Рецензія на повість Чингиза Айтматова «Білий пароплав» – Айтманов Чингиз

Чингиз Айтматов, автор добутків «Верблюже око», «Джамиля», «Перший учитель», «Материнське поле», «И довше століття триває день», «Прощай, Гульсары!», «Плаха», у сімдесяті роки нашого століття написав повість «Білий пароплав». Будучи киргизом по національності, Ч. Айтматов проте писав російською мовою, у своїх добутках торкаючи загальнолюдських, вічних проблем, і, на мою думку, його добутки цікаві цими й варті уваги читачів

Для всіх добутків Ч. Айтматова, а для повісті «Білий пароплав» окремо, характерна тема добра й зла як центральна тема творчості письменника

Проблема добра й зла – це одна з вічних тем у Літературі. Вона звучить у творах Данте й Шекспіра, знаходить висвітлення в російській класичній літературі. Ця тема є основою. багатьох казок і легенд. Але якщо в казках добро майже завжди тріумфує, а зло карається, то в дійсності не завжди буває так. Багато в чому, по – моєму, повість «Білий пароплав» цікава тим, що в ній одночасно співіснують і сучасне життя й древня легенда, причому проблема добра й зла дозволяється відмінно від звичного результату. Ще одна особливість постановки питання добра й зла в цьому добутку – у його переплетенні з національними проблемами при різному сприйнятті моральних і духовних цінностей і законів, зокрема характерних для киргизів

Живучий у цій складній дійсності головний герой повести, семирічний хлопчик, ділить і свій мир на два виміри: реальний мир і древній мир, фантастичний мир казки й легенди, добра й справедливості, що як би компенсує несправедливості реальності, а їх багато. Хлопчик залишений родителями на піклування діда. І в батька, і в матері вже інші родини. Живе хлопчик з дідом Момуном на далекому лісовому кордоні, де їхній родич Орозкул увесь час пригноблює, принижує їх. Дід не міг захистити онука від жестокостей і несправедливостей цього миру, тому що сам був слабкий. У повісті, як, на жаль, і в житті, виходить так, що кращі люди бідні, нещасливі, принижені тими, хто має владу й силу. Так, дід Момун «все життя з ранку до вечора в роботі, у турботах прожив, а змусити поважати себе не навчився» і виявився у владі мстивого й обмеженого родича – Орозкула, хазяїна кордону

И хлопчик бачить цю повну несправедливостей життя. Не секрет, що в кожній людині існує внутрішня тяга до добра, справедливості. І якщо їх немає в реальному світі, людина намагається відтворити недоліки цих добрих початків у внутрішньому, вигаданому світі, у мріях, бажаннях переробити злий мир, як це трапляється й із мною. На мою думку, це відбувається в більшому або меншому ступені, але з кожною людиною, а особливо сильно й часто трапляється з дітьми. І звичайно, хлопчик з «Білого пароплава» не був виключенням. У нього були дві казки. Одна своя, про яку ніхто не знав. Інша та, котру розповідав Дід

Казка, що розповідав дід, – легенда про Рогату матір – оленихе, що врятувала людських дітей, тим самим відновивши колись у стародавності рід киргизів. Але горді й марнолюбні люди незабаром забули про добро Рогатої матери – оленихи. Вони стали полювати на маралов, і оленям довелося піти в інші краю

Зрозуміло, що ця легенда, у якій перемагає зло, не могла служити для хлопчика опорою, допомогою й розрадою. І тоді він створює свою легенду. Його казка – це камені з вигаданими іменами, серед яких є й «шкідливі», і «добрі», а також «улюблені», «сміливі, і «злі» рослини. Але «улюблених», «добрих» і «сміливих», напевно, було більше.

У цій казці в хлопчика є й вірні друзі – бінокль і портфель, – яким він перевіряє свої таємні думки й мрії. У чарівному світі казки хлопчик зустрічається з батьком. Він мріє перетворитися в рибу й добратися по Іссик – Кулю до білого (білого, а не чорного!) пароплава, де плаває матросом його батько

И, як у всякій казці, чарівний мир, у який поринає хлопчик, прекрасний і справедливий. Цей мир представлений у повісті цілим рядом легенд і казок, мріями й снами дитини. Тут добро завжди тріумфує над злом, кожне злодіяння карається, тут панують краса й гармонія, яких так не вистачає хлопчикові в дійсному житті. Його легенди – це єдине, що допомагало хлопчикові жити, залишитися доброю, незіпсованою дитиною, що вірить у добро й у те, що воно переможе. Той внутрішній мир оберігав чисту душу дитини від зла зовнішнього, навколишнього світу. Але ці мири повинні були зштовхнутися, і, по – моєму, це було неминуче. Внутрішній мир хлопчика зштовхнувся з миром зовнішнім, у якому зло протистояло добру

У самому реальному світі я б підкреслила наявність окремої проблеми зіткнення добра й зла, тим самим виділяючи в повісті дві відособлені тематичні лінії: внутрішній мир хлопчика проти зовнішнього миру й Момуна проти Орозкула в самому зовнішньому світі

Протистояння добра й зла спостерігається й там, і там, і зрештою в обох випадках перемагає зло, а добро вмирає. Добро й зло – це два взаємовиключних поняття. І у своїх мріях хлопчик намагався зробити реальний мир добріше, «перевиховавши» зло. Він сподівався, що Орозкул стане добрим, якщо в нього будуть діти, якщо він буде знати, що залишить після себе потомство. Але в той же час зрозуміло, що якби в Орозкуле була б хоч крапля добра, то він би дарував своє тепло хлопчикові, як у легенді це зробила Рогата мать – олениха. І, знаючи, що його дядько насправді наповнений тільки злом, хлопчик часто бачив у сні картину відплати. Хлопчик, як і читач, підсвідомо розумів, що зло з добром не можуть співіснувати, щось повинне бути винищене. Але, на жаль, уражено було добро. Тому що Орозкул змусив діда Момуна порушити свої моральні закони, розтоптати те, у що так довго вірив і він сам, і хлопчик. Орозкул змусив його не просто вбити олениху, але зазіхнути на те, у що він вірив все життя, «на пам’ять предків, на совість і завіти свої», на моральні закони бугинцев. Момун створив зло в ім’я добра, заради своєї «злощасної дочки», заради онука. Але його філософія зла в ім’я добра зазнала краху. Убивши олениху, він прирікає на загибель хлопчика. Момун сам допоміг створити онукові мир легенди, розповівши про Рогату матір – оленихе, але сам же цей мир і зруйнував. «І тепер, убитий горем і ганьбою, старий лежав на землі особою долілиць».

А хлопчик залишився зовсім один у цьому світі. Умить зруйнувалися всі його мрії й надії, жорстокість миру, від якої він довгий час ховався, стала перед ним у всьому своєму обличчі. Спливши рибою по ріці, він відкинув те, із чим не мирилася його дитяча душа. Але віра в добро в нього залишилася, адже він не вмер, а пішов від дійсності у свій мир казки, він не покінчив самогубством, а «сплив рибою по ріці».

Повість здається незакінченої, тому що без відповіді залишаються багато питань, наприклад, Момуна: «И чому люди бувають такими? Ти йому добро – він тобі зло». Не дає Ч. Айтматов і відповіді на питання хлопчика: «Чому люди так живуть? Чому одні злі, інші добрі? Чому є щасливі й нещасливі?» Не написано в повісті, чому, як у казках, добро не перемогло зло. Право знайти на них відповіді надається читачеві. І хоча це складно зробити, я спробую

Мені здається, що Ч. Айтматов ставив своїм головним завданням написати правду, яка б гірка вона не була, а читач однаково зробить із її вірні висновки. Важливо, що добро не пасивно, воно бореться, а в житті воно може й перемогти. Є такий закон світового мистецтва – посилати на смерть і борошна кращих своїх героїв для того, щоб сколихнути душі живих, призвати їх творити добро