Подібність у міркуваннях двох філософів – Ап. Григор’єва И В. Розанова

Дійсно, немає пророків у своїй Батьківщині! І часом долі цих пророків, як і їхньої думки, бувають дивно подібні. Говорячи це, я мала на увазі двох російських філософів Аполлона Григор’єва й Василя Розанова. Ці дуже Тонкі, якщо не сказати великі, мислителі, на жаль, не були зрозумілі сучасниками й, на жаль, майже забуті зараз.

И саме цікаве в їхній творчості те, що, зберігаючи свою індивідуальність, ці художники зуміли виразити майже однакове відношення до речей. Наприклад, обоє письменника вірять у безумовну незвичайність російського народу – звідси почвенничество Григор’єва й це ж – Розанова: «Подивишся на російську людину гострим оком… Подивиться він на тебе гострим вічком… І все понятно. І не треба ніяких слів. От чого не можна з іноземцем». Але Розанов, на відміну від Григор’єва, побачив ще «зворотний бік» росіян: «От і я кінчаю тим, що все російське починаю ненавидіти… Це заспані особи, неметені кімнати, небруковані вулиці… Огидно, огидно».

Григор’єв говорить про ірраціональність людської натури: «Для мене немає досвідів, я вічно впадаю в стихійні прагнення». А Розанов так визначає стихійність: «Два ангели сидять у мене на плечах: ангел смерті й ангел зліз. І їхнє вічне сперечання – моє життя».

Те ж, що Григор’єв? Те ж, але – глибше.

Думка про «суєту суне» – думка великої книги Экклезиаста – теж знаходить своє відбиття у філософів. Вона «виникає усе виразніше й різкіше й неумолимей» перед Григор’євим; а Розанов говорить про суєтність: «…я не виношу самого шуму».

У питаннях відносини до Некрасова письменники розходяться, але зовсім небагато. Для Григор’єва він – «хоч і велика людина» (наголос на «хоч», залишаючи «великої людини»), а для Розанова – «хоч і велика людина» (наголос уже на «велику людину», залишаючи «хоч»). «…У Некрасова є сторінок десять віршів до того народних, як це не вдавалося жодному з наших поетів і прозаїків».

Відношення ж Розанова до іншим «народним викривачам» набагато категоричнее. От як він відгукнувся про Щедріна: «Як «запеклої вовк», він наївся російської крові й ситий відвалився в могилу». А Григор’єв указує лише на безвір’я письменників цього напрямку

Але в цілому Розанов і Григор’єв – це генії споглядання. І девізом їхньої творчості могли б стати слова Василя Васильовича Розанова: «Малу травичку народити – сутужніше, ніж кам’яний будинок зруйнувати…»