Повний зміст Сибірські картинки 18 століття Лєсков Н. С.

Н. С. Лесковсибирские картинки XVIII векаиз справ сибірської старовини

Наш історичний розвиток ішло по – своєму.Н. Данилевський

ВІД АВТОРА

Сьогоденню розповіді про справи, що відбувалися в Сибіру в XVIII столітті, необхідно подати кілька рядків замість передмови.Більше десяти років тому, у першій книжці "Російського Вісника" за 1882 рік на першому місці було почато друкуванням дослідження Вакха Гур’єва, під заголовком: "Сповідний штраф у Сибіру протягом минулого XVIII – Го століття". Автор цього дослідження, Вакх Гур’єв, був православний священик і походив із сибірських уродженців; близько знав справи цього великого азіатського краю, вона зробив собі в літературі популярність декількома вартої уваги дослідженнями про сибірську старовину. Дослідження Гур’єва про "сповідний штраф" теж обіцяло представити дуже живий історичний і етнографічний інтерес; цікавість, збуджена появою статті в московському журналі, не було однак цілком задоволене, тому що із усього дослідження в "Російському Віснику" надруковано тільки три глави, а інше обіцяно надалі, але продовження не було. Не було продовження цієї статті й ні в якому іншому виданні, а в закінченому в 1892 році праці В. И. Межова: "Сибірська бібліографія" (Љ 6972), "Сповідний штраф" Вакха Гур’єва прямо показаний незакінченим.

"Сибірська Бібліографія", Вл. Изм. Межова (Видання И. М. Сибірякова, Спб., 1892 р.), що містить у собі "Покажчик книг і статей про Сибір". (Прим. автора.)

Відомість це треба вважати наиобстоятельнейшим, для якого зайві були б перевірки, але й вони були зроблені й принесли ті ж самі результати: більша історія, опис якої було почато по документах і живих усних розповідях і повістям, залишається в зародковому положенні, без розвитку й без кінця, а тому й не приводить читача ні до якого означального висновку й висновку.Чи був рукопис цього дослідження доведена Вакхом Гурьевым до кінця – невідомо, так само як невідомо й причину, по якій друкування "Сповідного штрафу" було в "Російському Віснику" перерване й некінчене. Може бути, це залежало від несприятливих для літературної роботи умов у положенні самого автора, що у цей час перемінив місце й, перейшовши на службу в Царство Польське, умер у Калише 24 липня 1890 р.Випадок дає тепер можливість викласти цю справу у всій його повноті й закінченості, хоча й без тих частковостей, якими розташовував Вакх Гур’єв, що знав Сибір за особистими спостереженнями й пользовавшийся розповідями інших старожилів.Випадок же цей полягає в наступному. У С. – Петербурзі жив і тут же не дуже давно помер відомий сибірський золотопромисловець, генерал – майор Вениам. Ив. Асташев, з яким я був знаком і від якого подаровані мені кілька копій з ділових паперів, що стосується сибірської життя. Досить довгий час паперу ці лежали в мене нерозібраними, а коли я став їх переглядати влітку минулого року, то побачив, що в них є дуже значна частка того матеріалу, що зустрічається в обробленому виді в дослідженні Вакха Гур’єва про "сповідний штраф XVIII – Го століття", і що матеріал цей не обмежується тим, що потрапило вже в початок дослідження Гур’єва, а йде далі сплошною й неразрывною ланцюгом подій до тих пор, поки справа кінчається в тридцятих роках стікаючого нинішнього сторіччя. Матеріал дає можливість закінчити недокінчене дослідження про "сповідний штраф", що спритністю сибірських діячів переходить в іншу справу – "про небуття", потім у справу "про скверноядстве", і нарешті – "про простоту", у якій всі й "тоне в тундрах Сибіру".Украй зацікавлений цією оригінальною справою, я зважився викласти його в нижченаведеній розповіді, причому – щоб зберегти викладу цілісність – повинен був коротенько сказати знову й про те, що вже розказано в трьох главах оповідання В. Гур’єва в "Російському Віснику", з тою, однак, разницею, що як я не знаю місцевих переказів про всю цю історію, то я їх і не касаюсь, а веду всю розповідь набагато кратче й уже, чим розповідь Гур’єва, пущена в перших трьох главах широко – до надзвичайності.Я тримаюся в моєму викладі справи одних паперів, і притім, – як я маю підставу думати, – саме тих самих паперів, якими користувався для своєї початої й недокінченої праці Вакх Гур’єв.

I

Серед явищ російського життя в Сибіру надзвичайно характерн і цікавим представляється боротьба світської й духовної влади із хрещеними сибірськими інородцями й іншими людьми, які не розуміли важливості прийнятих ними на себе обов’язків. Особливо багато турбот було про те, щоб вони не ухилялися від сповіді.Архіви сибірських консисторій, духовних правлінь і губернських і воєводських канцелярій зберігають дотепер безліч справ "про небуття", "про скверноядстве" і "про зловживання простотою", з яких дбайливцем сибірської старовини зроблені були деякі виписки, наведені тут нами в порядок.Справа, про яке буде мова, спочатку одержало назву "про небуття", під яким і згадувалося в паперах. Почалося воно при Петрові Великому й, як думають деякі, – по його думці, а у всякому разі по його указі 14 – го лютого 1716 року (тобто за дев’ять років до його кончини). В указі тім "великий государ велів усякого чина людям у батьків духовних повсегодно исповедываться, а коли хто не сповідається, на таких попам подавати розпису архієреям, а їм ті розписи відсилати губернаторам, а губернаторам і лантратам класти на тих людей штраф, проти доходу з його втроє, а потім їм ту сповідь виконувати. А які раніше податей не платили й з’являться винними, тих обкласти, застосовуючись до того ж, а з дівок і вдів проти оного вполы. Розкольників же покласти проти сьогодення платежу".Таким чином, грошовий штраф за "небуття" (тобто в сповіді) був накладений цим указом одночасно як на розкольників, так і на церковних людей, які в дуже великій кількості не були для сповіді до своїх духівників.Звідси почалася ця справа; а далі зараз ми будемо бачити, як це джерело потекло по азіатській окраїні, де рідке й бідне кочове населення живе у великому розсіюванні й притім "перебуває в стані природної простоти й зробленої дикості".

II

Накладення штрафу за неявку до сповіді спочатку поручалося світській владі, "губернаторам і лантратам" а по скольку накладати на кожну людину, що не явились до сповіді, – на це шукали визначення в указі, де сказано, що треба "класти штраф проти доходів з його (отбегальщика) утроє". Лантраты зрозуміли так, що розкольників потрібно "записати в подвійний оклад (плачених ними податей)", а церковних, що не з’явилися до сповіді, варто оштрафувати втроє. І багато хто так і зробили, а чрез це вийшло, що розкольники, що заплатили подвійний оклад, "відводили сповідну повинність" дешевше, ніж православні, котрих лантраты обклали штрафом "утроє проти доходів з них". Православні, побачивши із цього, що їм набагато вигідніше зовсім "записатися по подвійному окладі", оголосили себе розкольниками. Вони стали бути до світської влади й просили "записати їх у подвійний оклад", а ті це виконували, і розкол зростав у своїй чисельності.Інші ж люди, які не хотіли зараховувати себе в розкольники, "по подвійному окладі", стали звертатися до "парафіяльних попів" з підкупами, щоб "попи показували їх колишніми". Попи брали за це "обіцянки" і показували небытейщиков "колишніми", і в такий спосіб реестрация замість того, щоб з’ясувати справа, повела до посиленої неправди. А як "обіцянки" за фальшиві оцінки небытейщиков "колишніми" брали одні попи й не ділилися цими доходами з паламарями, то серед цих останніх запалала загальна заздрість проти настоятелів і пішли на них доноси.Доносів була безліч, і представники духовної влади їх не приховували, а навпроти, охоче направляли їх на вид вищого начальства, щоб показати, що світські чини не можуть добре вести цю справу й тільки псують духівництво, надаючи йому можливість покривати винних у відхиленні від сповіді.Через це між світськими чиновниками й парафіяльним духівництвом почалися суперечки й "підступи". Духовне відомство по переконанню, що світські неподлежаще записали в раскольничий оклад нерозкольників, "посилало своїх фіскалів для розшуку, а світські влади, що потурали раскольщикам, схоплювали посланців духовного відомства й саджали їх скованих у в’язниці й тримали під міцною вартою й оному дослідженню про розкольників і духовні справи лагодили тим сущу зупинку".

Указ Св. синоду 29 – го березня 1721 р. (Прим. автора.)

Світської ж влади у відсіч цим укоризнам з боку осіб духовних вивели на вид, що "багато священиків у подані ними духовних розписах за 1716 і 1717 роки (найперші після указу) багатьох дітей своїх духовних що не висповідалися написали що висповідалися, а дійсно колишніх у сповіді по злості своєї на них записали неколишніми".Про зловживання в подібному роді завелася безліч справ, ішли нескінченні допити, розшуки й очні ставки, а між духовними й світськими чиновниками піднялася така запекла звада, що вищий уряд побачив необхідність швидко й енергійно втрутитися в цю справу й дати йому інший напрямок.

III

Десятого й сімнадцятого березня 1718 року пішли найвищі укази, якими (10 березня 1718) категорично визначалося: "по скількох саме слід брати штрафу з різного звання людей, що відбігають сповіді". Призначено брати "з різночинців і посадских у перший рік по одному рублі, у другий – по двох, а в третій – по трьох, а із селян у перший раз по десяти грошей, у другий по гривні, а в третій – по п’яти алтинів". А щоб штраф за небуття стягувався без потурання й без сперечань між особами світського й духовного чина, – все це справа передавалася в заведывание осіб одного духовного відомства, – а колишнім взимателям штрафу з осіб світського звання справжніми указами надавалося тільки покарання винних. Займатися стягненням було, зрозуміло, набагато прибутковіше, ніж карати неспроможних платників, і тому світські влади описанною переменою були незадоволені й стали робити духівництву перешкоди.Духівництву ж з "набытием прав" по зборі штрафів за небуття прибуло й "страхування", і "страхування" ці були не жартівні. В указі читаємо: "А буде про тих, хто в сповіді не буде, а священик про тім не донесе й за таку його ману (sic) взяти на ньому штраф перше п’ять рубльов, другий десять, а третій п’ятнадцять рубльов. А коли по тимі (тобто й після третього штрафу) з’явиться в такий же мане й за те вивержений буде священства".І ще це "страхування" було посилено тим, що повелено було "по виверженні" священиків "взяти їхній маєток", а самих їх "відсилати для покарання до цивільного суду й у каторжну роботу".Известясь про такі укази, особи духовного чина не відразу розібрали " чиприйшло до них торжество або гіркота". Справа оштрафования "небытейщиков" обіцяло, звичайно, гарні вигоди, але й "страхування" з виверженням і отъятием, а щонайпаче з переказом у руки світських приказних наводило на духовних жах, що тим легше зрозуміти, що "світські" харчували зло на духівництво за передачу в їхні руки самої вигідної частини справи, і тепер приказні, по всіх імовірностях, не дадуть спуску тим з духовних, які попадуться в їхні руки.

IV

Особи світського чина й дійсно почали тримати себе гордо й не уступали духівництву жодного кроку без неприємностей. Навіть на самому початку приказні манкірували вимогою духівництва З 1718 по 1721 рік духовне відомство навіть не домоглося ще, щоб світські повідомили його списки небытейцев. Губернатори, камериры й лантраты ставилися настільки недбало до вимог представників церковної влади, що часто зовсім не відповідали на папери архієреїв і не тільки "з безнадійністю" доносили про цьому московському наказу церковних справ. Одноманітності в діях не було, а повсюдна справа йшло де як потрапило: в одному місці "небытейщиков" штрафували священики, в іншому – приказні, і ті й інші по своєму бессудили одних і потурали іншим, а стягнені гроші "представляли по своїй команді", або навіть зовсім не представляли. Ішла взагалі повна безурядица, з которою московський церковний наказ уже не міг знайти ніякої користі, і тоді за справу це узялася нова вища церковна установа – св. правительствующий Синодтолько що заснований тоді Синод негайно ж оцінив значення справи про "небытейщиках" і указами від 20 – го й 21 – го чисел березня 1721 року повідомив у сенат "ведення", а єпархіальним архієреям послав укази, "щоб збираються надалі з розкольників і з неколишнім у сповіді штрафи, опричь оного святейшего править. Синоду, в інші місця не відсилати й певному в Москві камериру тих штрафних грошей і про їх відомостей не віддавати".

Укази Св. синоду 20 – го й 29 – го березня 1721 року (Прим. автора.)

Таким энергическим і твердим заходом Св. синоду був покладений кінець нахабній неслухняності приказних світського звання, але зате виникли тепер непорозуміння в самому московському наказі церковних справ, якими в цей час управляв архімандрит Златоустовского монастиря Антоній.

V

Під пригрозою Св. синоду світські приказні здали в духовні правління "відомості й відписки" про небытейцах, але справи ці були в такому виді, що в них не можна було дошукатися користі.Златоустовскому архімандритові Антонію доручено було розібрати й привести в ясність все беспорядочно сунутые з рук приказними паперу, а коли він розібрався, то побачив, що самі урядові вказівки про тих, кого треба штрафувати, дотепер ще не ясні. Так наприм., архімандрит дивувався: "який штраф накласти й вимагати з людей, які не підходили ні до купецького, ні до селянського стану, і із числа яких були багато сірих і вбогі, саме: солдатів, драгуни, ямщики й дружини їх, зеленщики, муляри, учні латинської й математичної школи, зброярі, столяри, сторожачи церковні, дзвонарі соборні, приказні сторожі й пристави, люди боярські, сокольники і їхні працівники і робітниці, капелюшного й сукняного дворів учні й працівники, будинку государева нижні чини й двірські люди, хлебники, калашники, блинники, харчевники, масленники, друкованого двору батыйщики й тередорщики й работные люди, кожевенники, кравці мастеры, шевці, канатники, свічарі, теслі, швальчики, броварники й богаделенные злиденні мужеска й женска підлоги".Уважний златоустовский архімандрит ґрунтовним вивченням справи виявила таке положення, що ще не було у виді уряду, але яке, однак, цілком відповідало живописанию Посошкова, у його "виявленні очевидності лицемудрия", де він писав, що в нас "аще підкріплення" (указами) не буде, то й надалі вси по колишньому в церкву ходити не будуть".

См. Твір Посошкова, стор. 10. (Прим. автора.)

Небытейщиков доводилося забирати й штрафувати не у віддалених нетрях і пустелях, а в покровительствуемых імператором новозаснованих школах, при власному государевому дворі й, нарешті, навіть при самих парафіяльних церквах і соборах, де сторожа й дзвонарі вперто не хотіли "відбувати сповідь", а в той же час ці упертюхи були так "сиры й бідні", що в штрафі з них нема чого було взяти ні в перший раз, ні в другий, ні в третій.Архімандрит, виявивши такий дивний стан у церковному благоустрої не просив у виді цього нових попечительных заходів, які, може бути, тепер були б доречні, а тільки представив питання: "з вищезазначених разночинцов убогих і бедных чи карбованцевий штраф або за вбогість по розсуду й обшуку применшувати – поселенский чи або противо купецтва штраф имать?" Далі він запитував: "як надходити з тими які в податных книгах написані що не висповідалися, а після того перепису й подання книг померли?" Або – "з тими які тимчасово проживали в будинках на квартирі або в працівниках і при переписці записані в цих будинках а коли наступив час стягнення з них штрафу вони в тих будинках уже не виявилися". Архімандрит Антоній запитував у св. синоду дозволу, з кого в таких випадках стягувати штраф: "із чи хазяїв тих будинків або веліти їм тих людей відшукувати".Таких обачних і обережних людей, як глава московського наказу церковних справ, архімандрит Антоній, виявилося досить багато. У виді "страхування" і "пригроз", що пішли із Синоду, виконавчі особи духовного відомства намагалися діяти як можна обачніше й, не приймаючи на себе нічого, що їм могло здаватися хоча мало – мальськи сумнівним, з різних сторін слали в Синод свої численні питання й "очікували на них у роз’яснення указів".У Синоді незабаром утворилося величезне скупчення паперів цього роду, з яких кожна вимагала "наставлянь, вказівок і точних і явних визначень". Синод був обтяжений цими паперами й по багатьом з них зносився із сенатом, а сенат вимагав відомостей від губернаторів – синод робив зауваження архієреям, а архієреї своїм подначальным адміністраторам і все це при повільності тодішніх зносин і при навмисному "сперечанні" і "відписках" з боку представників різних відомств страшно збільшували громадность справ заведених про "небуття", з якого в результаті не виходило нічого!Але тут, у Європейській Росії, з розшуками "небытейщиков" все – таки не зустрічалося такі гідні пам’яті утруднень які виявилися в Сибіру, де відстані величезні, напівкочове народонаселення рідко й дико, а духівництво було в тодішній час зовсім неосвічене й мало за себе таких "міцних" представників, як Арсеній Мациевич, Павло Конюшкевич і інші, що любили постояти за свою владу. Отут найшлися справжні борці для боротьби з "світськими володарями", і рачения їх гідні довгої пам’яті в історії нашої духовної освіти.

VI

У Сибір питання про розшук людей, що не бувають у сповіді, прийшов не відразу, але зате тут він одержав серйозну постановку. Перші "найсуворіші укази" про розшук винних у небутті й про стягнення з них штрафу прийшли при митрополиті сибірському Филофее Лещинском, що був настрою аскетичної й гучної справ мирського характеру не любив,

Сибірський митрополит Филофей Лещинский правил митрополиею будучи в схимі. Він був на митрополії з 1702 року, і в 1711 році прийняв у тюменському монастирі схиму з ім’ям Феодора; але "по указі" в 1715 році знову був призначений до керування кафедрою, і саме потрапив під нетерплячі наполягання про стягнення за "небуття". Відійшов на спочинок в 1721 р. і почив 1727. (Прим. автора.)

і тому, незважаючи на всю строгість указів, що веліли негайно почати нескінченна справа "про небуття", вона не звернув на ці укази ніякої уваги. Або він був добрий і не хотів тіснити людей і, добре знаючи умови життя сибірських дикунів і напівдикунів, вона розумів, що там необхідна справа зробити не можна, а що від метушні з ним прийде тільки псування на ті, хто почне з ним справлятися. Справа рушила тільки після того, як Филофей відійшов, в 1721 році, на спочинок і на місце його був зроблений сибірським митрополитом чернігівський архієрей Антоній Стаховский. Із цього часу справа "про небытейцах" одержує рух і все піднімається стругаючи про нього вимогливість, а з тим разом розігрується й цілковита неможливість виконати над небытейщиками все те, що було потрібно. Новий сибірський ієрарх

Митрополит сибірський Антоній Стаховский з 1721 року. – ( 7 – го березня 1740 р. з малороссиян). Див. указ його від 29 квітня 1737 року. (Прим. автора.)

розпорядився, щоб сибірські священики наприкінці церковних богослужінь по недільних і святкових днях "читали б всі преждесостоявшиеся найвищі укази про ходіння до церков і про буття щонайпаче (курсив подлин.) у сповіді", але на цьому ґрунті справа не йшла, і новий ієрарх (третій після одержання указів "про небуття")

Варлаам Петров (хирот<онисан> (1768 – 1802), архиеписк<оп> тобольский. (Прим. автора.)

Варлаам Петров (друг губернатора), через п’ятнадцять років повелів сибірському духівництву дивитися на "стягнення штрафу за небуття" як на "самонайпотрібніша державна справа".

10 – го липня 1786 г (Справи арх<верба> томс<який> дух<овной> консист<ории>). (Прим. автора.)

И с цих пор у спадних і висхідних паперах по духовному відомству в Сибіру починають писати про "сповідної повинності" і про "сповідні недоїмки".Справа стала трактуватися не як релігійне, а як державна повинність, що духівництво повинне збирати й доставляти скарбниці, "А щонайпаче не запускати недоїмок".Інтереси вищого й правлячого духівництва в справі цьому розходилися з інтересом парафіяльного духівництва, що представляло отут із себе інстанцію виконавчу, функції якої на місцях "скитания небытейщиков" були, однак, дуже скрутні. Для архієреїв і їхніх консисторій було цікаво, щоб "оклади" за "небуття" досягали цифр як можна більше значних, а парафіяльні ієреї, яким треба було їздити так "съискивать", зустрічалися з такими практичними труднощами, які переборювати було дуже важко, і тому священикам хотілося, щоб "розшуку" було як можна менш. Тому священики знаходили для себе зручніше й вигідніше не множити числа "небытейцев", але щоб це не сходило "небытейцам" з рук даром, – з них брали "поминки", якими й відкуповувалися від вимогливості консисторських приказних, і в такий спосіб завели по Сибіру у величезних розмірах правильно організоване "потурання".Про це довідалися архієреї, і проти попів покликані були діяти місцеві агенти духовної адміністрації й так звані "закащики",

"Закащиками" у Сибіру називали "благопристойних". (Прим. автора.)

"десятильники" і "члени духовних правлінь", які все повинні були спостерігати, щоб "розшук винних у небутті вироблявся неослабно, як самонайпотрібніша державна справа", і щоб парафіяльне духівництво не потурало небытейцам.Але коли єпископи пригрозили "закащикам" – ці останні налякалися й в огородження себе від відповідальності стали запевняти, що "самонайпотрібнішої справи" у Сибіру зовсім неможливо виконати, і на цей рахунок були представлені пояснення.

VII

Закащики пояснювали, що многим хрещеним людям у Сибіру "неможливо відбути сповідну повинність, тому що поблизу їхнього проживання на досить далеку відстань немає зовсім церков, а деякі церкви хоча будівлями й кінчені, але ще не освячені й не постачені начинням, а при інших, що перебувають у зело тяжкому стані, здавна немає священиків, а де є й священики, то в тих у говейной порі не буває ладану й провина, і робити евхаристию ні на чому й неможливо". "А люди хоча й похрещені, але залишилися в первісній дикості, і кочують і скитаются в місцях недоступних".

Див. справи й духовні розписи за позначені роки, збережені в архіві томського Алексеевского монастиря, що міститься в дзвіниці. (Прим. автора.)

Повідомлення "закащиков" були, звичайно, не голослівні, а підкріплювалися точними вказівками, яких неможливо та й немає ніякої потреби відтворювати тут у всій подробиці, але для зразка можна відзначити, що в самої тобольской єпархії, которою управляв еп. Варлаам (Петров), що зробив штраф за небуття "державною справою", парафіяни "цілих багатолюдних селищ і сіл залишалися без сповіді протягом 1758, 1759, 1760 і інших років єдино за неосвяченням церков". А як ці села й села були багатолюдні – відкривається з докладних розписів,

При тих же справах під колокольнею. (Прим. автора.)

з яких видно, наприклад, що в слободі Білоярської, у томському й барнаульском замовленнях не исповедывались 2 тис. чоловік, у берском острозі – 3.155 чоловік, у селі Тальменском – 1.645 чіл., у селі Легостаевском – 1.306 чіл., у селі Чингисском – 1.300, у с. Кособоковском – 1.805, у с. Космалинском – 1.874, а всього в цій одній місцевості тобольской єпархії 13.170 чоловік, і хоча всі вони "не відбули сповідної повинності єдино за неосвяченням церков", і стало бути аж ніяк не по ухильності, а без усякої з їх боку провини, але проте "всі ці 13.170 чоловік піддалися штрафу за небуття".

Справа в архіві дзвіниці томського монастиря. (Прим. автора.)

И в такому положенні були захоплені жителі багатьох місцевостей сибірського краю, і скрізь із них точно так само стягували штрафи й повторювали ці стягнення в другий раз і в третій, і дарма штрафуемые хоча "не видали своєї провини", але "свыклись і обійшлися з положенням, приемля оное як би за переклад натуральної повинності в грошову".Якби кому – небудь похотелось позбавити себе від платежу грошей і відбути сповідну повинність натурою то йому для цього залишався один засіб: їхати в місто або в таке село чужого приходу, де все церковне благочиние було в порядку, тобто де був освячений храм і при ньому священик і причт, церковне начиння, ладан і вино, і отут треба було стати постоєм на постоялому дворі й ходити до служб церковним, а потім отъисповедываться і взяти в тім відписку для пред’явлення своєму закащику; але це було сполучено з такими більшими турботами й з такою затратою часу й грошей, що не представляло селянинові ніяких вигід, а, навпроти, більші збитки в порівнянні з уплатою штрафу.Притім же ще й не можна було розраховувати, що якщо поїдеш висповідатися у віддалений чужий прихід, те все це там і відбудеш. Це не завжди вдавалося. Зі справ видно, що люди, пытавшиеся запастися сповідними відписками від священиків чужих сіл, "їздили в ці віддалені приходи дарма, тому що коли вони приїжджали туди під час Великого поста, то не заставали там попів при своїй посаді, поелику вони були в той час витребувані в замовлення й утримувалися там для пояснень протягом декількох тижнів".Виклики ж священиків у замовлення, як видно з тих же справ, навіть "нарочито збігалися із днями постів" і були звичайно "наслідком доносів, що посилаються в замовлення від дияконів і паламарів, з очевидним розрахунком зробити зло священикові, відірвавши його від приходу в говейные дні, коли люди відбувають сповідну повинність".Отже, сибірякам платити штраф за небуття було зручніше й вигідніше, ніж виконувати требу, і це одержало розвиток, а начальство початок дивитися на це не тільки поблажливо, але навіть і прихильно як на оборот досить небезвигідний для держави.

VIII

При такому погляді народилися й умерли три покоління, і приріст небытейщиков був, звичайно, величезним. Так, наприклад, по духовних розписах барнаульского замовлення за 1758 рік, у слободі Малышевской всіх жителів уважалося 3.191, а коли стали замість сповіді брати гроші, те раптом, через чотири тільки роки, там з’явилося вже 6.949 душ (збільшилося на 3.758), у с. Чингисском було 1.307, а в 1762 р. стало вже 3.901 (більше на 2.594). У Змеиногорском руднику в 1758 р. було всього 715 чіл., а в 1762 показано вже 2.294 (більше на 1.579) і т.д.Природно такий приріст населення в чотири роки, звичайно, був неможливий; але тому що він фактично був наявним, те його залишається пояснити тим, що при грошовій повинності з’явилися ті люди, які раніше, при вимозі від них натуральної сповіді, укривалися.Таким чином, як фінансовий захід, обкладання "небуття" грошовим штрафом справді принесло користь. Треба тільки було вміти збирати із цих людей доходи, від платежу яких вони не відбігали, але збори, однак, вироблялися неакуратно, і уряд став обеспокоиваться огромною недоимкою. У справах є указ тобольской духовної консисторії від 10 – го липня 1786 року, з якого видно, що "в одному замовленні через п’ять років неколишніх накопичено 75.102 душі, з яких і запущено збору 100.000 рублів". А як священики й закащики не мали засобів як "дошкулити" небытейцев, та справа знову стала хилитися до того, щоб розділити операцію між агентами світського й духовного чина, так що духовне відомство повинне було "доставляти вчасно самі вірні відомості про число неколишніх у сповіді, а світські влади – розпоряджатися накладенням і стягненням штрафу".Із цим розпорядженням жоден энергический діяч у духовному середовищі спочатку не хотів помиритися: духовним зовсім не цікаво було виконувати підготовчі роботи для "приказних" і віддавати їм живих людей, які вміли цінувати надавані їм благодіяння й вигоди, але практика показала, що духівництво не втрачало свого значення для мирян, тому що від них залежало: видати небытейца або покрити його небуття.Устежити за тим, що стануть робити тепер у Сибіру з небытейцами, було неможливо; а щоб зрозуміти цю неможливість, пригадати собі нашвидку й коротенько: що таке представляло в ті роки церковний благоустрій у Сибіру і якому дусі вона мала тоді ієрархів і світських сановників, що були з тими ієрархами в ладах або в контрах.

IX

На початку XVIII століття, коли почався розшук людей, що не бувають у сповіді, у Сибіру була одна єпархія, що йменувалася (до 1768 року) "Сибирскою й Тобольскою". Простір, займаний этою епархиею, було так велике, що одному архієреєві, як би він не був енергійний, добре правити нею було неможливо. Область цієї єпархії обіймала собою весь простір від Уральського хребта до Берингове протоки й від Льодовитого океану до північної границі Китаю й степів, де кочують киргизи. Уздовж єпархія простиралася на десять тисяч верст, а поперек – більш ніж на три з половиною тисячі. І на всім цьому страшному просторі архієрей повинен був усе оглянути своїм адміністративним поглядом і все в церковному керуванні впорядкувати, і "небытейщиков знайти", і обкласти їх "за небуття" штрафом, і навіть зробити саме стягнення.Труднощі цього керування збільшувалася ще тим, що число хрещених людей, що підлягають архієрейському піклуванню на всьому величезному просторі Сибіру, було невелике, і вони не сиділи на землі всплошь до одного місця, а розметалися по великій країні враздробь, де кому здавалося сподручнее й вигідніше. По ревізії 1709 року в Сибіру нараховано, крім інородців, небагато більше 230.000 душ,

Див. "Історичний огляд Сибіру" Словцова, стор. 323. (Прим. автора.)

і ці християни жили по містах і селищам, а в Сибіру й міста, і селища разметаны друг від друга на більші відстані, починаючи від 200 і доходячи до 500 верст і навіть більше. Шляхи сполучення, що з’єднували ці вилучені один від іншого пункти заселення, жахливі й понині.

Див. листа Антона Чехова. (Прим. автора.)