Трагізм роду Половців (за романом «Вершники» Юрія Японського)
Трагічно промчав над долею України 1919 рік. Спливала земля ріками братньої крові. Ішли в бій за незалежність петлюрівці, боронили радянську владу червоноармійці. Чорним птахом літав по степах прапор махновців. Шаблею відвойовували денікінці «єдиную и неделимую». Схрещувались у лютім герці світогляд і зброя, правда і неправда, брат ішов на брата. Жорстоко підрубувалось коріння роду вкраїнського.
Про ті часи нагадує нам роман у новелах «Вершники» Юрія Яновського. П’ятьох синів-соколів зростив рибалка Мусій Половець. Плекав їх у злагоді та пошані до праці. 1 в дорогу життя дорослого проводжало синів мудре батькове слово: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду». Чи сподівався батько, що заповіт той стане передсмертним зойком його дітей?..
Стара Половчиха... Непорушно, мов скеля в шторм, стояла вона на чолі родини. І зростали її сини у дружбі, як п’ять пальців на материнській долоні. Це незламна й тонка душею українська жінка, мудра Берегиня роду.
Мусій Половець з дружиною творять своє родинне коло в незрадливій любові й повазі. Це та родина, яка могла б стати міцною підвалиною держави. Але в один лише чорний день Половчиха втратила грьох синів. Ось вони у лютім бою не впізнають один одного. Висвист шаблі, постріл — і ллється братня кров, і серце матері розіп’яте болем. Як страшно, не по-людськи, зариває Панас у землю двох братів. У нього навіть сліз немає! А дощ змиє бруд і кров, лиш чорна пляма на сумлінні братовбивці зостанеться... Хіба не трагедія, коли чотирнадцятилітній Сашко вигукує: «Стріляй і мене, стріляй, байстрюче!»? А йому, наймолодшому, ще так хочеться материнської ласки, тепла рідного дому. Хіба не трагедія, коли червоноармієць Іван сліпо бореться за ідею: «Рід розпадеться, а клас стоїть»? Чекала Україна своїх синів, чекала оборонців і сіячів, а вони воювали за чужу правду.
А стара Половчиха наче чайка-небога, що вивела чаєняток при битій дорозі. В її долі — тернистий шлях України, розп’ятої висвистом шаблі. Виростила мати синів для продовження роду, молила для них щастя і миру. Але рід її жорстоко підрубано. Коли ж гине рід — підгниває коріння держави, засихає розкішна крона в дерева життя.
Хіба ж стоятиме держава, коли переведеться рід? На якій основі збудуємо свій дім? Адже коли переривається кровний зв’язок у живому ланцюзі, держава занепадає. Бо сильна вона не зброєю та ідеями, а духом родинного вогнища, словом материнської молитви.
Чого варта висока мета, коли заради неї людина зрікається най- святішого? Яка ціна красивим гаслам, що заглушують голос совісті? Лихоліття громадянської війни залишили чорний знак на духовному здоров’ї нації. Ллється синівська кров — тануть сили матері. Страшним прокляттям падає братовбивство на долі поколінь. І трагедія роду Половців — то трагедія цілого українського народу, який не зміг об’єднати синів своїх, щоб вибудувати державу.Роман «Вершники»— то останній спалах Розстріляного Відродження. Юрій Яновський показує, який людський злочин чиниться над сім’єю, родиною — основою держави. Скільки таких могутніх родів Половців згоріло у полум’ї сліпої боротьби?! Автор запитує: «Яке суспільство постане на ріках братньої крові?»
...Стоїть на березі моря стара Половчиха. Обдуває серце її холодний вітер.
Стоїть на перехресті віків і доль Україна. Виглядає синів своїх із далеких доріг. Назустріч дітям материнську молитву шле. І кривавиться її серце болем передчуття...
Доволі вже проклять і розбрату. Досить терзати душу матері. Вона ж народила нас, щоб стали ми новими гілками у вічнозеленій, невмирущій кроні родовідного дерева. Щоб засівали зерном золотим ниву життя і на крилах любові тяглися у високе піднебесся.
Ой роде наш красний, роде наш прекрасний! Не цураймося...
