Пам'ятник Кобзарю. Твір-опис пам'ятки історії та культури

Погожого дня я вийшла на прогулянку. Проходячи вулицею Данила Галицького, милувалася білосніжним цвітом каштанів. Та раптом, вражена величністю монумента, я зупинилась. Мов заворожена, я стояла перед пам’ятником Тарасові Шевченку. Здавалося, багато разів бачила постать Кобзаря на цій площі, але тільки вперше осягнула всю велич скульптури. Він, оповитий сумом, стояв, немов хотів запитати, як живе наш вистражданий народ, чи обміняли ми панський хліб на власний. А поглядом лине до рідних Моринців. Туди, де він народився, вперше побачив світ. До тих стежин, які сходив малими босими ногами. Який же вмілий майстер виготовив таку чудову скульптуру?! В бібліотеці я дізналася, що скульптура була виготовлена на Львівському керамічному заводі скульптором Андрієм Бецем, а відкрита була на першу річницю Незалежності України. Залізобетонний пам’ятник покритий міддю. До нього ведуть п’ять мармурових сходинок. У правій руці Шевченко тримає плащ-накидку, права нога зігнута в коліні.

Біля пам’ятника Шевченкові схилилась якась мати з двома малими синами. Меншого вона тримала на руках, а старший стояв поруч. В думці моїй спливло:

...Нічого кращого немає,

Як тая мати молодая

З своїм дитяточком малим.

Жінка підійшла до пам’ятника і поклала букетик голубих півників. Вона вже не кріпачка, а вільна і щаслива.