Трагедія роду Половців (за романом Ю. Японського «Вершники»)

 

О роде наш український! Роде наш прекрасний... Віки прошуміли над тобою, лихоліття підмивало твої корені, а густу крону розмітали вітри історії. Та ти жив! Жив і боровся, вірив і перемагав! Але були для тебе, роде мій вкраїнський, ще чорніші, ще тихіші часи. Це часи, коли брат ішов на брата! Підрубувалось твоє коріння, засихало гілля на кроні, відмирало життя, схрещувалось у двобої рідне і близьке.

Про такі жорстокі часи розповідає роман у новелах Юрія Яновського «Вершники». Хто ж ті вершники? Це п’ять синів-соколів, котрі зросли у працьовитій сім’ї Мусія Половця. А в далеку життєву дорогу супроводжувало їх батькове напуття: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

Зростали сини в дружбі і злагоді. Зростали міцно, як п’ять пальців на долоні Половчихи-матері, тієї мудрої Берегині роду, що три кінці споконвіку тримала у домашній ватрі, що лад вміла дати і в хаті, і в городі, що прожила зі своїм Мусієм у шані й любові.

Та над долею Половців промчався 1919 рік. І лютували на полі бою шаблі, і брат брата вже не впізнає, бо розійшлися світогляд, віра і правда... А серце матері розпинається від невимовного болю. За один день трьох синів втратила...


Бездушно, жорстоко зарив Панас у землю двох братів. А по обличчі братовбивці течуть не сльози, а краплини дощу, які змивають бруд, кров, тільки не чорну пляму сумління... Хіба це не горе? Хіба не трагедія? А Сашко, наймолодший Половець, вигукує: «Стріляй і мене, стріляй, байстрюче!» Це страшно. Адже рід гине, розпадається... Та червоноармієць Іван сміло вигукує: «Рід розпадається, а клас стоїть».

О! Скільки таких Іванів, шо вірили чужій правді, червоному класові, спородила Україна! Хіба з такими синами може бути густа її крона? Хіба може бути міцне її коріння? Адже гине рід — слабне коріння, засихає крона... Хіба можна тоді будувати міцну державу? І знову хочеться згадати слова старого половця: «Тому роду не буде переводу, в котрому браття милують згоду».

А брати не милували ні батька, ні неньки, ні самих себе. І прирекли себе на неславу... І пролилася синівська кров. І зойкнуло серце у самої України... Той далекий 1919 рік залишив сивий попіл на скронях нашої нації. Скільки таких родин, родів скропили кров’ю землю нашу! Це трагедія не роду! Це трагедія всього народу!

Ой роде мій прекрасний!.. О люде мій сучасний, згуртований духом Помаранчевої революції, не цураймося! В єдиній молитві за самого Бога об’єднаймося! Не розриваймо України на ласі шматки, не шукаймо порятунку на далеких закордонах! Сіймо дружно в землю зерно довіри, зерно чесноти і совісті. Щоб життя колосилося! Щоб зерно добірне зростало! Щоб прокляттям над долею України страшний 1919 рік не повторився! Воз’єднаймося! Не цураймося... Будьмо вершниками своєї долі, свого народу...

Vchys: ГДЗ, Решебники , Ответы, Реферати, Твори, ПрезентаціїГДЗ, Решебники и Ответы