МОЯ ДУША- ЦЕ ХРАМ, ЧИ КУПА ЦЕГЛИ? (за романом Олеся Гончара «Собор»)

I.        Собор як символ історичної пам’яті, духовності, краси, гармонії.

II.       Філософія буття ь романі О. Гончара «Собор».

III.      «...кожен має бути людиною в людстві, щоб кожним нервом відчувати його болі й тривоги» (Є. Сверстюк).

Варіант 2

I.        Оцінка роману О. Гончара «Собор» сучасними літературознавцями й критиками.

II.       Висвітлення складних проблем сучасності в романі О. Гончара «Собор».

III.      «Самий смисл буття не в тому, щоб жити в мудрій злагоді з природою, знати насолоду праці й поезії людських взаємин. А щоб навчитися цим дорожити, відчути потребу це берегти.,.»

ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

Свято-Троїцький собор у Новомосковську є пам’яткою українського бароко XVIII ст., занесеною до реєстру ста пам’яток дерев’яного зодчества. Це єдиний в Україні хрещатий дев’ятидільний дев’ятиверхий храм.

Історія собору розпочалася 1773 р., коли полковник Антон Головатий і старшини Війська Запорізького на своїй Раді вирішили збудувати трьохпрестольну церкву. Будівництво храму розпочалося за кілька днів до знищення Запорізької Січі на місці старої церкви. Для цього було запрошено майстра з Нових Водолаг Харківської губернії Акима Погребняка. На цьому будівництві Погребняк заробив 2000 рублів, 24 з яких сам пожертвував на будівництво. 1778 р. храм був зведений та освячений, а майстер отримав своєрідну відзнаку — Атестат.

Історія храму стала основою роману відомого українського письменника Олеся Гончара «Собор» (1969). Не тільки у творчості, але й у житті Гончар боровся за збереження святинь українського народу. Спілка письменників України, очолювана О. Гончаром, стала колективним членом-засновником Товариства охорони пам’яток історії та культури Української РСР. 1969 р. О. Гончар звернувся до голови Ради міністрів Української РСР В. Щербицького з пропозицією оголосити комплекс приміщень «Київського братства і Києво-Могилянської академії історичним заповідником і віддати його в розпорядження Київського університету ім. Т. Г. Шевченка».

У 1980-х роках поруч із Новомосковським собором влада вирішила спорудити автостанцію. На думку О. Гончара, це був продуманий крок чиновництва, що собор «упав од вібрації». Як приклад письменник наводив досвід захисту Колізею: «Уряд Італії постановою заборонив рух машин біля Колізею, щоб не створювати вібрації. А в нас біля Новомосковського собору бракон’єри доморощені саме ставлять автостанцію, спішать, якраз щоб вібрація була». З цього ж приводу письменник двічі звертався у Міністерство культури, до голови Ради міністрів УРСР О. Ляшка. Навесні 1982 р. письменник дізнався, що всі його побоювання справдилися. Ані видатний письменник, ані український народ не змогли перемогти компартійних можновладців. Єдиною втіхою для митця стало повернення святині 1989 р. вірянам.

ЕПІГРАФИ ДО ТВОРУ

Здавалося б, усе минулося, «прошло без сучка и задоринки»: народ, від якого забрано й приховано історію його духу, як приховують від прийомної дитини, хто її батьки і куди вони поділися, — народ цей звик, «безмолствует» — і раптом «Собор»!

Григір Тютюнник

«Собор» — глибокий, мов колодязь у таврійському степу.

Г. Митецький

Життя — на всій свідомій його стадії — безоглядно було присвячено служінню рідному народові, світили твоїй праці ідеали вільної людини, і це дає відчуття не марно прожитих літ.

О. Гончар

Хотілося сказати слово на захист того, що було виплекане творчим генієм народу. Було бажання також сказати про такі негативні явища, як пустодзвонство, кар’єризм, нехтування народною мораллю.

О. Гончар

Література вимагає мужності. Без цього в ній нема чого робити.

О. Гончар

Коли бушує надовкруг собору

гроза, подібна до єретика,

людина раптом зводить очі вгору

і лагідніє зболеність гірка

від усмішки твоєї, херувиме...

Р. М. Рільке

Ми не знали, що руки летіли до неба, як крила.

А сипучість пісків через пальці текла, як вода.

Рівно зіркй прониже пітьму, як замети Ярило,

І читатиме вічність розмиті у сні письмена.

Явна хіть пірамід — черлені щити, наче ружі...

Слово прагне вогню, за заметами виють вовки.

Віщі сови гудуть, миють крила орли серед стужі.

І не знати чому піраміди стоять, наче ртуть.

М. Маткобожик

ЦИТАТИ З ТЕКСТУ

Роздуми Миколи Баглая про одвічну красу собору (опис храму в Зачіплянці): «Материзна все тут, предківщина студентова. Віки промовляють до нього в цей опівнічний час, коли вже не джмелять моторчики по садках, не шелестить вода із шлангів і над заколисаною в місячнім сяйві Зачіплянкою, над її тихими вуличками панує тільки червона сторожкість неба та спокійна ясність собору. Вночі собор ніби ще величавіший, ніж удень. І ніколи не набридає студентові на нього дивитись. Один із тих велетнів тисячолітніх, що розкидані по всій планеті, — то мов похмурі цитаделі стоять з щідинами вікон-бійниць, то стрілчастими шпилями десь черкаються хмар, то в розлогих опуклостях бань відтворюють образ неба... Серед людських поколінь, серед текучих віків височать незрушно, оклечавши себе символами-оздобами, кам’яними химерами, вкарбувавши в собі пристрасті епох. І коли ті, далекі, прийдущі, виринувши з глибин всесвіту, наблизяться колись до нашої планети, перше, що їх здивує, безсумнівно, будуть... собори! І вони, інозоряні, теж стануть дошукуватись тайни пропорцій, ідеального суголосся думки й матеріалу, шукатимуть ніким досі не розгадані формули вічної краси!»

Собор як символ невмирущості, історичного зв’язку поколінь: «Мовчить собор. Не видно облупленості, іржі на банях, ніч скрадає на ньому всі травми часу. Навколо вирують пристрасті, ламаються списи в щоденних баталіях, що їх ведуть будівничі з браконьєрами, а він стоїть, думає свою одвічну думу. Про що вона? Все тут проходило перед ним, як перед свідком і перед суддею... Все він бачить і бачив усе. Ярмарки вирували круг нього, яскраво гомоніли, бурунили, буйно сміялись червоним, сивіли шапками, саньми красувались в різьблених оздобах... Чи так уже воно й вищезло усе? Чи береже він у собі відгомін життя невмирущого, мигтіння списів запорозьких, різноголосся ярмаркового люду, жарти циганські, чвари прасолів, іржання коней продано-ображених, лоскітний сміх шинкарок щасливих, нічні шепоти закоханих, зоряні обійми й зачаття?.. Повен, повен всього!».

ТЕОРЕТИЧНІ ВІДОМОСТІ

Уперше роман О. Гончара «Собор» побачив світ у січневому випуску журналу «Вітчизна» за 1968 рік, через місяць — у видавництві «Дніпро» у серії «Романи й повісті». Третє ж видання було заборонено, попри позитивні відгуки на твір. Невдовзі розпочалася компанія публічного шельмування «Собору». У пресі з’явилися організовані відгуки «анонімних читачів», які роман рішуче засуджували. Одна з «провідних» ролей у цьому процесі належала О. Ватченко, який ніби-то впізнав самого себе в образі Володьки Лободи (сьогодні з’явилися публікації, що спростовують цю поширену думку, адже перший секретар Дніпропетровського обкому партії не здавав свого батька до будинку милосердя). У Києві на Пленумі ЦК КПУ Ватченко звинувачував автора роману в тому, що він «очорнив радянську дійсність, спрямував зміст «Собору» проти людей праці», по-наклепницькому показав «духовні риси» трудівників, отже, загалом роман «ідейно порочний, шкідливий, пасквільний».

На підтримку «Собору» виступив із статтею в «Литературной газете» М. Бажан, з цією ж метою тисячі читачів надсилали письменнику листи. Незважаючи на це, роман було вилучено з бібліотек та книгарень, не допущено запланованого російського перекладу для всесоюзного читача. Тільки через 20 довгих років «Собор» повернувся в літературний обіг. У 1987 році його було перекладено російською мовою, а згодом вийшли нові видання й українською.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЧІ КОМЕНТАРІ

«Орлиний, соколиний роман Ви написали, роман-набат! О, як засичить ота наша ретроградна гидь, упізнавши сама себе; яке невдоволення Вам висловлять і, звичайно ж, вишепчуть на вушко начальству ображені, старі й новітні екстремістські жеребчики, що граються у вождиків, поза як дозволено і навіть «поощряється»; як незручно почуватимуть себе «обдаровані хлопчики», що шукають собі зручненького, з грошиками, затишку в українській літературі і посміхаються при слові «громадянин» так, ніби все на світі збагнули, знайшли йому ціну».

Григір Тютюнник

«Роман «Собор» — це біль і надія великого художника слова, який кровно пов’язаний зі своїм народом, його традиціями, історією, культурою, його сучасним, минулим і майбутнім, бо сам невіддільний від долі народної. Пройнятий пристрасною публіцистичністю, цей твір порушує філософські й моральні, історичні й екологічні проблеми, об’єднані таким простим і водночас неоднозначним питанням: „Що буде з нами? З людьми, з заводами, з соборами?”»

Н. Бернадська

«У «Соборі» можна назвати кілька образних явищ, що виростають до рівня символу.., але найбільш вражаючим серед них ...виявився «лободизм». Похідний від персонажа твору Володьки Лободи, він бив у саму точку існуючого режиму, бо поєднував властиві йому службовий кар’єризм, владолюбство, цинічність, посягання на свободу людську й багато ін. суспільних аморальностей. Та небезпечний Лобода передовсім своїм «батькопродавством», яке є його визначальною якістю. Створена за аналогією з «христопродавством», ця образна характеристика сприймалася і в контексті з такими явищами, як денаціоналізація, потурнацтво, національний нігілізм тощо, набувала в романі історичної глибини».

М. Наєнко

«Основним сенсом роману «Собор» був „пошук опори духовності, пошук живих джерел людяності, розгадування народних традицій і святинь, за які тримається народ у розхитаному світі стандартизації, в прагненні зберегти своє єство, своє обличчя”».

Є. Сверстюк

ПРИКЛАД ТВОРУ

На жаль, а, можливо, на щастя, людство поки що не вигадало машини часу. Отже, ми можемо лише уявити життя своїх предків, аналізуючи залишені нам у спадок пам’ятки духовної і матеріальної культури. Витвори мистецтва, що дійшли до нас крізь товщу століть, є знаками своєї епохи. Ми можемо насолоджуватися їх красою і досконалістю, або критикувати їх недосконалість — у будь- якому випадку неможливо залишатися байдужим. Так встановлюється зв’язок між поколіннями, людьми різних епох, що ніколи не дивилися один одному в очі, не вели довгих розмов за життя.

Проте переходові, кризові історичні періоди, коли в суспільстві відбувається переосмислення цінностей, ставлення до культурних пам’яток може кардинально змінюватися. Так сталося й у вісімдесяті роки минулого століття. Місце партійної еліти посіли олігархи, змінився напрям ідеології. Тепер кожен намагався по-своєму вирішувати проблеми із історичним минулим. Через матеріальну кризу тисячі пам’яток історії були приречені на знищення. Численні випадки руйнування пам’яток давньої архітектури стали приводом до глибоких роздумів О. Гончара над проблемами сучасності й минулого української нації, відтворених у романі «Собор».

Письменник був відомий своєю активною громадською позицією. Руйнацію архітектурних пам’яток він сприймав як руйнацію духу нації. А тому неодноразово виступав із закликами до збереження мистецької спадщини минулого. Так, наприклад, він згуртував етнузіастів-однодумців для заснування добровільного фонду для відродження Успенського собору Києво-Печерської лаври, запропонував урядові України відтворити ансамбль Михайлівського Золотоверхого. Боровся письменник і за збереження Свято-Троїцького собору в Новомосковську, поруч із яким представники місцевої влади вирішили збудувати автостанцію.

Образ собору в романі набуває символічного значення. З одного боку, він виступає уособленням духу нації, одвічного зв’язку між поколіннями, Він поєднує в собі кілька часових вимірів. Символічно, що будівництво собору розпочалося за кілька днів до сумнозвісних наказів Катерини II, які призвели до руйнації Запорозької Січі. Отже, собор стає символом незнищенності козацького духу. Наступний часовий вимір роману пов’язаний із періодом громадянської війни, коли також гостро стояло питання про українську державність. І третій вимір — сучасність.

З іншого боку, собор — символ людської душі. Саме тому життя кожного мешканця Зачіплянки вимірюється ставленням до собору. Показово, що героїв роману можна умовно поділити на три покоління, що перегукується із часовими вимірами: минуле — сучасне — майбутнє. Старше покоління — Ягор Катратий, Ізот Лобода, учитель Хома Романович, баба Шпачиха. Представниками середнього покоління були Іван Баглай та його вірна дружина Вірунька, Володька Лобода. Микола Баглай, Єлька Чечіль, механік Олекса — це молодь, яка і буде творити те омріяне мабутнє. Саме тому головна увага письменника зосереджена на молодих героях.

Єлька — покалічена життям дівчина, яка не вірить ані в доброту, ані в кохання. Можна провести паралель між образами собору й Єльки. Вони обидва уособлюють красу, яка дуже легко руйнується в руках необачних людей. Якщо б на світі не було таких людей, як Микола Баглай, то ця краса назавжди б зникла, понівечена, спотворена. Михайло переймається не тільки повсякденними проблемами, його рідко полишає думка про те, у чому полягає цінність людського буття: «Як маєш повестись, щоб відчути себе перед лицем всесвіту справді вінцем природи? »

Відповідь на це питання, іноді навіть не замислюючись, що знаходиться на шляху пошуку істини, кожен із героїв знаходить свою. Так, Володька Лобода, наркотиком якого є владолюбство й кар’єризм, готовий досягати поставленої мети будь-якою ціною. Він здає батька до притулку, він же намагається зруйнувати собор у Зачіплянні. Ставлення до життя Володьки Лободи — це вибір штучних цінностей скороминущої хвилини, це переживання егоїстичних інтересів, надання власному комфортові переваги перед цінностями загальнолюдськими. І така позиція не може викликати поваги.

Натомість Микола Баглай вважає, що покликанням людини є не руйнація, а творчість, добро, милосердя. Саме завдяки його підтримці й любові скривджена Єлька повертається до життя, віднаходить втрачену віру в людей. Так само він не може залишатися байдужим, коли люди із порожньою душею намагаються винищити пам’ять про предків: «Звикаєш, не надаєш значення, доки це є, вважаєш, що це завжди й повинно бути, як вічний плин часу, неминуща краса світу. Коли ж набігає тінь, нависає загроза, починаєш розуміти, що є речі, без яких душа озлидніла б». Так хотів зробити Володька Лобода, людина, що позбулася власного батька.

«Бережіть собори душ своїх!» — звертається до своїх читачів Олесь Гончар. Дійсно, поява черствих, байдужих, здатних нехтувати найсвітлішими почуттями людей, не може не тривожити. Будуючи на місці соборів автостанції, а в серцях — ненависть до ближніх, людство припинить своє існування.