Берег мого дитинства. Твір-роздум

Час — це велика ріка, несе свої води біля берегів дитинства, юності та старості... Час пливе нестримною рікою...

Мені вже 14-й рік. Я стою на порозі юності. Позаду залишаються дитячі пустощі, ляльки, ігри, розваги. З яких добрих, теплих спогадів зітканий мій берег дитинства?

Усякі випадки траплялись зі мною на цьому березі.

Деякі я згадую з усмішкою, інші — з сумом. Але кожен із них залишається в моїй пам’яті, як нескінченне літо, в якому я була найщасливіша. Згадую своє дитинство, мені хочеться знову народитись, пройти ще раз по кожній його ниточці. Хочеться знову попереживати, так як і тоді, зробити ті ж самі помилки. Іноді, коли я лежу у своїй кімнаті, мій погляд зосереджується на ляльках, якими я гралася у дитинстві. В цю хвилину хочеться підбігти, взяти ляльку і знову заспівати їй колискову. Але ні, я уже підросла. І повільно, але впевнено вступаю у доросле життя.

З сумом слухаю розповіді бабусі і дідуся про їхнє дитинство. Цю щасливу пору в них забрала війна. Ще з малих літ їм доводилося чути звуки гармат.

Яким би щасливим не було дитинство, але з плином часу у кожного з нас з’являться нові обов’язки, адже ми підростаємо і стаємо дорослішими. Ще не можемо добре зрозуміти загадки життя. Тільки часом подумки звертаємось до дитячих літ. Адже почуті в дитинстві казки «Колобок», «Рукавичка» навчили мене відрізняти, де зло, а де добро, зводили мене до одного висновку, що завжди добро переможе зло. І тому у кожного, без винятків, повинен залишатися спогад про свій берег дитинства. Саме він допоможе нам у скрутну хвилину. Коли тобі погано на душі, витягни хоча б одну ниточку цього спогаду. І ти відчуєш, як намотається цілий клубок дитинства. І цей клубок ми повинні берегти.