Короткий зміст Макар Чудра Горький М
Романтична ніч у моря, горить багаття, старий циган Макар Чудра розповідає письменникові історію про вільних циганів. Своєму молодому співрозмовникові Макар говорить: “Ти славну частку вибрав собі, сокіл… ходи й дивися, надивився, ляж і вмирай – от і всі!”
Макар радить берегтися любові, тому що полюбивши, людина втрачає волю. Підтвердженням цього є минуле, розказана Чудрой.
“Був на світі Зобар, молодий циган, Лойко Зобар. Угорщина, Чехія й Словенія знали його”. Спритний був конокрад, багато хто хотіли вбити його. Любив він тільки коней, гроші не цінував, міг віддати будь – якому нужденний. У Буковині стояв циганський табір. У Данилы – Солдата, що воював з Кошу – Тім, була дочка Радда – красуня, словами не сказати, тільки на скрипці зіграти про ту красу можна.
Багато серць розбила Радда. Один магнат будь – які гроші кидав до її ніг, просив неї вийти за нього заміж, але Радда відповіла, що орлиці не місце у вороняччями гнізді.
Один раз у табір приїхав Зобар. Гарний він: “Вуси лягли на плечі й змішалися з кучерями, очі, як ясні зірки, горять, а посмішка – ціле сонце. Точно його кували з одного шматка заліза з конем. Коштує весь, як у крові, у вогні багаття й блискає зубами, сміючись! З такою людиною ти й сам краще стаєш. Мало, друг, таких людей!”
Заграв Лойко на скрипці, і багато хто заплакали. Радда похвалила скрипку Лойко, добре він грає. А той відповів, що скрипка його зроблена із грудей молодої дівчини, а струни з її серця звиті. Радда відвернулася, сказавши, що брешуть люди, затверджуючи, що Зобар розумно.
Лойко подивувався гострій мові дівчини. Зобар загостював у Данилы, лягли спати, а ранком він вийшов з ганчіркою, зав’язаної на голові, говорив, що кінь його зашиб. Але всі зрозуміли, що це Радда, подумали, що хіба не коштує Лойко Радды? “Дівка як ні гарна, так у їй душа вузька й дрібна, і хоч ти пуд золота повісь їй на шию, однаково, краще того, яка вона є, не бути їй!”
Жив у той час табір добре. І Лойко з ними. Мудрий був, як старий, а на скрипці грав так, що серце завмирало. Якби Лойко захотів, то люди б життя за нього віддавали, так його любили, тільки Радда не любила. А він полюбив її міцно. Навколишні дивилися тільки, знали, “коли два камені один на одного котяться, ставати між ними не можна – скалічать”. Один раз проспівав Зобар пісню, усім сподобалася. Тільки Радда посміялася. Данило хотів провчити її батогом. Але Лойко не дозволив, просив віддати йому в дружин. Данило погодився. “Так візьми, коли можеш!” Лойко підійшов до Радде й сказав, що полонила вона його серце, що бере він її в дружин, але вона повинна не суперечити його волі. “Я вільна людина й буду жити так, як хочу”. Усі подумали, що упокорилася Радда. Вона оповила батогом ноги Лойко, смикнула, і впав Зобар як підкошений. А вона відійшла й лягла на траву, посміхаючись. Утік у степ Зобар, а Макар за ним стежив, як би хлопець над собою що не зробив вгорячах. Але Лойко лише сидів нерухомо третя година, а потім до нього прийшла Радда. Лойко хотів ударити її ножем, але вона приставила до його чола пістолет і сказала, що миритися прийшла, любить його. Радда ще сказала, що волю любить більше, ніж Зобара. Вона обіцяла Лойко жаркі пещення, якщо він погодиться перед всім табором поклонитися їй у ноги й поцілувати праву руку, як у старшої. “От що захотіла чортова дівка!” Крикнув Зобар на весь степ, але погодився на умови Радды. “Чую… зроблю!” Повернувся в табір Лойко й сказав старим, що заглянув у своє серце й не побачив там колишній вільного життя. “Одна Радда там живе”. І він вирішив виконати її волю, поклонитися їй у ноги, поцілувати праву її руку, а потім сказав, що перевірить, чи вірно в Радды таке міцне серце, як вона затверджує. Всі й догадатися не встигли, а він застромив у її серце ніж по саму рукоятку. Радда вирвала ніж і заткнула рану своїми волоссями, потім сказала, що припускала таку смерть. Данило підняв ніж, відкинутий Раддой убік, розглянув його та й застромив у спину проти серця Лойко. Усі дивляться, що лежить Радда, затискаючи рукою рану, а в ніг її Лойко. Оповідачеві здалося, що бачить він царствену Радду, а за нею по п’ятах пливе Лойко Зобар. “Вони обоє кружлялися в тьмі ночі плавно й безмовно, і ніяк не міг красень Лойко порівняти з гордої Раддой”.
