Образ України в романі Л. Костенко «Маруся Чурай»
Сюжет віршованого роману Ліни Костенко «Маруся Чурай» умовно можна поділити на дві частини: історію взаємин Марусі з Грицьком Бобренком та її покаянний шлях до Києва — на прощу. Не випадковим є такий композиційний вибір поетеси — у її творчості взагалі нема нічого випадкового. Маруся Чурай пережила страшну особисту трагедію — вона готова до того, щоби прийняти до серця трагедію свого рідного краю. І так само не випадково Ліна Костенко зводить у мандрах двох подорожніх: народну співачку і мандрівного дяка. Дяк у творі не має імені — на те він і вічний мандрівник (світ ловив його, але не впіймав, відтак — і не назвав). Але однозначно ідентифікується інше: він вільний філософ, «не вільний» тільки від одного — від рідного національного кореня, і усвідомлення цієї необхідної неволі дає йому сили повернутися із закордонних мандрів до України, на яку знову хочеться глянути і про яку — з погляду бувальця — знову хочеться помислити.
Історія пишеться людьми. Вона ж і відбувається в людях. Окрім центральних персонажів роману, у ньому згадуються і деякі відомі історичні постаті, другорядні з точки зору розвитку любовної колізії і зовсім не другорядні з погляду створення ще одного важливого образу — образу України. Він присутній вже і в першій частині роману. Маруся як символ народного поета і співця, полтавський козацький полк, сама Полтава — один із осередків вільнолюбного лицарського духу — все це також Україна. Але збагачується, стає масштабним її образ саме тоді, коли Чураївна виходить за межі «маленької батьківщини» — свого рідного міста. Мандрівка робить гострішим і проникливішим зір, а побачене дає простір почуттям і роздумам. Маруся зупиняється у подиві перед красою рідного краю:
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо,
Усе як є — дорога, явори,
Усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.
Але ж далі... Далі дорога приводить подорожуючих поміж «села удовині», де панує страшна руїна, мор, злидні. Та й сама дорога нагадує, як каже супутник-дяк, стражденний шлях, бо покарані уздовж неї українські непокірні зазнали не менших страждань, ніж ті древні бунтівні раби, яких було розіп'ято обабіч дороги з Риму. Тож і в такому вигляді постає Україна перед очима прочан. Із уст мандрівного дяка проситься сумний рефрен: «...люди, люди, Божа подоба, до чого ж ви цю землю довели?!» Перетягують її долю, наче той канат на якомусь дикому довготривалому змаганні. По один бік — такі, як Наливайко:
Був молодий і гарний був на вроду.
І жив, і вмер, як личить козаку.
За те, що він боровся за свободу,
Його спалили в мідному бику!
По другий бік — схожі на Ярему Вишневецького:
Упир з холодними очима,
Пихатий словом і чолом,
Душа підступна і злочинна,
Закута в панцир і шолом.
Уламок лицарського роду,
Мучитель власного народу...
Тримав усе оружною рукою.
Був кам'яніший од своїх твердинь.
Горіли села, кров лилась рікою,
Коли тікав степами на Волинь.
Саме з руки таких, як цей, вельможних, наплодилося по Україні доволі чужих панів та підпанків, на зразок «ходачкової шляхти» (як от Рох Яблоновський чи Тадеуш Пика). Отак спільними зусиллями зайшлих вояк з доморощених недолюдків багатий, щедрий край довели до того, що цілі сім'ї зриваються з рідних сіл, утікаючи від голоду, що і сам Київ спалено та сплюндровано, що, здається, вже нічого доброго не буде на цій землі.
То чи про це роман? Чи таким безрадісним пророцтвом віє від змальованих у ньому картин? Зовсім ні. Чураївну чекає шлях додому. А там, у Полтаві, триває боротьба за Україну, свободу, майбутнє. І нескорене місто витримує зимову облогу польського війська і найманців польської корони. У Полтаву приходить нова весна із новими надіями.
Добре сказав старенький дяк: спочатку мусить бути Слово («якби які лелеки Гомера нам в колиску принесли», «ще Україна в слові не зачата. Дай, Боже, їй родити це дитя!»). Бо саме Слово доносить образ України до все нових поколінь, долаючи час. Воно не дає забути, воно дозволяє осмислити. Вмовкає Чураївна — хтось підхоплює її пісні. А це вже — дія, вчинок. Це вже реставрує Україну у нас самих — від найдавніших часів і донині. Та й сам роман Ліни Костенко, написаний у не найкращі для Вітчизни часи, хіба не є переконливим свідченням того, що наш край, як фенікс, щоразу відроджується з попелу.
Історія пишеться людьми. Вона ж і відбувається в людях. Окрім центральних персонажів роману, у ньому згадуються і деякі відомі історичні постаті, другорядні з точки зору розвитку любовної колізії і зовсім не другорядні з погляду створення ще одного важливого образу — образу України. Він присутній вже і в першій частині роману. Маруся як символ народного поета і співця, полтавський козацький полк, сама Полтава — один із осередків вільнолюбного лицарського духу — все це також Україна. Але збагачується, стає масштабним її образ саме тоді, коли Чураївна виходить за межі «маленької батьківщини» — свого рідного міста. Мандрівка робить гострішим і проникливішим зір, а побачене дає простір почуттям і роздумам. Маруся зупиняється у подиві перед красою рідного краю:
Буває, часом сліпну від краси.
Спинюсь, не тямлю, що воно за диво, -
Оці степи, це небо, ці ліси,
Усе так гарно, чисто, незрадливо,
Усе як є — дорога, явори,
Усе моє, все зветься — Україна.
Така краса, висока і нетлінна,
Що хоч спинись і з Богом говори.
Але ж далі... Далі дорога приводить подорожуючих поміж «села удовині», де панує страшна руїна, мор, злидні. Та й сама дорога нагадує, як каже супутник-дяк, стражденний шлях, бо покарані уздовж неї українські непокірні зазнали не менших страждань, ніж ті древні бунтівні раби, яких було розіп'ято обабіч дороги з Риму. Тож і в такому вигляді постає Україна перед очима прочан. Із уст мандрівного дяка проситься сумний рефрен: «...люди, люди, Божа подоба, до чого ж ви цю землю довели?!» Перетягують її долю, наче той канат на якомусь дикому довготривалому змаганні. По один бік — такі, як Наливайко:
Був молодий і гарний був на вроду.
І жив, і вмер, як личить козаку.
За те, що він боровся за свободу,
Його спалили в мідному бику!
По другий бік — схожі на Ярему Вишневецького:
Упир з холодними очима,
Пихатий словом і чолом,
Душа підступна і злочинна,
Закута в панцир і шолом.
Уламок лицарського роду,
Мучитель власного народу...
Тримав усе оружною рукою.
Був кам'яніший од своїх твердинь.
Горіли села, кров лилась рікою,
Коли тікав степами на Волинь.
Саме з руки таких, як цей, вельможних, наплодилося по Україні доволі чужих панів та підпанків, на зразок «ходачкової шляхти» (як от Рох Яблоновський чи Тадеуш Пика). Отак спільними зусиллями зайшлих вояк з доморощених недолюдків багатий, щедрий край довели до того, що цілі сім'ї зриваються з рідних сіл, утікаючи від голоду, що і сам Київ спалено та сплюндровано, що, здається, вже нічого доброго не буде на цій землі.
То чи про це роман? Чи таким безрадісним пророцтвом віє від змальованих у ньому картин? Зовсім ні. Чураївну чекає шлях додому. А там, у Полтаві, триває боротьба за Україну, свободу, майбутнє. І нескорене місто витримує зимову облогу польського війська і найманців польської корони. У Полтаву приходить нова весна із новими надіями.
Добре сказав старенький дяк: спочатку мусить бути Слово («якби які лелеки Гомера нам в колиску принесли», «ще Україна в слові не зачата. Дай, Боже, їй родити це дитя!»). Бо саме Слово доносить образ України до все нових поколінь, долаючи час. Воно не дає забути, воно дозволяє осмислити. Вмовкає Чураївна — хтось підхоплює її пісні. А це вже — дія, вчинок. Це вже реставрує Україну у нас самих — від найдавніших часів і донині. Та й сам роман Ліни Костенко, написаний у не найкращі для Вітчизни часи, хіба не є переконливим свідченням того, що наш край, як фенікс, щоразу відроджується з попелу.
