Короткий зміст Обеліск Биків В
Наприкінці теплого жовтневого дня, коли «урожай уже вирощений, а природа повнилася спокоєм погожої осені», сорокалітній журналіст однієї з районних газет Гродненської області, зустрівши на вулиці знайомого, довідався, що два дні назад умер ще молодий (36 років!) учитель Миклашевич із села Сельцо. Серце защемило від свідомості непоправної провини. Чіпляючись за останню можливість виправдатися перед собою, він вирішив їхати в Сельцо негайно. вантажівка, Що Проїжджала мимо, виявилася як не можна до речі. Улаштувавшись на рулонах толю в кузові, журналіст поринув у спогади.
Два роки тому, на вчительській конференції, Миклашевич сказав журналістові, що давно хотів звернутися до нього з однією заплутаною справою. Усі знали, що Миклашевич у підлітковому віці під час окупації був якось пов’язаний з партизанами, а його п’ятьох однокласників розстріляли фашисти. Турботами Миклашевича в їхню честь був поставлений пам’ятник. Учитель займався історією партизанської війни на Гродненщине. І тепер йому була потрібна допомога в якійсь заплутаній справі. Журналіст обіцяв приїхати й допомогти. Але увесь час відкладав поїздку. До Сельца було порядку двадцяти кілометрів, і взимку він чекав, «поки ослабнуть морози або затихне заметіль, навесні – поки підсохне так потеплішає; улітку ж, коли було й сухо й тепло, всієї думки займав відпустку й турботи заради якогось місяця на тісному, печені півдні». І от спізнився.
Перед його думкою стала дуже худа, остроплечая фігура Миклашевича, з лопатками, що випирають під піджаком, і майже хлоп’ячою шиєю. У нього було зів’яле, у густих зморшках особа. Здавалося, що це побитий життям, літнє людина. Але погляд спокійний і ясний.
Трясучись на вибоях, журналіст лаяв «суєту заради примарного ненаситного благополуччя», через яку «залишається осторонь більше важливе, а життя значне, коли заповнена заботою про близьких або далеких людей, які мають потребу у твоїй допомозі».
За поворотом здався обеліск, що стояв неподалік від автобусної зупинки. Зстрибнувши на землю, журналіст направився до довгої алеї із древніх, широкостволых в’язів, наприкінці якої білів будинок школи. Подъехавший з ящиком «Московської» горілки зоотехнік, підказав, що поминки справляють у вчительському будинку, за школою. Для журналіста знайшли вільне місце поруч із літнім, судячи з орденської планки, ветераном. У цей час на стіл поставили кілька пляшок, і присутні помітно оживилися. Слово взяв завідувач районо Ксьондзів.
Молодий ще людина з начальницькою впевненістю на особі підняв склянку й стала говорити, який Миклашевич був гарний комуніст, активний громадський працівник. І тепер, коли заліковані рани війни, і радянський народ домігся видатних успіхів у всіх галузях економіки, культури, науки й утворення…
– При чому отут успіхи! – трахнув кулаком по столі сусід – ветеран. – Ми поховали людину! От дожили! Сидимо, п’ємо в Сельце, і ніхто не згадає Мороза, якого тут повинен знати кожного.
Відбувалося щось таке, чого журналіст не розумів, але що розуміли інші. Він тихо запитав сусіда праворуч, хто такий цей шумний ветеран. Виявилося, що колишній тутешній учитель Тимофій Титович Ткачук, що живе нині в місті.
Ткачук направився до виходу. Журналіст рушив за ним. Залишатися не було змісту. Підійшовши до зупинки, Ткачук сіл на листя, опустивши ноги в суху канаву, а журналіст, не випустити з уваги дорогу, побрів до обеліска. Це було приосадкувате – ледве вище людського росту – бетонне спорудження з огорожею зі штахетника. Виглядав обеліск бідно, але був доглянутий. Журналіст зачудувався, побачивши на чорній металевій табличці нове ім’я – Мороз А. И., виведене над іншими білою олійною фарбою.
На асфальт вийшов Ткачук і запропонував журналістові їхати з ним на попутках. Ішли мовчачи. Щоб якось розрядити обстановку, журналіст запитав у Ткачука, чи давно той знайомий з Миклашевичем. Виявилося, давно. І вважає його теперішньою людиною й учителем з великої букви. Хлопці за ним табуном ходили. А коли пацаном був, то й сам у табуні за Морозом ходив. Журналіст ніколи не чув про Мороза, і Тимофій Титович почав своє оповідання.
У листопаді 1939 – го, коли Західна Білорусія возз’єдналася з Білоруської РСР, Наркомат освіти направив Тимофія Ткачука, що закінчило вчительські дворічні курси, у Західну Білорусію організовувати школи й колгоспи. Молодий Ткачук, як завідувач районо, мотався по районі, сам працював у школах. Хазяїн садиби Сельцо пан Габрусь подався до румунів, а в садибі Мороз відкрив школу на чотири класи. Разом з Морозом працювала пані Подгайская, жінка похилого віку, що жила отут при Габрусе. Російською мовою вона майже не володіла, білоруський небагато розуміла. Спочатку пані Подгайская противилася новим методам педагогічного виховання, які ввів Мороз, поряд з агітацією не ходити в костьол. Навіть скаржилася Ткачуку. Ткачук, взявши велосипед – по – тутешньому ровар – поїхав у Сельцо перевірити, що ж відбувається в школі.
На шкільному дворі було повно дітвори. Там на овний хід ішла робота – заготовлювалися дрова. Бурою повалило величезне дерево, і от тепер його пиляли. Дров тоді не вистачало, приходили скарги зі шкіл щодо палива, а транспорту в районі ніякого. А тут зміркували й не чекають, коли їх забезпечать паливом. Один хлопець, що пиляв толстенный стовбур на парі з рослим підлітком, сильно кульгаючи, підійшов до Ткачуку. Одна нога в нього була вивернута убік і не розгиналася. А так нічого хлопець – плечистий, особа відкрите, погляд сміливий. Представився він Морозом Алесем Івановичем.
Родом Алесь виявився з Могилевщины. Після закінчення педтехнікуму п’ять років учителював. Нога така з народження. Мороз визнав, що з наркоматовскими програмами в школі дійсно не все в порядку, успішність не блискуча. Хлопці вчилися в польській школі, багато хто погано справляються з білоруською граматикою. Але головне в тім, щоб вони осягли національну й загальнолюдську культуру. Він хотів зробити з дітей не слухняних зубрив, а насамперед людей. А це в методиках не дуже – те розроблено. Досягти такого можна тільки особистим прикладом учителя. Мороз учив хлопців душею розуміти моральні постулати. Прищеплював і грамотність, і доброту. Підібрали десь школярі трехлапую собачку, так сліпого кота, і Мороз дозволив їх оселити в школі. Потім з’явився шпак, восени відстав від зграї, так йому змайстрували клітку.
Один раз пізнім січневим вечором 1941 – го року, проїжджаючи мимо, Ткачук вирішив обігрітися в школі. Двері відкрили худеньке хлоп’я років десяти. Він розповів, що Алесь Іванович пішов проводжати через ліс двох молодших дівчинок – близнючок. Години через три повернувся Мороз, що заиндевели. З дівчатками така історія. Наступили холоду, мати не пускає в школу: обувка погана й ходити далеко. Тоді Мороз купив їм по парі черевиків. Звичайно дівчинок супроводжував Коля Бородич, той, що ніколи із учителем пиляв колоду. Сьогодні ж він не прийшов у школу, от і довелось учителеві йти в провідники. А про свого квартиранта сказав, що парубійко побудет поки в школі, будинку, мол, негаразди, батько сильно б’є. Парубійко той і був Павликом Миклашевичем.
Через два тижні районний прокурор Сивак наказав Ткачуку їхати в Сельцо й забрати в Мороза сина громадянина Миклашевича. Заперечень прокурор слухати не побажав: закон! Мороз вислухав мовчачи, покликав Павла. Той відмовився йти додому. Мороз непереконливо так пояснює, що за законом син повинен жити з батьком і, у цьому випадку, з мачухою. Хлопчик заплакав, а Миклашевич – Старший повів його до шосе. І от усі бачать, як батько знімає з кожуха ремінь і починає бити хлопчика. Міліціонер мовчить, діти з докором дивляться на дорослі. Мороз, кульгаючи, побіг через двір. «Стійте, – кричить, – припините побиття!» Вирвав Павлову руку з батьківської: «Ви в мене його не одержите!» Ледве не побилися, встигли їх розняти. Передали вся справа на виконком, призначили комісію, а батько подав у суд. Але Мороз все – таки свого домігся: комісія визначила хлопця в дитбудинок. З виконанням цього соломонова рішення Мороз не поспішав.
Війна перевернула весь життєвий уклад. Із Гродно прийшов наказ: організувати винищувальний загін, щоб виловлювати німецьких диверсантів і парашутистів. Ткачук кинувся збирати вчителів, об’їздив шість шкіл, і до обіду був уже в райкомі. Але керівництво покотило з усіма своїми пожитками в Мінськ. Німці наступали, а відступаючих радянських військ ніде не було видно.
На третій день війни, у середовище, німці вже були в Сельце. Ткачук так ще двоє вчителів ледве встигли сховатися в лісі. Чекали, що наші тижні через дві проженуть німців. Якби хто сказав, що війна на чотири роки затягнеться, його провокатором порахували б. І отут виявилося, що багато з людей не тільки не настроєні робити окупантам опір, але й охоче йдуть служити до німців.
Учителі зустріли групу окруженців, керовану кубанським козаком Селезньовим, кавалерійським майором. Обкопалися в урочище Вовчі ями й стали до зими готуватися. Зброї майже не було. Пристав до загону й прокурор Сивак. Тут він уже був рядовим. На раді вирішили, що треба налагодити зв’язки із селами, з надійними людьми, «пощупати на хуторах окруженців, які із частин розбіглися так до молодиць прибудувалися». Майор розіслав всіх місцевих, кого куди.
Ткачук і Сивак вирішили зайти в Сельцо, де в прокурора був знайомий активіст. Але довідалися, що активіст Лавченя ходить із білою пов’язкою на рукаві – став поліцаєм. А вчитель Мороз продовжує працювати в школі – німці дали дозвіл. Правда, уже не в Габрусевой садибі – там тепер поліцейська ділянка, – а в одній з хат. Ткачук був уражений. Від Алеся він такого не чекав. А отут прокурор зудит, що у свій час, мол, треба було цього Мороза репресувати – не наша людина.
Стемніло. Домовилися, що Ткачук зайде один, а прокурор почекає в загуменье, за кущами. Зустрілися з Морозом мовчачи. Алесь киснуло посміхнувся й став говорити, що не будемо вчити ми – будуть оболванивать німці. А він не для того два роки олюднював цих хлопців, щоб їх тепер расчеловечили. Покликали прокурора. Поговорили відверто про усім. Стало зрозуміло, що Мороз розумніше інших. Він своїм розумом брав ширше. Навіть прокурор це зрозумів. Вирішили, що Мороз залишиться в селі, і буде сповіщати партизан про наміри фашистів.
Учитель виявився незамінним помічником. До того ж його поважали й селяни. Мороз потихеньку слухав радіоприймач. Запише зведення Совинформбюро, на які найбільший попит був, поширить серед населення й у загін передасть. Два рази в тиждень пацани клали записки в дуплянку, що висіла в лісової сторожки на сосні, а вночі їх забирали партизани. Сиділи в грудні по своїх ямах – усе замело снігом, холод, з їжею туго, і тільки радості, що ця Морозова пошта. Особливо коли німців розбили під Москвою.
Перший час у Мороза все йшло добре. Німці й поліцаї не приставали, стежили видали. Єдине, що каменем висіло на його совісті – доля тих двох близнючок. На початку червня сорок першого Мороз умовив їх мамашу, сторожку сільську бабу, відправити дочок у піонерський табір. Тільки вони виїхали, а отут війна. Так і пропали дівчинки.
Один із двох місцевих поліцаїв, що був знайомого прокурора Лавченя, іноді допомагав селянам і партизанам, попереджаючи про облави. Узимку сорок третього німці розстріляли його. А от другий виявився останнім гадом. По селах його кликали Каїн. Багато лих він приніс людям. До війни жив з батьком на хуторі, був молодий, неодружений – хлопець як хлопець. Але прийшли німці – і переродилася людина. Напевно, в одних умовах розкривається одна частина характеру, а в інші – інша. Сиділо в цьому Каїні до війни щось підле, і може, не вилізло б назовні. А отут от поперло. З ретельністю служив німцям. Розстрілював, насилував, грабував. Над євреями знущався. І запідозрив Каїн щось у відношенні Мороза. Один раз наскочила поліція в школу. Там саме йшли заняття – чоловік двадцять дітвори в одній комнатке за двома довгими столами. Уривається Каїн, з ним ще двоє й німець – офіцер з комендатури. Перетрясли учнівські сумки, перевірили книжки. Нічого не знайшли. Тільки вчителеві допит улаштували. Тоді хлопці, на чолі з Бородичом щось задумали. Затаїлися навіть від Мороза. Один раз, щоправда, Бородич, начебто між іншим, натякнув, що непогано б пристукнути Каїна. Є така можливість. Мороз заборонив, але Бородич не думав розставатися із цими думками.
Павлу Миклашевичу йшов тоді п’ятнадцятий рік. Колючи Бородич був самим старшим, йому було вісімнадцять. Ще брати Кожани – Тимка й Остап, однофамільці Смурный Микола й Смурный Андрій, усього шестеро. Самому молодшому – Смурному Миколі, було років тринадцять. Ця компанія завжди трималася разом. Дурості й сміливості в них було хоч відбавляй, а от вправності й розуму – в обріз. Довго прикидали, і, нарешті, розробили план.
Каїн часто приїжджав до батька на хутір, через поле від Сельца. Там він пиячив так бавився з дівками. Один приїжджав рідко, більше з іншими поліцаями, а те й з німецьким начальством. У першу зиму вони тримали себе нахально, нічого не боялися. Усе трапилося нежданно – негаданно. Уже наступила весна, і з полів зійшов сніг. На той час Ткачук став комісаром загону. Рано ранком його розбудив вартовий. Сказав, що затримали якогось кульгавого. У землянку ввели Мороза. Він присів на нари й говорить таким голосом, немов поховав рідну матір: «Хлопців забрали».
Виявилося, що Бородич все – таки домігся свого: хлопці підстерегли Каїна. Кілька днів назад той на німецькій машині з фельдфебелем, солдатом і двома поліцаями прикатил до батька. Там і заночували. Перед цим заїхали в Сельцо, забрали свиней, похватали по хатах з десяток курей. На дорозі, недалеко від перетинання із шосе, через овражек був перекинутий невеликий мосток. До води метра дві, хоч і води тієї по коліно. До мостку вів крутуватий спуск, а потім підйом, тому машина або підвода змушена брати розгін, інакше на підйом не виберешся. Пацани це й урахували. Як стемніло, всі шестеро із сокирами й пилками – до цього містка. Підпиляли стовпи наполовину, щоб людина або кінь могли перейти, а машина немає. Двоє – Бородич і Смурый Микола залишилися спостерігати, а інших відправили по будинках.
Але в той день Каїн припозднился, і машина здалася на дорозі, коли вже повністю розвидніло. Машина повільно повзла по поганій дорозі й не змогла взяти необхідний розгін. На мосту шофер став перемикати швидкість, і тоді одна поперечка підломилася. Машина нахилила й боком полетіла під міст. Як потім з’ясувалося, сідоки й свині з курми просто з’їхали у воду й відразу благополучно повыскакивали. Не повезло німцеві, що догодив під борт. Його придавило на смерть.
Хлопці рвонули в село, але хтось із поліцаїв помітив, як у кущах мигнула фігура дитини. Через якусь годину все в селі вже знали, що трапилося в яру. Мороз відразу кинувся в школу, послав за Бородичем, але того не виявилося будинку. Миклашевич не витримав і розповів учителеві про усім. Мороз не знав, що придумати. І от опівночі чує стукіт у двері. На порозі стояв поліцай, той самий Лавченя. Він повідомив, що хлопчиськ схопили й уже йдуть за Морозом.
Мороза залишили в загоні. Він ходив, немов у воду опущений. Пройшло ще пари днів. І раптом у ліс прибігла Уляна – зв’язна з лісового кордону. Їй дозволялося приходити тільки в самому крайньому випадку. Німці вимагали видати Мороза, інакше загрожували повісити хлопців. Уночі до Уляни прибігли їхньої матері, просять Христом – Богом: «Ульяночка допоможи». Вона у відповідь: «Звідки мені знати, де той Мороз?» А вони: «Сходь, нехай він рятує мальцов. Він же розумний, він їхній учитель».
Ще шість каменів на душу бідного вчителя! Ясно було, що й хлопців не відпустять, і його вб’ють. Вилізли із землянки, а отут Мороз. Коштує у входу, тримає гвинтівку, а на самому обличчя немає. Усе чув і проситься йти. Селезньов і Ткачук озлилися. Кричали, що треба бути ідіотом, щоб повірити німцям, начебто вони випустять хлопців. Іти – безрозсудне самогубство. А Мороз спокійно відповідає: «Це вірно». І тоді Селезньов сказав: «Через годину продовжимо розмову». А потім виявили, що Мороза ніде немає. Послали в Сельцо Гусака, у якого там проживав свояк, щоб простежити, як воно буде далі. От від цього Гусака, а потім уже й від Павла Миклашевича й стало відомо, як розвивалися події.
Хлопці сидять у коморі, німці допитують їх і б’ють. І чекають Мороза. Матері лізуть у двір до старости, просять, принижуються, а поліцаї їх женуть. Спочатку хлопці трималися твердо: нічого не знаємо, нічого не робили. Їх стали мучити, і першим не стерпел Бородич, взяв усе на себе, і думав, що інших відпустять. І в цю саму пору є Мороз. Рано ранком, коли сіло ще спало, ступнув він у двір до старости. Німці скрутили Морозові руки, здерли кожушок. Як привели в старостову хату, старий Бохан улучив момент і говорить тихенько: «Не треба було, учитель».
Тепер вся «банда» виявилася в зборі. Хлопці ще в коморі впали духом, коли почули за дверима голос Алеся Івановича. До самого кінця ніхто з них не думав, що вчитель прийшов добровільно. Уважали, що схопили його десь. І він їм нічого про себе не сказав. Тільки подбадривал. Надвечір вивели всіх сімох на вулицю, усе абияк трималися на ногах, крім Бородича. Старший брат близнюків Кожанів, Іван, пробрався вперед і говорить якомусь німцеві: «Як же так? Ви ж говорили, що коли з’явиться Мороз, то відпустите хлопців». Німець йому парабелумом у зуби, а Іван йому ногою в живіт. Івана застрелили.
Вели по тій самій дорозі, через мосток. Спереду Мороз із Павликом, за ним близнюки Кожани, потім однофамільці Смурные. За двома поліцаєм волокли Бородича. Поліцаїв було чоловік сім і чотири німці. Розмовляти нікому не давали. Руки у всіх минулого зв’язані позаду. А навколо – знайомі з дитинства місця. Миклашевич згадував, що така туга на нього напала, хоч кричи. Воно й зрозуміло. По чотирнадцяти – шістнадцяти років хлопцям. Що вони бачили в цьому житті?
Підійшли до мостку. Мороз шепотить Павлику: «Як крикну, кидайся в кущі». Павлику здалося тоді, що Мороз щось знає. А лісочок от уже – поруч. Дорога вузенька, два поліцаї йдуть спереду, двоє по сторонах. Раптово Мороз голосно крикнув: «От він, от – дивитеся!» І сам уліво від дороги дивиться, плечем і головою показує, немов когось побачив там. І так природно це в нього підучилося, що навіть Павлик туди глянув. Але тільки раз глянув, потім стрибнув у протилежну сторону й виявився в хащі. Через секунди хтось ударив із гвинтівки, потім ще. Поліцаї притягли Павла. Сорочка на його груди просочилася кров’ю, голова обвисла. Морозу побили так, що вже не піднявся. Каїн для впевненості вдарив Павлика прикладом по голові й зіпхнув у канаву з водою.
Там його й підібрали вночі. А тих шістьох довезли до містечка й потримали ще п’ять днів. У неділю, саме на перший день Великодня, вішали. На телефонному стовпі в пошти зміцнили поперечину – товстий такий брус, вийшла подоба хреста. Спочатку Мороза й Бородича, потім інших, то з однієї, то з іншої сторони. Для рівноваги. Так і стояло це коромисло кілька днів. Закопали в кар’єрі за цегельним заводом. Потім уже, коли війна скінчилася, переховали ближче до Сельцу.
Коли в 44 – м вибили німців, у Гродно залишилися деякі папери: документи поліції, гестапо. І знайшли один папір відносно Алеся Івановича Мороза. Звичайний листок із зошита в клітку, написано по – білоруському, – рапорт старшого поліцейського Гагуна Федора, того самого Каїна, своєму начальству. Мол, такого – те квітня 42 – го команда поліцейських під його початком захопила ватажка місцевої партизанської банди Алеся Мороза. Ця неправда була потрібна Каїнові, та й німцям. Взяли хлопців, а через три дні піймали й ватажка банди – було про що рапортувати. До того ж, коли в загоні набралося чимало вбитих і поранених, зажадали із бригади дані про втрати. Згадали Мороза. Він усього два дні в партизанах побыл. Селезньов і говорить: «Напишемо, що потрапив у полон. Нехай самі розбираються». Так до німецького додався ще й наш документ. І спростувати ці два папірці був майже неможливо. Спасибі Миклашевичу. Він все – таки довів істину.
Але здоров’я він так і не набрав. Груди прострелені навиліт, так ще стільки часу в поталій воді пролежали. Почався туберкульоз. Майже щороку в лікарнях лікувався. Останнім часом, здавалося, непогано себе почував. Але поки лікував легені, здало серце. «Доконала таки війна нашого Павла Івановича, – закінчив Ткачук.
Мимо проскочила машина, але раптом сповільнила хід і зупинилася. Завідувач районо Ксьондзів погодився підвезти. Машина рушила. Завідувач повернувся вполоборота й продовжив суперечку, почата в Сельце. Ксьондзів менторським тоном віщав, що є герої не чету цьому Морозові, що навіть жодного німця не вбив. І вчинок його безрозсудний – нікого не врятував. А Миклашевич випадково залишився в живі. І ніякого подвигу в цьому він не бачить. Ткачук, більше не стримуючись, відповів, що видно завідувач душевно короткозорий! І інші, подібні йому – сліпі й глухі, незважаючи на пости й ранги. Ксендзову всього 38 років, і війну він знає по газетах так по кіно. А Ткачук її своїми руками робив. І Мороз взяв участь. Миклашевич у її пазурах побував, так так і не вирвався. Закінчилося тим, що Ткачук обізвав Ксендзова «безмозким дурнем» і зажадав зупинити машину. Шофер став пригальмовувати. Журналіст спробував його зупинити. Ткачук кинув ще кілька фраз про те, що такі люди, як Ксьондзів, небезпечні тим, що для них все ясно загодя. Але так не можна жити. Життя – це мільйони ситуацій, мільйони характерів і доль. Їх не можна втиснути у дві – три розхожі схеми, щоб поменше турбот. Мороз зробив більше, ніж якби вбив сто німців. Він життя поклало на плаху добровільно. Немає ні Мороза, ні Миклашевича. Але ще живий Тимофій Ткачук! І більше мовчати він не буде. Усім розповість про подвиг Мороза.
Не зустрівши заперечень, Ткачук замовчав. Ксьондзів теж мовчав, уп’явшись на дорогу. Фари яскраво різали темень. По сторонах миготіли білі в променях світла стовпи, дорожні знаки, верби з побіленими стовбурами…
Під’їжджали кгороду.
