Хто і у кого украв щастя? (за драмою «Украдене щастя» Івана Франка)

Від долі не втечеш... Так говорять старі люди, котрі пройшли тернистою стежкою життя. А інші твердять, що людина сама собі будує долю. Вона є ковалем свого щастя. Однією з умов щастя є міцні стосунки у сім’ї, які ґрунтуються на повазі, любові, довірі та взаємодопомозі. Здавна українська сім’я будувалася саме на таких моральних принципах. Нехай долі не змінити, але уникнути деяких її злих усмішок можливо, щоб не сталося такої трагедії, як у драмі «Украдене щастя».

Герої драми Івана Франка перебувають у пошуках щастя. Тут велику роль відіграє кохання, яке породжує всі конфлікти. Анну видали заміж за некоханого чоловіка Миколу. При появі її «першого кохання» Михайла вона хоче отри мати хоча б шматочок втраченого щастя. Саме поява жандарма потурбувала сім’ю Задорожних. Вони жили мирно та спокійно, поки він не з’явився. На мою думку, Михайлу не потрібно було втручатися у власне життя Анни, адже минулого вже не повернути. Можливо, він тоді і не заплатив би своїм життям.

Хто і у кого украв щастя? Це питання є доволі складним і заплутаним. Адже кожному героєві не вистачало саме щастя.

Жандарм був хорошим парубком, проте суспільство зробило його жорстоким. Не такого любила Анна. Для Миколи вона була єдиним щастям, єдиною розрадою. Вона добре розуміла, що зрада чоловікові щастя їй не принесе. Поняття «щастя» для Михайла було короткочасним. Він хотів пізнати те своє щастя, насолодитися ним хоча б одну мить. Це зрозуміло з його слів: «Щастя ніколи довго не триває. Щастя все — день, година, хвилина».

Отже, щастя було украдено у всіх героїв. А Микола став жертвою інтриг. Його можна зрозуміти, він захищав свою честь, свою чоловічу гідність, прагнув до сімейного благополуччя. Михайло через певні обставини не зміг відстояти своє кохання, а, отже, зробити щасливою Анну. Є частина провини і Анни. Якщо вона кохала Михайла, то не слід було виходити заміж за Миколу навіть з примусу. А заміжньою негоже було віддаватися спокусі і гріхові, робити нещасними одночасно двох людей і себе. На чужому горі свого щастя не збудуєш.

А скільки жінок і в наш час живуть з некоханими чоловіками. Та у їхніх душах переважають терплячість, боязнь гріха, моральні принципи. Така, очевидно, доля. Мабуть, її не змінити. Чи може, варто за своє щастя боротися?