Короткий зміст Нахлібник Тургенєв И. З

Нахлібник

Спочатку список діючих осіб з докладними характеристиками. От деякі із цих осіб і характеристик.

Павло Миколайович Елецкий, 32 років. Петербурзький чиновник, недурний. Людина не злий, але без серця.

Ольга Петрівна Елецкая, уроджена Корина, його дружина, 21 року. Добра, м’яка істота.

Василь Семеныч Кузовкин, дворянин, що проживає на хлібах в Елецких, 50 років.

Флегонт Александрыч Тропачев, сусід – поміщик, 36 років, не одружений. Служив у кавалерії. По природі грубуватий і навіть підленький.

Нарцыс Константиныч Трембинский, дворецький і метрдотель Елецких, 40 лет. пролазливий, крикливий, клопітливий.

Єгор Карташов, управитель, 60 років. Пухкий, заспаний. Де можна краде.

Параска Іванівна, кастелянша, 50 років. Суха, зла й жовчна істота.

Бачимо на сцені зал у будинку багатої молодої поміщиці. Вікна в сад, столи, крісла. Клопоче й грізно командує дворецький перед приїздом панів.

У Петербурзі Ольга Петрівна вийшла заміж за чиновника. Вони сьогодні вперше повинні приїхати. Їх чекають.

От наступає загальне хвилювання: добродії приїхали! Дворецький командує: "Музиканти! Музиканти по місцях! Де хліб – сіль?"

Шість виряджених дівок біжать у передню, керуючий виходить із блюдом на ґанок, інша двірня юрбиться у дверях.

Під’їжджає карета, музика грає фальшиво: "Грім перемоги лунай…".

" – Ну от, ми будинку", – говорить Ольга чоловікові й указує на нього двірським: " – От вам ваш новий пан…". Прошу любити й дарувати".

" – Матінка ви наша, голубушка"…, – зворушується кастелянша Параска, ("сухе, зле, і жовчна істота"), приймаючи в Ольги капелюх і мантилью.

Кузовкин, "проживаючий на хлібах", якого дворецький увесь час третирує недбало й свысока, робко підходить до пані. Вона його довідалася! (Хоча не відразу). А потім Ольга йде оглядати будинок і сад після довгої розлуки, запрошує із собою Кузовкина з його бідняком приятелем Івановим, що живе по сусідству. Вона явно мила істота, судячи з її відношення до бідним і слабким.

Що стосується чоловіка… Ледь вона вийшла в супроводі ощасливлених її увагою жалюгідних супутників, як Елецкий з видом "начальника відділення" наказує покликати керуючого маєтком і попередньо з’ясовує економічні подробиці: число душ, якість земель та інше. Він завтра ж збирається обстежити маєток дружини й, видимо, міцно все забере у свої руки.

Зненацька приїхав багатий поміщик Флегмонт Александрыч Тропачев. Він знайомиться з Елецким, дуже радий, що з’явився такий сусід. Оскільки "одному в дорозі нудно", Флегмонт Александрыч прихопив із собою Карпачева, дворянина, що у нього "по бідності проживає" і всіляко догоджає.

Потім, повернувшись із саду, Ольга йде до себе, видимо, переодягтися з дороги; іншим подають сніданок.

Між іншим, у ході розмови за столом з’ясовується, що Кузовкин, принижений, бедный Кузовкин, що живе тут "на хлібах", – спадкоємець якогось сельца Ветрово, але ніяк не може виграти давній позов: немає грошей. "Гербовий папір одна чого коштує. А людина я бедный – з".

" – Так розповідайте нам, у чому справа?" – пропонує Елецкий.

И Кузовкин, випивши чергову чарку "для куражу", розповідає довгу історію. Отут і векселя комусь кимсь із родичів видані, і "казенні недоїмки", і аукціонні торги. Нескінченна, безглуздо розказана історія викликає загальний регіт. З’ясовується зрештою, що якийсь німець всі векселі скупив і позов тепер іде з його спадкоємцями.

Тропачев, богатый і нахабний, для якого ці історії – забавна розвага, вимагає щоб Кузовкин ще й проспівав пісеньку. Той відмовляється. Але Тропачеву відомо, що при покійному власнику садиби, (батьку Ольги), Кузовкин відігравав роль блазня, співав і танцював, коли накажуть.

" – Бачите ви цей келих шампанського? Я вам його за краватку виллю", – обіцяє йому Тропачев. Він зі слабкими не церемониться.

"Кузовкин (із хвилюванням). Ви цього не зробите – з. Я цього не заслужив – з. Із мною ще ніхто…

Тропачев. Ви не хочете співати?

Кузовкин. Не можу я співати – з.

Тропачев. Ви не хочете? (Підходить до йому). Раз…".

Кузовкин (задкуючи й тужливим від отчаянья голосом). Помилуйте – З… за що ви так із мною надходите? Я вас не маю честі з… Та і я сам все – таки дворянин – извольте зміркувати…

Тропачев. Востаннє…

Кузовкин. Повноті – З, говорять… Я вам не блазень дався…

Елецкий. Справді, залишіть його.

Тропачев. Так помилуйте, адже він при вашім тесті грав же роль блазня?

Кузовкин. Та справа минуле – з".

И відразу нещасний "нахлібник" намагається прийняти веселий вид і навіть просить пощади: "Погарячився, добродії, що робити… Старий я став – з, от що… Ну й отвык теж.

Тропачев. Принаймні хоч випийте цей келих.

Кузовкин. (зрадівши). От це із задоволенням".

Це вуж який келих? Тропачев його явно увесь час згуртовує. Видно, для власної забави. Йому приємно знущатися з залежним, жалюгідним, приниженим. (Головне – безкарність цілковита).

Кузовкин швидко п’яніє, бурмоче щось про німця Гангинместера, що позбавив його маєтку Ветрово.

" – Йому що! Служив – служив по провиантейской частини – знати, накрав там тьму – тьмущу – ну й говорить тепер – вексель мій".

Колись артист Мхата Михайло Яншин грав цю роль; грав комедію, за якої трагедія.

И отут входить прихвостень Тропачева, Карпачев, непомітно перед цим выходивший з кімнати, і, підкравшись позаду до п’яного Кузовкину, раптом надягає йому на голову паперовий ковпак. Усі регочуть. Навіть Петро, сміється, визираючи через двері. Як щасливий Карпачев, що вдалося догодити хазяїнові. Він теж розтоптаний і принижений нахлібник, і не здатний навіть зрозуміти весь трагізм ситуації.

Але реакції Кузовкина передбачати ніхто не міг.

Психологи затверджують: у кожній людині, навіть самому приниженому, є почуття власної значимості. Часом не віддаючи собі в цьому звіту, людина відчуває своє потоптане достоїнство й при цьому здатний навіть на вчинки, начебто б на перший погляд непояснені.

А ще є велика заповідь із Нагорної проповіді Христа: "Як хочете, щоб з вами надходили люди, так надходьте й ви з ними". Видимо, це значить: ставитеся дбайливо до чужого життя, достоїнству, інтересам…

Спочатку Кузовкин, ридає, бурмочучи крізь сльози: "За що, за що, за що"… Він кидає ковпак на підлогу й, докоряє Елецкого: "У перший день вашого приїзду… У перший день… За що, за що ви мене топчете в бруд?.. А я вас так очікував, так радувався…

Тропачев. Ну, повноті… Що ви справді?

Кузовкин (бліднучи й гублячись). Я не з вами говорю… вам дозволили треба мною ламатися… ви й раді. Я з вами говорю, Павло Миколайович. Що покійний ваш тесть за даровий шматок хліба так за старі жалувані чоботи досхочу наді ною потішався – – – ітак і вам того ж треба? Ну так; його подарочки соком з мене вийшли, гіркими сльозинками вийшли… Що ж, і вам завидно стало? Эх, Павло Миколайович! Соромно, соромно, панотець!… А ще освічена людина, з Петербурга…

Елецкий (гордовито). Послухайте, однак, ви забуваєтеся. Подите до себе так выспитесь. Ви п’яні… Ви на ногах не коштуєте.

Кузовкин (усе більше й більше гублячись). Я высплюсь, Павло Миколайович, я высплюсь… Справа не в тім, Павло Миколайович. А от ви що помітьте. От ви тепер при всіх мене на сміх підняли, от ви мене із брудом змішали, у перший же день вашого приїзду… а якщо б я хотів, якщо б я сказав слово…

Елецкий. Э! Так він зовсім п’яний! Він сам не знає, що говорить.

Кузовкин. Вибачите – З… Я п’яний – але я знаю, що я говорю. От ви тепер – пан важливий – петербурзький чиновник, утворений, звичайно… а я от блазень, дурень, гроша за мною немає мідного, я жебрак, дармоїд… а чи знаєте ви, хто я? от ви женилися… На кому ви женилися – а?

Елецкий (Трембинскому). Поведіть його, будь ласка…

Кузовкин. Постійте, вельмишановний пане… Ви мені ще не сказали, на кому ви женилися… Ви пан, знатна людина, не чи правда? Ви женилися на Ользі Петрівні Кориной… Корины – фамилья адже теж стародавня, стовпова… а чи знаєте, хто вона, Ольга – Те Петрівна? Вона… вона моя дочка!..

Елецкий (зупиняючись, немов уражений громом). Ви… ви з розуму зійшли…

Кузовкин (помовчавши небагато й схопивши себе за голову). Так, я збожеволів"…

Незабаром завіса падає. Перша дія кінчена.

Друга дія. Гостинная. На дивані сидить Ольга, поруч її кастелянша Параска Іванівна, що запитує: "Матінка, яких дівчин изволите до своєї особи наказати визначити?

Ольга (з деяким нетерпінням). Яких хочеш".

Домовившись із баринею, Параска Іванівна починає звичайні рабські слововиливи:

" – Голубушка ви наша… Не нарадуємося ми, дивлячись на вас… Подаруйте ручку, матінка…".

Пані її відсилає. Потім коротка розмова Ольги із чоловіком. Виявляється, Елецкий уже розпорядився вислати Кузовкина: " – Звичайно, він людина бедный, жити йому нема чим… Ну, що ж, йому можна буде в іншому якому – небудь твоєму селі комнатку відвести, платня призначити, харчі…".

Ольга велить щоб Кузовкин прийшов попрощатися з нею перед від’їздом, (хоче з’ясувати правду).

Вони одні у вітальні. Старий падає на коліна, довго все заперечує. "Божевілля, Ольга Петрівна, простите…".

Але Ольга наполягає: "Говорите ж – правда це?"

И тоді Кузовкин "раптом опускає голову й шепотить: "Правда".

От, дуже коротко, ця правда.

" – Років мені эдак було двадцять із невеликим… А народився я, можна сказати, у бідності, – а потім і останнього шматка хліба втратився – і зовсім, можна сказати, несправедливо… а втім, воспитанья, звичайно, не одержав ніякого… Панотець ваш покійний, Царство йому небесне!.. наді ною зглянутися изволил – а те б я зовсім пропав, точно; живи, мов, у мене в будинку, поки – де місце тобі знайду. От я у вашого панотця й оселився. Ну, звичайно, місця на службі знайти не легко – от я так і залишився…

И скажу я вам, Ольга Петрівна, був ваш покійний панотець крута людина, такий крутий, що й прости Господи!.. на руку теж маленечко зухвалий – і коли, бувало, осерчают, самих себе не пам’ятають. Випити теж любив…

Ну – З, от спочатку жив він, панотець – те ваш, з покійницею матінкою вашої в більших ладах… Сусідка в нас у ту пору завелася… Ваш панотець візьми так до неї й прив’яжися… Матінка ваша, бувало, цілими днями сидить одинешенька, мовчить; а те й сплакне… Інші сусіди, поміщики, до вашого панотця теж неохоче езжали, відбив він їх від будинку своїм, можна сказати, высокомерьем; отож, вашій матінці, бувало, не з ким і слівця було перемовити… Сам, бувало, виїде, а її заборона… Від усякої дрібниці в гнів приходив. І чим ваша матінка більше перед ним упокорювалася, тим він пущі зллився. Нарешті зовсім перестав з нею розмовляти, зовсім неї кинув. Ах, Ольга Петрівна! Ольга Петрівна! Натерпілася вона в ту пору горя, ваша – те матінка! Ви її не можете пам’ятати, Ольга Петрівна, млады ви були занадто, голубушка ви моя, коли вона померла. Такої душі найдобрішої, чай, тепер уже й немає на землі".

Ольга, видимо, у неї. У Тургенєва потім буде ще багато шляхетних, милих героїнь у всіляких дворянських гніздах. Але цей поміщик, издевавшийся над матір’ю Ольги, своєю дружиною… Він теж, на жаль, не виключення.

Оповідання Кузовкина длиннейший, тут лише уривки.

"Початку його вмовляти, а він як раптом закричить на неї так, взявши ціпок… От він і… так – з. Ах, Ольга Петрівна, смертельно образив він вашу матінку й словами й… і продчим – с… Покійниця немов недоумкувата на свою половину прибігла, а він крикнув людей так в отъезжее поле… Отут от… отут… трапилася… справа. Повинне думати – з, що у вашої матінки, у покійниці, від такої образи кревної в той час розум збожеволів… Як тепер її бачу…

Ну – З… з, у той вечір… от вона й говорить мені раптом: "Василь Семеныч, ти, я знаю, мене любиш, а він от мене нехтує, він мене кинув, він мене образив… Ну так і я ж…". Знати, розум у їй від образи скаламутився, Ольга Петрівна, втратилася вона зовсім… Матінки, Ольга Петрівна, пощадите старого… Не можу… Скоріше мова відсохне!

На інший же день… раптом скакає доезжачий на двір… Що таке? Пани впав з коня, убився на смерть, лежить без пам’яті… А лежав він у степовому сільці, у священика за сорок верст… Як не поспішала, серцева, а в живих уже його не застала…

Ольга (після довгого мовчання). Стало бути… я ваша дочка… Але які докази?.."

Але Кузовкин і не збирається нічого доводити. " – Доказу? Помилуйте Ольга Петрівна, які докази? У мене немає ніяких доказів! Так як би я сміливий? Так якщо б не вчорашнє нещастя, так я б, здається, на смертному одрі не проговорився – скоріше б мова собі вирвав! І як це я не вмер учора! Помилуйте! Жодна душа до вчорашнього дня, Ольга Петрівна, помилуйте… Я сам, наодинці будучи, про це думати не сміливий. Після смерті вашого… панотця… я було хотів бігти куди ока дивляться… винуватий – не вистачило сили – бідності злякався, потреби кревної. Залишився, винуватий… Але при вашій матінці, при покійниці, я не тільки говорити або що, тільки – но дихати міг, Ольга Петрівна. Доказу! У перші – те місяці я вашої матінки й не видал зовсім – вона до себе в кімнату замкнулися й, крім Параски Іванівни, покоївці, нікого до своєї особи не допускали… а потім… потім я її точно видал, але, от як перед Господом говорю, в особу їй дивитися боявся… Про що ви турбуватися изволите? Які отут доказу! Так ви не вірте мені, старому дурневі… збрехав – от і все… З розуму вижив… не вірте, Ольга Петрівна, от і всі".

Старий відмовлявся від усякої допомоги, але Ольга майже насильно вручила йому потім папір.

" – Це ми вам призначаємо… суму… для викупу вашого Вєтрова…".

И знову приїжджає в гості Тропачев, і його повідомляють мимохідь, що Кузовкин свою справу виграв, отримані звістка й він збирається їхати у своє Ветрово.

Дворецький підносить усім келихи. "За здоров’я нового власника!" – виголошує Тропачев.

Але при всій цій веселій метушні… Які страшні вдачі! Самодури, що топчуть чужі душі; бідність і залежність інших; егоїзм і байдужість петербурзького чиновника, і зненацька, (у даному окремому випадку) – доброта, багатство й довірлива щедрість позитивної героїні Ольги, що перетворила трагедію в милий водевіль