всього війська й був щасливий цим почуттям єднання смиром.
Але от він під’їхав ближче, випустив з уваги своїх провідників і залишився один біля бойовища. Тепер його оточували незадоволені погляди солдатів, які не розуміли, для чого ця товста людина в білому капелюсі тут тупцює. Вони бачили в ньому чужинця, що просто хоче подивитися на незвичне для нього видовище. Солдати, які штовхали коня Пьера, оскільки безглуздий вершник заважав їм, можливо, уже не раз брали участь у війні, вони знали ціну життя й боялися неї втратити в цій кривавій бойні. Але одночасно розуміли, що кожний з них зобов’язаний іти проти ворога. І люди вбивали один одного в цій війні, кожний переслідуючи свою мету: звільнення батьківщини, з одного боку, бажання наживи – і з іншої. (Хоча Толстой знаходить для дій французьких солдатів і інше пояснення: можливо, багато хто з них просто підкоряються наказам зверху, діючи безцільно. Але це теж аморально, з погляду письменника.)
Уловивши настрій солдатів, Пьер перестав почувати себе частиною цілого й тепер гостро відчував себе зайвим. Боячись знову перешкодити кому-небудь, він зійшов на курган, улаштувався наприкінці канави й з «несвідомою-радісною посмішкою дивився на те, що робилося довкола нього». Поява «невоєнної фігури» спочатку неприємно вразило солдатів і тут. Але незабаром їхнє відношення до чужинця перемінилося, а трапилося це тоді, коли вони побачили Пьера, що проходжується під пострілами «так само спокійно, як по бульварі». Солдати прийняли його у своє коло, давши йому прізвисько «наш пан».
Радісний настрій Безухова не проходило доти, поки він не побачив мертвого солдата, що самотньо лежить на лузі. Так, Пьер і раніше бачив трупи людей, але не загострював уваги, не приймав близько до серця: адже йде війна й смерть природна. А тепер він сидів і вдивлявся в навколишні його обличчя, учинки людей, їхнє поводження. Безухов помітив, що солдати з реготом розмовляли між собою, жартували над снарядами, що пролітають, начебто не зауважували того, що кулі й снаряди попадали в намічені мішені, у тих людей, які ще хвилину назад також сміялися разом з ними, а тепер їхні знівечені тіла лежать на бойовище. Але ці веселощі – не легкодумство перед смертю, а нервова напруга. З кожним ядром, що потрапило, пожвавлення усе більше розпалювалося. Товстої порівнює происходящее із грозою, а вираження осіб солдат – із блискавками «схованого, що розпалюється вогню». Пьер не дивився на пожежу, що палає на поле бою, він був «поглинений у споглядання цього, усе більше й більше разгорающегося вогню, що точно так само розпалювалася й у його душі».
Але почуття врочистості происходящего поступово загасало в Безухові, і на місце цьому почуттю приходить жах і здивування. Усе для нього стало «дивно, неясно й похмуро». Герой бачить, що щохвилини з пекла виносять поранених і вбитих, що на поле лежать неприбрані трупи. Але, по-моєму, найдужче враження на Пьера зробила загибель молодого офіцера, що відбулася на його очах. Описуючи цю смерть, Толстой використає найсильніше по силі порівняння, що викликає щемливе відчуття. «Офицерик ойкнув і, згорнувшись, сіл на землю, як на лету підстрелений птах». Останньою краплею виявився страшний поштовх, що жбурнув на землю самого Безухова. Божевільний страх наздоганяє Пьера. Так Толстой показує своєму героєві теперішню війну.
Остаточно розставило крапки над i зіткнення Безухова із французьким офіцером. Можливо, Пьер і не зрозумів, що перед ним ворог, але він інстинктивно став оборонятися від поштовху: схопив офіцера за горло й почав душити. «Кілька секунд вони обоє переляканими очами дивилися на далекі один одному особи, і обоє минулого в здивуванні про те, що вони зробили й що їм робити». «Перелякані очі» – це, звичайно, страх смерті, але не тільки. З мого погляду, принаймні один з них – Пьер – був наляканий необхідністю вибору: ти вб’єш або тебе вб’ють. Відбувається зіткнення двох людей, двох ворогів. Той, хто сильніше, той і залишиться живим, але для цього треба вбити людини
Толстой хоче донести до нас глибинний зміст цього зіткнення, та й не тільки цього. Француз і росіянин у даних умовах вороги. Події змусили їх піти друг проти друга, але це неправильно. І француз, і росіянин – у першу чергу люди. У кожного з них своя доля, життя, сім’я. Люди повинні займатися тим справою, що їм по душі. Вони б так і робили, але от народжується людина, схильний до конфліктів, що ставить перед собою завдання і йде до її здійснення твердими кроками, переступаючи через інших людей. Ці люди прагнуть до все більшої й більшої влади. Одним їм до цих висот не добратися, і от отут-те й починається саме головне: користуючись владою, вони втягують у свої справи інших людей і при їхній участі домагаються певних цілей. Найчастіше це досягається збройним шляхом, що, у свою чергу, породжує смерть, адже ніяка війна не обходиться без кровопролиття й смерті.
Цей жах, що діється на поле брані, важко передати словами, але Толстому це вдалося: «Юрби поранених… зі знівеченими стражданням особами, ішли, повзли й на носилках неслися з батареї»; «Багато було отут мертвих, незнайомих йому. Але деяких він довідався. Молоденький офицерик сидів, всі так само згорнувшись, у краю вала, у калюжі крові. Краснорожий солдат ще смикався, але його не забирали».
Суть і цей епізод – відношення письменника до війни взагалі. Він не приймає війну, противиться їй, уважаючи неприродної й аморальної. Обстановка, у якій, в остаточному підсумку, виявився Пьер, була сприятлива для вбивства, тому що люди були доведені до межі, їх залишав розум. Але Толстой не може виправдати вбивства навіть патріотичним почуттям: війна – не вихід з положення. Цю думку письменник вселяє нам через Пьера Безухова, що думає: «Ні, тепер вони залишать це, тепер вони жахнуться того, що вони зробили!» Так, ворог повинен бути вигнаний, але це не виправдує вбивства тисяч людей по обидва боки. Чи француз він, чи росіянин – всі вони люди: от ця думка хвилює Толстого, і він доносить її до нашої свідомості.
Роль даного епізоду в романі велика: саме тут ми відкриваємо для себе відношення письменника до війни, до її наслідків, до її нікчемності, протиприродності людському існуванню.
