ГУМАНІСТИЧНА ІДЕЯ ПЕРЕМОГИ ДОБРА НАД ЗЛОМ У РОМАНІ І. БАГРЯНОГО «ТИГРОЛОВИ»

1.       Тема тоталітаризму та боротьби з ним у творчості І. Багряного.

2.       Образ Григорія Многогрішного — образ бунтаря:

а)       автобіографізм описаних подій;

б)       сміливість головного героя під час блукання в тайзі;

в)       людські якості персонажа.

3.       Справедливість має перемагати.

Варіант 2

1.       Історична основа роману «Тигролови» І. Багряного.

2.       Протистояння добра і зла в романі:

а)       образ Многогрішного;

б)       образ Медвина.

3. Перемога завжди на боці правого.

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Іван Багряний вписав своє ім’я в історію як найвидатніший політичний речник першої еміграції з Радянського Союзу. Річ у тому, що у письменника-в’язня сталінських концтаборів по війні був єдиний шлях — еміграція. Європою ще котилися хвилі тисяч і тисяч полонених, вигнанців, «переміщених осіб», а Іван Багряний разом із своїми колегами вже створив (восени 1945 року) літературно-мистецьке об’єднання українських еміграційних письменників — Мистецький Український Рух (МУР), яке згодом перетворилось у СІЛА на Об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку. З цього часу розпочалась активна публіцистична діяльність Багряного — політичного діяча. У повоєнні місяці він написав памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», у якому звертався до європейської громадськості: «Я не хочу вертатись до своєї Вітчизни саме тому, що я люблю свою Вітчизну. А любов до Вітчизни, до свого народу, цебто національний патріотизм в СРСР є найтяжчим злочином. Так було цілих 25 років, так є тепер. Злочин цей зветься на більшовицькій мові — на мові червоно-московського фашизму — «місцевим націоналізмом».

Історія написання «Тигроловів» бере початок із 1933 року, коли Івана Багряного було засуджено на п’ять років заслання і вивезено на Далекий Схід. Спочатку був «висланцем» (йому заборонили протягом трьох років проживати в Україні), потім понад два роки — каторжанином БАМЛАГу (табір Байкало-Амурської магістралі). У 1942-1943 роках автор опинився на Західній Україні для налагодження зв’язків із українським підпіллям. З початком полювання гестапівців на активістів українського резистансу Івану Багряному довелося законспірувати своє перебування в ареалі дій УПА. Знайшлася квартира, що була поза підозрою німецької влади. І в ній, майже не виходячи на прогулянки, письменник написав свій перший роман.

Як свідчать історики, наші співвітчизники з’явились на Далекому Сході ще у другій половині XVII століття, коли українські козаки разом із російськими землепрохідниками проникали на простори Сибіру, Далекого Сходу. Український переселенець Никифор Чернігівський розбудував оборонний пункт Албазін. У Нижньому Селігінську перебував висланий разом із родиною гетьман Лівобережної України Дем’ян Многогрішний. Кількість переселенців збільшилась після зруйнування Запорозької Січі. Але такі поселення — це передісторія того краю, який пізніше називатимуть Зеленим Клином.

Поява Зеленого Клину певною мірою пов’язана з особою Тараса Шевченка. Перебуваючи на засланні, він познайомився в Оренбурзі з генералом Унтербергром, бував у нього дома. У розмовах із Шевченком генерал високо відгукнувся про хліборобський талант українців. Ті розмови добре запам’ятав син генерала. Пізніше, коли він став губернатором Приморського краю і перед ним постала проблема організувати заселення неродючого Примор’я, він подбав перед центральною владою про безкоштовне перевезення сюди переселенців з України, сподіваючись, що саме вони зуміють освоїти неозорі землі краю. У себе на батьківщині українські селяни страждали від малоземелля, і тому їх вабила перспектива отримати безкоштовні земельні наділи на Далекому Сході.

Переселення почалось у 1882 році. З кількох українських губерній селяни збиралися в Одесі, де вантажилися зі своїм нехитрим скарбом на пароплаві. їм судилася довга і важка морська дорога. Про таку подорож розповідає в романі старий Сірко — один із персонажів «Тигроловів»: «Рідну землю покидали, уклін їй складали, береги сльозами поливали і довго-довго руками та шапками з моря Чорного махали, у краї чужі, далекі, за тридесять земель — морів, на край світу мандрували, щастя-долі шукали... Коло Індії їх дощі обмивали — мочили, біля Цейлону вітри пекли сушили. У Бомбеї вони воду пили, в Сінгапурі сльози лили... Китай обминали — на голому чердаку купою лежали, пальці гризли і сльози запивали. Та віри в щастя своє щербате і в силу свою двожильну не втрачали. Ні, ні! Отак і пливли. Здорово мандрували. А в край дикий, аж під Японію, як прибули, та на землю стали, та все його кляли проклинали. Чи їли, чи спали — все свій край далекий, ясний споминали. Для початку з половини померли. А далі позвикали. А позвикали й зажили. Ще й як зажили!»

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

Десь далеко єсть країна

Пишна, вільна, щастям горда,

Кожний там живе щасливо —

Держиморда, держиморда.

В тій країні люблять волю,

Всяк її шука по змозі

І про неї розмовляє —

У острозі, у острозі.

В. Самійленко

Безодня смерти і безодня

 життя спіткались на межі,

 а на лезі її сьогодні знова

 нап’ятий він лежить.

Л. Мосендз

Тим, що схилились — доля — забуття!

По що бліді тривожить їхні тіні!

У гумус обернутися билині,

(є каяття — немає вороття),

лише дуби самітні на рівнині

стоять дороговказами життя малій,

слабій, заблуканій людині.

Л. Мосендз

Вже нема хуторів і держав,

Тільки — трупи в житах, тільки — трупи

Та від хрипу кривава іржа,

Що замкнула посинілі губи...

Є. Маланюк

ЦИТАТИ З ТЕКСТУ

«юнак 25 літ, русявий, атлет, авіатор... Суджений на 25 років...»

Паротяг «Й. С.» (Йосип Сталін): «Вирячивши вогненні очі, дихаючи полум’ям і димом, потрясаючи ревом пустелі і нетрі, вогненним хвостом замітаючи слід, летів дракон. Не з китайських казок і не з пагод Тибету — він знявся десь з громохкого центру країни «чудес», вилетів з чорного пекла землі людоловів і гнав над просторами...», це символічна картина паралельного майже незалежного існування в одній державі двох світів — світу пітьми, пекла і світу ілюзорного раю, ілюзорного вільного життя. І ці два світи уособлені в символічних образах двох експресів, котрі мислено летять у невідоме, у чорну сибірську ніч, на край світу».

Про Медвина: «Його не зворушують ніякі екзотики, ніякі най- ексцентричніші історії, ба навіть тигри. Він не те бачив. Не те знає. І не те може. Такого полювання, якого він сам є і був майстром, не зрівняти ні з яким іншим...»

«Ти ніколи мене не знищиш, Медвин, бо я дух, який живе в кожній вільній людині. Бо я — народ, якого чим нижче гнеш, тим у ньому більше спротиву.

Ти думав, відбиваючи мені печінки, ламаючи кості, розчавлюючи мою молодість у катівнях два роки, що видряпаєш із грудей серце? Мріяв у божевільні упокорити мене, примусити забути хто я, вирвати з розумом любов до батьківщини?

Але я втік з божевільні. І тоді, Медвин, я поклявся іменем матері моєї відірвати тобі голову. Ти думав, що, присудивши мені 25 років каторги за те, що я любив свій нещасливий край, ти похоронив мене? Ти був переконаний, що стрибок з ешелону — смерть, але помилився.

Я знайшов у тайзі земляків, друзів і навіть кохання. Згодься, Медвин, що я переміг, не визнавши себе нулем в історії, не озвірів, не перейнявся озлобленням і ненавистю до людей, як ти, а зберіг у собі людяність, доброту, здатність співчувати і вірити, що людина може і повинна кинути виклик цілій системі, яку ти представляєш, і вистояти. І запам’ятай, ми неминуче зустрінемося з тобою в тайзі і я вб’ю тебе, як зло, яке ти породжуєш. Я присуд виконаю сам і розпишуся на снігу в цьому. А за що я тебе судитиму, ти, пес, знаєш сам».

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОМЕНТАРІ

Ю. Лавріненко лише 1963 р. опублікував свою розвідку «Іван Багряний — політичний діяч і письменник», яку згодом передрукувала на своїх шпальтах газета «Українські вісті». Лейтмотивом цього цікавого дослідження стала думка про велику майстерність Багряного-письменника, який зумів показати Європі гордого, волелюбного українця-патріота: «Тигролови» зробили велике діло. Вони здерли шкуру зека, оста, «совєтського чєловєка» і показали під нею незламну горду людину, повну життєвої снаги, волі до життя і боротьби».

«Тигролови» було перекладено англійською (1957), голландською (1959), німецькою (1961) мовами. Це викликало різний резонанс у чужій критиці. Так, у голландській — негативний, тим більше, що літературознавці чомусь прийняли дійових осіб роману за росіян. У німецькому, англійському й американському літературному середовищі текст знайшов високе поцінування: у вигляді десятків рецензій у таких всесвітньо відомих виданнях, як лондонський «Тайме», нью-йоркські «Тайм», «Нью Йорк Гералд Тріб’юн», центральних німецьких, швейцарських та австрійських часописах. Американські критики назвали «Тигроловів» бестселером, зазначивши, що поважний і хвилюючий талант Багряного виявляється в аналізі таких понять, як кохання, смерть і мужність, а особливою якістю роману є поєднання ідилічного та похмурого. Ю. Шерех називає «Тигролови «типовим західноєвропейським чи американським при годницьким романом.

ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ

Робота захоплювала Багряного: «Мені нічого не треба було вигадувати. Життя товпилося в моїй душі і виривалося як Ніагара. Країну, про яку я писав, я любив як свою другу батьківщину, хоч і потрапив у неї невільником. Я люблю її людей. Я люблю її тварин. Її зоофауну, орнітофауну, її флору — рослинний прекрасний світ (що тепер, в уяві моїй, був прекрасний особливо). Я знав ту фауну й флору, її географію, як, може, жоден професор, бо я ту географію пройшов власними ногами, а флору й фауну помацав не тільки власними очима, а й власними руками... Я не просто писав, я — жив! І упивався тим життям, повтореним з такою страшною силою, що перевищує силу реальності на багато разів».

Аналізуючи роман І. Багряного «Тигролови», зіставляючи його з кращими зразками пригодницьких романів зарубіжної літератури, можна виділити такі найбільш характерні риси пригодницького роману у творі «Тигролови»: 1) сюжет роману наповнений великою кількістю пригод та незвичайних подій, які розгортаються дуже динамічно; 2) наявна велика кількість окремих цікавих епізодів, у яких героєві раз у раз загрожує нагла загибель, але несподівано настає чудесне спасіння; 3) змальовано подорожі, переслідування, погоні та полювання; 4) наявність романтичного героя, його антагоністична та любовна лінії.

ПРИКЛАД ТВОРУ

Людина — суспільна істота, яка має свідомість, здатна абстрактно мислити, це найвище творіння природи. Поєднання духовного і матеріального, особистого і суспільного. Як істота духовна, вона орієнтується на моральні, етичні культурні цінності. А як істота суспільна, людина залежить від суспільства в якому живе. Вона не може будувати своє життя, не враховуючи погляди та впливи інших. Людина або пристосовується, або виникає конфлікт між духовним і суспільним. Оскільки вона істота суспільна, то існує небезпека перетворення її на предмет маніпуляцій з боку суспільства. Усі ці особливості слід враховувати, розглядаючи особливості характерів героїв І. Багряного.

«Герої Багряного більше сконструйовані до того, як, на думку письменника, має бути, ніж узяті з дійсності в повноті життьових проявів», — вважає Ю. Шерех. Це закономірно, оскільки письменник стоїть на виразно нереалістичних, навіть більше — романтичних позиціях. Письменник ставить людину — свого сучасника — у виняткові обставини, у протиприродні для неї умови і випробовує її ними. І. Багряного цікавить, що розкривається в людині в екстремальних умовах.

Письменник вірив у те, що потворна радянська дійсність не знищила й не знівечила людський і національний дух українця. Ця ідея, утілена в яскравих художніх образах головних героїв — молодих українців, людей героїчного характеру, типу Григорія Многогрішного з «Тигроловів», Андрія Чумака з «Саду Гетсиманського», Максима Колота з роману «Людина біжить над прірвою» та інших.

Сильні, відважні особистості є обранцями Бога, з ними завжди благословення, сприяння, посмішка долі.

«Справжні» герої І. Багряного не здатні на зраду, із загостреним відчуттям несправедливості. Утікач, арештант Григорій Многогрішний з «Тигроловів», переконаний, що єдиний злочин, скоєний ним, — крадіжка горіхів у бурундука (герой бере їх після кількох днів виснажливої втечі, переслідування). Григорій — це людина з великої літери, гуманна, героїчна особистість, яка прагнула чогось вищого, надприродного, це людина чесна, принципова, вимоглива до себе й оточуючих, це людина, в якої загострене відчуття несправедливості.

Однак цей герой має існувати в рамках протиприродного йому тоталітарного режиму, його впливу на долю окремої людини, потерпати від жорстокості й ницості прислужників режиму.

Хоча роман має конкретні часові рамки, присвячений подіям, які для багатьох стали далекою історією, він висуває чимало актуальних проблем, які відносять до категорії вічних: добра і зла, життя і смерті, справедливості й кари, морального вибору, волі до життя й цілеспрямованості, стосунків людини та природи, родинних взаємин, вірності вікових традиціям предків і, звичайно, кохання.

Про зло і смерть читач дізнається вже з перших рядків роману. Вони уособлені в страшному «драконі» — етапному ешелоні ОГПУ-НКВС (народний комісаріат внутрішніх справ), який мчить на муки і смерть тисячі приречених безнадійних, змордованих — хоче відвести їх у безвість, щоб про них не знав ніхто. Той поїзд — таємнича і страшна легенда про зникнення душ. Кого ж везе «вогненний дракон» — злодіїв, убивць, розбійників? Чому юнаки 20-25 років перетворилися на дідів, переживши стільки, що декому й за ціле життя не судилося?

Саме слово «дракон» говорить про себе. Дракон у казках — це втілення зла, неконтрольованої сили, це завжди щось страшне, небезпечне, дихає вогнем. Навіть в уяві дітей дракон — це щось дуже-дуже страшне, ніким непереможне страховисько, яке усе нищить, поїдає найкращих і продовжує шукати все нових і нових жертв, щоб врешті-решт насититися. Дракон — це істота, яка має кілька голів, недоступна, невмолима, приносить тільки біль, страждання і нещастя. Але в романі І. Багряного дракон — це поїзд з однією головою, уособленням якої є сам Сталін, який всіма способами намагається знищити нескорений український народ.

Та зло всесильне, і це відчуває на собі головний герой Григорій Многогрішний: «Цей пес (майор НКВС) відбивав мені печінки, ламав кості, розчавлював мою молодість і намагався подряпати серце, якби дістав. А потім спроводив до божевільні! І все за те, що любив свою батьківщину... Я втік з божевільні... Потім мене знову піймали і знову мучили такі, як він, — його поплічники... А потім присудили до двадцяти п’яти років каторги. Двадцять п’ять років! А я всіх маю двадцять п’ять. І все тільки за те, що я любив «свій нещасний край і народ...»

Протягом усього роману йде двобій життя і смерті, добра і зла. Хоч смерть і зло часто перемагають (згадаймо розповідь старого Мороза про свої відвідини Комсомольська, думки Григорія у поїзді до Хабаровська, його зустріч у ресторані з українськими дівчатами, котрі ціною своєї ганьби і приниження намагалися врятуватися), не гине надія на краще, на кінцеву перемогу справедливості. І щаслива доля головного героя тому підтвердження, хоч Григорій Многогрішний дотримувався такого життєвого девізу: «Ліпше вмирати біжучи, ніж жити гниючи!» і обирав не просто життя, а життя гідне.

Справедлива кара наздогнала мучителя і губителя людських душ, майора ОГПУ-НКВС Медвина, який побудував свою кар’єру на крові й кістках людей. Проте це, звичайно, не вихід — знищити одного-двох конкретних негідників, бо на їх місце стануть сотні інших, виплеканих тоталітарним сталінським режимом.

Отже, «Тигролови» — це романтична й реалістична, лірична й епічна розповідь про українського інтелігента — в’язня, правнука гетьмана Дем’яна Многогрішного, могутня воля і дух якого не дають зламатися під тортурами сталінського режиму, додають сил для фантастичної втечі зі світу пітьми і пекла. Стати вільною людиною допомагають Григорієві українці Далекого Сходу — мужні й сміливі, розумні й кмітливі люди тайги.

І. Багряний устами свого героя висловлює глибокий жаль і обурення з приводу геноциду нації, письменник переконливо показує, чого можуть досягти вільні, сильні люди своєю працею.