Осмислення радянської історії в сучасній літературі й публіцистиці

Многим, напевно, запам’ятався епізод з фільму «Покаяння», що йшов на екранах кілька років назад. Я хоча й не все зрозумів у ньому до кінця, але один момент забути не можу. «Ця вулиця веде до Храму?», – запитує древня мандрівниця в молодої жінки. «Ні, не ця вулиця веде до Храму», – відповідає та. Вона знає, що говорить. З вулицею, на якій вона живе, у неї зв’язані важкі спогади. «Навіщо ж вулиця, якщо вона не веде до Храму?», – здивовано запитує баба. Вона твердо зрозуміла за довге життя, що людям потрібні тільки ті дороги, що ведуть до Храму добра, правди, краси й істини. І глядач мимоволі запитує себе: «Навіщо потрібна була дорога, що коштувала стільки сил і жертв, якщо вона привела не туди?».

У чудового письменника Андрія Платонова є роман «Котлован». Цей образ – символ нашого життя – виявився разюче точним. Його використовують зараз навіть міністри! Та й хіба не закопані мільярди грошей у землю? Досить почитати в газетах спори про різні канали, Волга – Чограй у Калмикії, наприклад, або Волга – Дон – 2, що вирішили законсервувати, виділивши на це ще мільйони рублів…

Цей образ підходить і до всієї нашої історії. Сімдесят із зайвим років тому революційний народ клявся побудувати «новий мир», але до сьогоднішнього дня, схоже, зуміли замість обіцяного Храму загального щастя вирити тільки Котлован, у якому поховане не тільки надбання й достоїнство країни, але й людські долі. Втім, реальні храми свідомо руйнувалися. Скільки їх знищено!.. Але ж, як говорить відомий журналіст Олег Мороз в «Літературній газеті», очевидний прямий зв’язок між загальним падінням моральності, загальним цинізмом, повіддям аморальності, злочинності, з одного боку, ж втратою релігійної віри – сдругой.

Отже, країна зупинилася й задумалася. Що з нами трапилося? Чому так погано ми живемо й працюємо? Чому міцна, здавалося б, держава розпалася? Ці нескінченні «чому?»… От уже багато років політики й економісти, письменники й публіцисти – всі, від старих до дітей, думають про цьому й про те, що робити. Про це – твору Айтматова, Астафьева, Распутіна, повернуті читачеві книги Замятіна, Платонова. Зараз наші журнали й газети захлиснула хвиля яркою й гострою публіцистикою. «Ніколи писати роман, коли навколо пожежа!» – так визначають своє завдання деякі письменники. І от ми вже читаємо не тільки романи й повести, але й статті В. Распутіна, З, Залигіна й багатьох інших. Література й публіцистика переплітаються, взаємно

Доповнюючи друг друга

Жовтень… Залп «Аврори»… Штурм Зимового… Ці символи, здавалося, були нерозривні з усім кращим, що в нас є, И от звучить думка, що Жовтнева революція – фатальна помилка, чорний день в історії нашої країни, а люди, яких весь народ звик уважати вождями, борцями за народне щастя, – злочинці й варвари

Багатотомний твір Олександра Солженицына «Червоне колесо» присвячено джерелам і визріванню революції. Я читав тільки «Жовтень шістнадцятого». Але й цього досить. Основна думка письменника гранично ясна. Росія виходила на дорогу цивілізації, у неї були висока культура, міцна мораль, міцні традиції. Революціонери (не тільки більшовики, але й інші партії) не любили країну, не знали народ, були вузьколобими сектантами й догматиками. Вони, частиною по неуцтву й злості, частиною по схильності до розбою, зруйнували всі, створеними століттями. Нічого, крім страждань і великих жертв, революція не принеслася

Що ж, час, коли могла існувати тільки одна точка зору, пішло. Це раніше було просто: «Богатые й бедные – поділити нарівно!», «Опозиція – знищити!», «Низька продуктивність праці – працювати надурочно!», «Інакомислення – заборонити!». Сьогодні потрібно сперечатися, поважаючи своїх супротивників. Сьогодні не можна заборонити Солженицына – навпроти, його запрошують до нас; деякі навіть бачать у ньому нового Месію

И все – таки я не можу погодитися з таким поглядом на революцію. Так, звичайно, у наші дні й школярі, мабуть, зможуть указати на помилки й надмірну жорстокість більшовиків. Але поки я не можу й не бачу необхідності відмовитися від переконання, що Жовтень і громадянська війна (хоча вона могла бути набагато менш важкої) – суворий, кривавий, але все – таки неминучий період нашої історії. Тут багато помилок і злочинів, але сама революція, що кличе до нового, справедливого життя, не була помилкою або злочином!

Помилки першого періоду Радянської влади перетворилися в сталінський терор. Не перелічити всього, що написано про цю пору. Досить прочитати тільки «Архіпелаг ГУЛАГ», «У колі першому» Солженицына, «Колымские розповіді» В. Шаламова, щоб сказати: «Ні, це ніде й ніколи не повинне повторитися!».

Роки застою… Скільки вже упущено років і можливостей, скільки життів розтрачене зрячи. Не в чи ці десятиліття наша країна відстала в економіці навіть від колишніх колоній? Про це написано багато. Дуже лаконічно й точно про тім часі сказав Фазиль Искандер у своїй поемі «Балада про волю»:

Ми проґавили час своє, прошляпили, протрепав.

У цій країні все зыбко пливе, навіть тюремний устав.

Ми припозднились, ганяючи дими, вина, кулі, чаї,

Глянув у вікно, а там давно гниють, фашизея свої,

Розібратися в джерелах нашої бездуховності мені дуже допомогла його ж стаття в «Вогнику» «Людин ідеологізований». Автор запитує, чому ж усяке ідеологізоване суспільство настільки неймовірно жорстоко. Відповідь пряма й безкомпромісний. Тому що ідеологізована людина віддає ідеології таємницю свого життя, свою щиру цінність, свою моральну волю, свою особистість. За це в будущем йому обіцяний вхід у земний рай, а в сьогоденні – пустотіла легкість безвідповідальності. Виходить, звідси ми можемо зробити висновок: кожний повинен думати й вирішувати сам, кожний повинен вибирати свою мету й відповідати за своє життя

У нас тепер є нечувана в історії нашої країни воля слова й печатки. Але крім волі політичної потрібна й економічна воля, чого саме в нас не так багато. Тільки тоді працьовиті люди в нашій країні стануть незалежн і заможними, а виходить, підніметься Росія й істина стане «могутньої й великої».

Я вірю, що наша держава на вірному шляху. Хотілося б, щоб вона пройшла його з меншими втратами. Скільки дорогведет до Храму – одна або трохи – неважливо. Головне, щоб вони вели правильно: саме до Храму, а не до Котловану, И ще про одному хочеться сказати. Держава будуть міцним тільки тоді, коли люди стануть його поважати:

Всесвітній досвід говорить,

Що гинуть царства

Не від того, що тяжко побут

Або страшні митарства.